Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

Увійшов, закрив за собою. Хаол вилетів з-під омаре, наче вжалений. Миттю поправив відрізок тканини спереду на одежі, який вже нічого не турбувало, і сів на край ліжка, утримуючи себе від хитання ногами. Опустив голову, почав нервово м’яти пальці. Усього хлопчика трусило. А його обличчя було настільки червоним, наскільки не може бути червоним навіть помідор.

- Таке буває… - обережно намагався заспокоїти його Ракор. – Іноді… Це стається…

Учень різко встав, склав перед собою руки та стрімко вклонився вчителю в пояс:

- Я, - рішуче почав він і вмить розгубився. – Я… Ййаа… - ніяково вирівнявся, ховаючи погляд від педагога.

- Що тебе турбує? – тихо і спокійно запитав старший.

- Й… А…

- Це може статися зненацька, - заспокоював чоловік жестами. – Розумію, дуже ніяково. Однак…

- Вибачте, наставнику… - похнюпив він голову.

- За що? – щиро не розумів той. - Це може статися мимовільно. Не турбуйся. Коли ти виростеш – такої мимовільності вже не буде.

- А ви…? – незручно почав Хаол м’яти руки. – Адже ви це зробили не спеціально?

- Зробив що? – насупився вчитель.

- Неважливо… - відвернув він обличчя і затихнув.

Ракор спантеличено дивився на учня, не розуміючи про що той говорить. Тиша стояла між ними цілу вічність. Педагог міркував про те, що йому варто було б піти, аби дати хлопцю заспокоїтися наодинці із самим собою. Однак тишу несподівано перервав сам Хаол, бажаючи повністю змінити тему розмови та розрядити напружену атмосферу, що утворилася в кімнаті.

- Наставнику, - тихо почав учень, потроху заспокоюючись. – Я можу у вас попросити дещо?

- Звісно. Що саме?

- Ем… - відвернув він обличчя. – Вчителю, можете мені зробити нові іграшки? На кшталт… - ступив до столу та взяв з нього порцелянову ляльку, яку викладач начаклував раніше. – Такого, - показав старшому, не піднімаючи очей.

- Звісно, - легко кивнув Ракор. – Хочеш ще одну ляльку?

Однак Хаол оголосив йому цілий список з ще одного дорослого мага, двох паладинів, конячки, пари учнів та карети із маленьким сундуком. Слухаючи весь цей набір, чоловік навіть насупився, пригадуючи, що в хлопчика вже були такі іграшки, правда дерев’яні.

«Можливо, хоче замінити старі на нові?» - задумався педагог та глянув на коробки під столом, де раніше зберігалися ляльки. Однак зараз ящики були порожні.

- Хаоле, - повернув чоловік очі до порцелянової ляльки, - а де твої дерев’яні іграшки? – повернувся до ліжка і змахнув рукою, почавши створювати на покривалі замовлені цяцьки.

- М? – розсіяно відгукнувся молодший, ніби не розчув питання. – Дерев’яні іграшки? – опустив погляд під стіл. – Я… - відвів незручний погляд у сторону. – Їх більше нема, - повернувся до вчителя із опущеною головою.

- А куди вони ділися? – паралельно створював він нових ляльок.

- Вони… Зникли.

- Скажеш яким чином? – подивився на учня.

Той мовчав, ніби цього питання взагалі не існувало. Ракор трохи почекав, бажаючи отримати відповідь, однак не почувши її, повернувся до нових іграшок і завершив чаклунство. Отримавши нових ляльок, Хаол вдячно вклонився педагогу та почав наводити серед них порядок. Парочці навіть одразу дав імена.

- Може тобі і магинь начаклувати? – спостерігав вчитель за всім цим. – А то одними хлопцями бавишся.

Учень кисло зморщився, ніби кажучи «та кому ті дівчата потрібні?»

- Ну добре… - відвів Ракор погляд у сторону і подивився на паросток латаття, який вже розкрив маленький листочок. – Хаоле, може варто пересадити квітку у вазон?

Хлопчик глянув на підвіконня:

- Думаєте?

- Не знаю, але у тебе в піалі навіть землі нема. Не думаю, що їй там добре без землі.

- Добре, тоді пересаджу сьогодні, - поправив він вбрання ляльці. – Наберу землі у ставку.

- А рибок годував сьогодні? – повернувся вчитель до підопічного.

- Так, наставнику, - кивнув той, не відволікаючись від іграшок.

- Молодець, - торкнувся його голови, аби погладити маківку.

Однак не встиг Ракор провести долонею по волоссю, як учень відсахнувся, продовжуючи розглядати ляльок. Побачивши таку реакцію, чоловік повільно забрав пальці та опустив руку.

- Що ж… - продовжив педагог із гіркотою у голосі. – Тоді піду я чергувати. А ти грайся.

- Угу, - кивнув хлопчик.

- Що ж… - ніяково оглянув чоловік кімнату. – Бувай… - незручно показав долоню, прощаючись.

- Бувайте, наставнику.

Старший невтішно опустив руку, не помічаючи, аби на ного хоча б глянули, розвернувся і пішов. Хаол подивився на двері. Полишив ляльок на ліжку, відсунув коробки з-під столу та сів на їх місце, обійнявши коліна.

Весь наступний день він сторонився Ракора. Не дивився нікому в очі, ходив з опущеною головою та мовчав. Вчителі, помічаючи таку знайому поведінку, напружено переглядалися, боючись, що знову сталося те, через що вся академія стояла на вухах навесні.

Після уроків, хлопчик пішов із новим другом на ставок. Войши одразу спустив свій вітрильник на воду, а Хаол сів на березі та обійняв коліна, спостерігаючи за водною гладдю.

- Войши, - неголосно почав він своєму другу-восьмикласнику, - у тебе бувало із якимось вчителем таке, що бути не повинно?

- Наприклад? – відволікся підліток від керування кораблем.

- Не знаю. Просто те, що здається дивним і неправильним.

Той підняв задумливий погляд до хмар:

- Та ні. А що? – подивився на знайомого. - У тебе було щось дивне?

- Мені здається вчитель Ракор такий самий, як і вчитель В... Вогол, - стиснувся він у грудку.

- З чого ти узяв? Вчитель Ракор зовсім на нього не схожий. Вогол... Не ображайся, але було у ньому щось моторошне. Не знаю що, але щось було. А у вчителя Ракора такого нема. Він просто молодий вчитель, якому, здається, зайнятися нічим, от він і тиняється цілими днями по академії. Можливо він дивний, але він, хоча б, не моторошний, - повернувся до води, продовживши керувати фрегатом.