Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

13 Сумніви

Минуло кілька днів. Час був вечірній, коли всі учні та і самі вчителі відпочивали після занять. Ракор неспішно прогулювався стежкою, що вела до майданчиків для практики, і приглядав за дітьми, слідкуючи за безпекою. Погода стояла хмарна та дощу не передбачалося. Випускники, наразі, відмокали у купальнях ледь не повним складом. Тож територією академії ходили більш молоді підопічні. А у цій частині навчального закладу і зовсім було спокійно. Хтось медитував, хтось відпочивав на ставку чи в заростях. Кілька дітлахів видерлися на дерева, бешкетуючи між собою. Дехто просто сидів у стороні та малював. Спокій і затишок царствували цією місциною. Співали птахи, шелестіла листва.

Як раптом, з-за рогу вискочив Хаол, ніби ошпарений. Миттю оглянув стежку, побачив рідного вчителя, розширив очі та з усіх ніг помчав до нього.

- Хаоле? – спантеличено зупинився Ракор.

- Наставнику, - поспіхом кинув він, - сховайте мене, - відкинув край блакитного омаре і чкурнув під нього.

Чоловік шоковано округлив очі. Хлопчик притулився до вчительської спини, ледь не намагаючись злитися із ним воєдино.

«Що відбувається? – ошелешено не міг зрозуміти Ракор. – Це що таке? Так взагалі можна?» – обернувся до учня.

Однак причина цього поспіху вийшла з-за рогу вже за хвилину. Це був вчитель Даікон, який твердо крокував від майданчиків для практики. Щойно побачивши його, молодий педагог поправив свій одяг, не бажаючи видати підопічного, склав руки та трохи схилився перед директором, роблячи це з повагою, однак помітно менше, ніж того вимагали правила. Хлопчик, що прилипнув до його спини, повторив рух тіла.

- О, Ракоре, - помітив його директор. – Ти не бачив тут Хаола? – підійшов до новачка.

- Хаола? – вирівнявся педагог. – А що таке? Ви хочете поговорити із ним?

- Він вже третій раз пропускає мої заняття.

- Третій раз? – вразився молодий викладач.

- Якщо так піде і надалі – він ризикує не скласти іспит з історії. Поговори із ним. Якщо він забуде матеріал – далі буде тільки складніше.

- Так, звісно, - швидко кивнув Ракор. – Я поговорю із ним.

Старший вчитель пройшовся поглядом по новачку. Все ж краєчки двох чорних чобіт він не зміг не помітити, серед тієї білизни, що їх оточувала.

- І поговори із ним щодо оформлення зошиту, - повернувся директор до схвильованого обличчя. – Хай що він робить на уроках, але у робочому зошиті має бути предмет, а не його творчість.

- Так, звісно, - знову кивнув чоловік. – Я поговорю із ним і на цю тему.

- Але вчитися він став краще, - стримано похвалив Даікон. – Однак хай не відволікається від матеріалу на сторонні теми. Іспити на носі.

- Звісно, - кивнув Ракор. - Я проведу із ним серйозну розмову.

- Я радий, що він зміг знайти того, хто дбає про нього і до кого він прислухається, - завершив директор, знову оглянув новачка та пішов стежиною далі.

Ракор провів його поглядом. Коли Даікон віддалився настільки, що став меншим за великий палець на руці, молодий вчитель із докором заглянув собі під руку та під омаре:

- Ти чого на уроки не ходиш?

Хаол винувато визирнув з-за спини:

- Я… - опустив він червоне обличчя. - Я спочатку пропустив, бо втомився… А потім… - відвів погляд. – Потім не зробив самостійну роботу… А потім мені було соромно… - заховався за вчителем.

Педагог важко видихнув:

- Якщо ти не будеш ходити на уроки – не зможеш скласти іспити. А вони вже ось-ось. Коли у тебе наступний урок із Даіконом?

- Учора був…

- Він точно був не останнім. У наступний раз, як у вас будуть заняття – ти маєш прийти. Підійди до нього перед уроком та перепроси за свої пропуски.

- Добре, наставнику… - присоромлено знітився Хаол.

- І що там із зошитом? По основам туману у мене не було питань до твого оформлення. Загинаєш сторінки? Візьми для цього окремий аркуш, аби не псувати зошит.

- Добре, наставнику… - зовсім опустив він голову.

- І вилазь. Даікон вже пішов.

Хлопчик дуже ніяково стиснувся:

- Наставнику, - почав він ледь чутно, - у мене… У мене виникла проблема…

- Яка? Страх перед іншим вчителем, чиї заняття ти пропускаєш?

- Ні, ем… - відвів Хаол погляд у сторону. – Проблема… Ем… Пов’язана із дорослішанням… - зіщулився у грудку.

Ракор незручно вирівнявся та прочистив горло. Відпустив край омаре, вклав його поверх білого халату.

- Можна я постою тут, поки воно не пройде?

- Це може зайняти невідомо скільки часу, - відповів чоловік. – Нумо проведу тебе у кімнату.

- Як? – зашарівся учень.

- Обійми мене та крокуй у ногу, - цілком серйозно скерував наставник.

- Ем… - ніяково проліз Хаол долонями старшому на живіт.

- Ось так, - з’єднав їх Ракор та накрив своїми. – Крок починаємо з правої. Готовий?

Хлопчик невпевнено кивнув.

- Добре. Отже, пішли, - почав вчитель свій рух.

Крокували вони нешвидко, але скоординовано – по дві ноги за раз. Дві праві, дві ліві, дві праві, дві ліві. Чоловік робив свої кроки дрібнішими, ніж зазвичай, аби хлопчик встигав за ним зі своїм зростом, тож просувалися вони стежкою не так швидко, як вчитель вже звик. Крім того, Хаол помітно хвилювався, що було відчутно з його дихання та обіймів. Ледь не з кожним новим кроком він починав стискати наставника дужче. Коли вийшли на подвір’я, Ракор склав руки у рукави і притиснув передпліччя до його долоней на животі, бажаючи приховати присутність хлопчика.

- Обережно, сходинка, - прошепотів він учню, спускаючись по коротких сходах. 

Щойно зайшли у будівлю, Хаол буквально впився пальцями у педагога.

«Так сильно хвилюється, що хтось побачить?» – занепокоївся старший.

- Ходімо скоріше, - ледь чутно сказав Ракор і прискорився.

Оминули один поворот, другий, вийшли у довгий коридор та вже зовсім скоро опинилися біля необхідних дверей.

- Ми прийшли, - тихо сповістив викладач, відкриваючи кімнату.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍