Немченко Катерина - Учень дощу І, Немченко Катерина

- Думаєш? – покосився Хаол на Войши.

- Угу, - кивнув той.

Однак ці слова не заспокоїли хлопчика. Хоч настороги до вчителя Ракора і стало менше, але Хаол все одно не був упевнений у тому, що з педагогом усе добре. Тож завершивши свою прогулянку із другом дещо раніше, ніж планувалося, він попрямував на поверх викладачів. Повернув у бік протилежний від кімнати свого духовного наставника, підійшов до знайомих дверей та постукав. Вийшов вчитель Уман. І від цього мага очі хлопчика швидко змокріли. Гидливе «мерзота» знову почулось в думках. А викладач, побачивши учня із опущеною головою та згорбленою поставою, напружився в три рази сильніше, аніж за увесь день спостережень за ним.

- Хаоле? – обережно почав старший. – Щось сталося?

- В-вчителю… - із тремтінням шморгнув той носом, починаючи ледь не плакати.

- Так…? – застиг замісний директора, відчуваючи, як у нього волосся підіймається дибки.

Хлопчик уривчасто вклонився:

- В-вчителю, - поспіхом витер він сльози.

- Що таке, Хаоле?

- В-вчителю, ви м-можете… - гучно втягнув соплі. – М-можете подивитися спогади в-вчителя Р-Ракора за вчора…? – закрив обличчя руками, насилу стримуючи себе від схлипів.

- Звісно, - шоковано відповів чоловік. – Зараз же покличу його, - рішуче вийшов.

Вже за десять хвилин нашорошений Ракор був у кімнаті Умана.

- Необхідно перевірити твої спогади, - суворо видав замісник директора.

- Так, звісно, - стривожено відповідав новачок, зовсім не пручаючись.

Хаол, тим часом, сидів під столом старшого вчителя, де його не було видно, але звідки він міг підглядати за чоловіками. Уман приклав руки до скронь Ракора, закрив очі. Біля п’ятнадцяти хвилин він стояв непохитно, після чого відпустив молодого педагога.

- «Проблеми із дорослішанням»? – спантеличено запитав його замісник директора.

- Хаол росте, - схвильовано відповідав новачок. – У нього відбуваються зміни із тілом і деякі з них його дуже турбують, - ступив до старшого та прошепотів йому декілька слів на вухо.

- А, - трохи заспокоївся Уман. – Можу зрозуміти. Моїх синів це також бентежить, коли воно стається.

- От учора у нього це сталося прямо надворі. Я провів його до кімнати. А там він… Видно його дуже збентежив цей стан.

- А ще більше його збентежило де він з ним ховався, - повчально кивнув чоловік. – Ракоре, ти хоч трохи думай, коли коїш таке.

- Яке? – насупився він, не розуміючи про що мова.

- Ракоре, - стримано видихнув педагог, - будь ласка, подумай про те, у якому стані та де він перебував, коли ви йшли. І що він у цей час відчував.

- Ну… Схвилювання? – розгублено відповів підлеглий. – Ми двором йшли. Там повно учнів. Зрозуміло, що його бентежило, якби хтось побачив.

- Ракоре, - суворіше повторив Уман.

Новачок неспокійно відставив ногу назад:

- Що?

- Ракоре, - ступив до нього замісник директора, узяв за вухо та зовсім несхвально почав шепотіти на нього.

У молодого вчителя від цих промов очі стали більшими за монети.

- ЩО?! – відсахнувся він та глянув на Умана.

- Дійшло нарешті.

- Я не хотів! Я не думав про це!

- От тепер подумай.

Ракор застиг із гримасою жаху:

- Ви виженете мене? – спустошено запитав він.

- Ні, - поблажливо видав чоловік. – Адже ти робив це з інших спонукань. Однак у наступний раз думай, коли тобі у голову приходить схожа ідея. Хаол сьогодні весь день ходить, як у воду опущений. Як ти вважаєш, що подумали інші вчителі? Заразом і я сам. Ми вже бачили його таким. І бачити знову… До того ж про самого Хаола подумай. Що у нього в голові відбувається після такого?

- Каша… - винувато відповів молодий педагог.

- М’яко кажучи, - повчально кивнув Уман. – Думай, Ракоре. Особливо коли взаємодієш із дітьми. Хаол прив’язався до тебе, а із ним тобі варто думати двічі, якщо не тричі, коли у тебе виникає якась «блискуча» ідея.

- Так, вчителю, - присоромлено опустив він обличчя.

- А тепер йди і поговори із ним. Поясни, що ти зробив це не спеціально.

- Так, звісно, - миттю кивнув той. – Я так і зроблю.

- Вперед, - махнув замісник директора до дверей.

- Вчителю, - вклонився Ракор, розвернувся та пішов.

Уман важко видихнув, дивлячись на закриті двері.

- Молоді вчителі… - пішов він до столу, аби продовжити перевіряти письмові роботи. – Спочатку роблять, а потім думають… - узявся за перенісся.

Чоловік майже наблизився до стільця, як перелякано сіпнувся, побачивши під столом чорно-блакитний одяг. Протягнув туди руку, узяв учня за вухо та силоміць витягнув.

- Аа! Вибачте, вчителю! – болісно закричав Хаол.

- Без дозволу пробрався у кімнату вчителя та підслуховував? – обурено заговорив Уман. – Кров від крові! – потягнув його до виходу. – Ще раз так зробиш – під стіною покарання сидітимеш! – викинув п’ятикласника у коридор.

Хлопчик винувато обернувся, почавши терти вухо долонею.

- Ракоре! – крикнув замісник директора своєму підлеглому, який шоковано стояв біля сходів. – Будеш вчити його порушувати правила, - вказав на хлопчика, - обох під стіну посаджу!

- Я зрозумів, вчителю, - поспішно вклонився молодий викладач.

- Кров від крові… - прошипів Уман та повернувся до себе в кімнату.

Ракор з Хаолом подивилися йому вслід.

- Два порушника правил… - погладив новий вчитель своє вухо, за яке його тримали нещодавно. – Двоє із червоними вухами… - подивився на хлопчика. – У кімнату вчителя дійсно не треба заходити без його дозволу.

- Я хотів підслухати вашу розмову… - винувато опустив учень обличчя.

- Хаоле, для того, аби підслухати когось, достатньо прикласти вухо до дверей, а не потайки пробиратися у кімнату.

- Ви вчите мене порушувати правила, наставнику… Вас насварять.

- Хм, так, - легко посміхнувся він та відвів погляд у сторону.