Халед Хоссейні - Ловець повітряних зміїв

На чорному ринку за неї можна отримати гарні гроші. Кілька тижнів зможе дітей годувати.

На мій подив більшість будинків у Вазір-Акбар-Хані були з цілими дахами та неушкодженими стінами. Власне, вони дуже добре збереглися. Понад мурами де-не-де стриміли дерева, а буту на вулицях було значно менше, ніж у Карт-е-Се. Дорожні знаки, хоч деякі й були вицвілі та порешечені кулями, досі вказували шлях.

— А тут непогано, — зауважив я.

— Це й не дивно. Тут живе чимало важливих людей.

— Таліби?

— І вони теж, — відповів Фарід.

— Хто ще?

Він виїхав на широку вулицю з відносно чистими узбіччями. Обабіч дороги стояли обнесені мурами будинки.

— Люди, що стоять за талібаном. Мозковий центр їхнього уряду, якщо його можна так назвати: араби, чеченці, пакистанці, — пояснив Фарід. І вказав на північний захід. — П’ятнадцята вулиця, онде вона, її ще називають Серакі-Мегмена, «Вулиця гостей». Так їх тут величають — гостями. Відчуваю, колись ці непрохані «гості» поїдять нам кості...

— Та це ж він! — гукнув я. — Отам!

І показав на орієнтир, яким послуговувався ще в дитинстві. «Якщо заблукаєш, — казав мені тоді баба, — пригадай, що наприкінці нашої вулиці стоїть рожевий будинок». Тоді в усій нашій околиці тільки той будинок з гостроверхим дахом був такого незвичного кольору. І тепер теж.

Фарід повернув на потрібну вулицю. І я відразу побачив батьківський дім.

Якось на подвір’ї під заростями шипшини ми знайшли маленьку черепаху. Не знали, як вона туди потрапила, та й не переймалися цим, бо були надто захоплені. Натомість розмалювали черепашачий панцир яскраво-червоним — то була Гассанова ідея, чудова ідея, щоб не загубити тваринку в кущах. А потім ми вдавали пару дослідників-зірвиголів, що натрапили на гігантського доісторичного монстра в якихось далеких джунглях і привезли сюди, щоб показати світові. Посадили черепаху в дерев’яний візок, який Алі змайстрував для Гассана минулої зими на день народження, і уявляли, ніби то гігантська сталева клітка. О люди, уздріть вогнедишне чудовисько! Ми крокували по траві, тягнучи за собою візок, а яблуні та вишні довкола перетворилися на хмарочоси, що сягали небес, і з тисяч їхніх вікон визирали люди, аби подивитися на нашу дивовижу. Відтак пройшлися невисоким містком, вигнутим дугою, який баба збудував неподалік від фігових дерев, — для нас то був гігантський підвісний міст, що сполучав міста, а внизу попід ним замість маленького ставка пінилося велетенське море. Понад масивними колонами вибухали феєрверки, а поміж могутніми сталевими канатами, що злітали в небо обабіч мосту, стояли та салютували нам озброєні солдати. Маленька черепаха підстрибувала у візку, а ми тягнули його по вимощеній червоною цеглою під’їзній доріжці за кованими воротами та віталися зі світовими лідерами, які аплодували стоячи. Ми — це Гассан та Амір, славетні мандрівники та найвідоміші у світі дослідники, які от-от мали отримати почесну медаль за свій хоробрий учинок...

Я обережно ступав доріжкою, на якій між випаленими сонцем цеглинами пробилися жмутки трави. Зупинився перед воротами батьківського дому і відчув себе тут чужим. Схопився за поіржавілі ґрати, пригадав, як малим тисячу разів вибігав через ці ворота по те, що тоді було життєво важливим, а тепер здається дурничками. Зазирнув у двір.

Доріжка від воріт до подвір’я, на якій і Гассан, і я не раз падали того літа, коли вчилися їздити на велосипеді, тепер не видавалася такою широкою, як у моїх спогадах. На асфальті виднілася тріщина у формі блискавиці, зі шпар теж повитикалися кущики бур’яну. Більшість тополь було зрубано — а це ж із них ми з Гассаном колись пускали блищики в сусідські вікна! Уцілілі стояли майже безлистими. Стіна кволої кукурудзи нікуди не ділася, хоча кукурудзи — ні кволої, ні будь-якої іншої — поряд уже не було. Фарба на стіні почала облущуватися, де-не-де позлазила цілими пластами. Газон був такий же коричневий, як імла понад містом, лише подекуди виднілися клапті голого ґрунту, на якому нічого не росло.

На доріжці стояв припаркований джип, і то було якось зовсім неправильно: це місце належало тільки батьковому чорному «мустангу»! Не рік і не два щоранку вісім його циліндрів з риком оживали та пробуджували мене зі сну. Під джипом великою чорнильною плямою Роршаха розтеклося мастило. Поза джипом лежала перекинута на бік порожня тачка. І ані сліду від трояндових кущів, які баба й Алі насадили були ліворуч від доріжки, сам лише ґрунт, що позалазив аж на асфальт. І бур’яни.

Фарід двічі посигналив.

— Їдьмо, ага. Інакше нас помітять, — гукнув він.

— Ще хвилинку, — попросив я.

Сам будинок теж змінився — це був уже не той просторий білий палац, який я пам’ятав з дитинства. Він мовби поменшав. Дах прогнувся, штукатурка потріскалася. Вікна у вітальні, у вестибюлі та гостьовій лазничці нагорі були розбиті та нашвидкуруч затулені листами прозорого пластику або дошками, прицвяхованими упоперек рам. Фарба, колись сліпучо-біла, вицвіла, стала тьмяно-сірою і подекуди облізла, оголивши шари цегли. Парадні сходи покришилися. Батьків дім, як і багато чого в Кабулі, став свідченням занепалої розкоші.

Я знайшов вікно у свою спальню — другий поверх, третє вікно на південь від головного входу. Став навшпиньки, але побачив лише напівморок. Двадцять п’ять років тому я стояв поза цим вікном, рясний дощ тарабанив по підвіконню, від мого подиху пітніла шиба. І я дивився, як Гассан з Алі вантажать своє майно в багажник батькової машини...

— Аміре-ага! — знову покликав Фарід.

— Уже йду, — відгукнувся я.

Звісно, це божевілля, та мені кортіло зазирнути в дім. Кортіло піднятися парадними сходами до входу, де взимку Алі змушував нас із Гассаном знімати боти. Кортіло пройти у вестибюль і вдихнути запах апельсинових шкірок, які Алі частенько кидав у грубку разом з тирсою. Посидіти за кухонним столом, випити чаю зі шматочком наана, послухати, як Гассан співає давніх хазарейських пісень...

Знову сигнал клаксона. Я побрів до «ленд-крузера», що чекав на узбіччі. Фарід сидів і курив за кермом.

— Хочу ще дещо побачити, — сказав йому.

— Зможеш чимшвидше?

— Дай мені десять хвилин.

— Ну добре.

І вже коли я розвернувся, він раптом додав:

— Краще забудь усе. Так буде легше.

— Легше?

— Жити далі, — сказав Фарід і викинув сигарету за вікно. — Ну що тобі ще треба побачити? Хочеш, позбавлю тебе клопоту? Нічого з того, що ти пам’ятаєш, не збереглося. Забудь та й по всьому.

— Я більше