Марі-Анна Харт - Печать долі, Марі-Анна Харт

Новий союзник

Наступні дні для Алани стали розмитими, як туман, що огортає все навколо. Кожен момент, кожен рух здавалися далекими й чужими, немов вона була просто свідком свого життя, а не його учасником. Вона не могла зібрати думки, вони просто ковзали повз неї, як хмари, не дозволяючи ні про що конкретно думати.

Вона не говорила ні з ким, хоча часом чула голоси, що зверталися до неї, але вони не досягали її свідомості. Всі слова здавалися чужими, порожніми, і навіть якщо хтось намагався їй допомогти, вона не могла відповісти, не могла знайти сили вийти з цього стану. Як і її думки, її почуття були заблоковані, затуманені, не дозволяючи їй пережити біль або знайти шлях вперед.

Її апетит зник — їжа не мала смаку, вона не відчувала голоду. Якщо їй приносили їжу, вона просто відштовхувала тарілку, немов це було чимось стороннім, чимось, що не мало жодного значення. Всі фізичні потреби стали менш важливими за те, що відбувалося в її душі.

Алана просто лежала, сиділа або бродила по кімнаті, але ніде не знаходила спокою. Весь її світ був зосереджений на втраті. Біль від якої переповнював її.

Але одного дня все ж настало те, що Алана не могла ігнорувати — похорон Друени. Її тіло забрали з дому, і навіть у цей момент Алана відчувала себе безсилим свідком, який не міг змінити події.  На похорон майже ніхто не прийшов і це ще більше пригнічувало Алану. Вона розуміла, що той момент коли Друена вирішила виховувати її – став причиною, через яку відьми відвернулися від неї.

Серед кількох знайомих фігур, які прийшли віддати останню шану, Алана помітила Лексі. Її присутність була мовчазним вираженням підтримки для Алани.

Лексі не підходила до Алані відразу, вона просто стояла осторонь, спостерігаючи за траурною церемонією. Коли церемонія підійшла до кінця, і всі почали розходитися, вона підійшла до Алани, її обличчя було спокійне, але очі виказували розуміння та співчуття.

— Ти не одна, — сказала Лексі тихо, спостерігаючи за тим, як Алана стоїть в мовчазному розпачі, сховавши очі від інших. — Я поруч, якщо тобі потрібно.

Ці кілька простих слів здавалися такими важливими в цей момент. Алана лише кивнула, але не сказала ані слова. Її емоції були настільки важкими, що не могли знайти вихід через слова.

Лексі зробила крок ближче до Алани, її погляд залишався уважним і серйозним.

— Якщо ти хочеш втекти із стаї... я допоможу, — сказала Лексі тихо, її голос був спокійним, але наповненим рішучістю.

Алана подивилася на неї, її серце затрепетало від цих слів. Здавалось, що Лексі стала єдиною, хто бачив її біль і був готовий підтримати, хоч і в такій важкій ситуації. Вона не відразу змогла відповісти, її розум був заблокований відчуттям втраченої надії. Але внутрішнє відчуття свободи, яке виникло від думки про втечу, дало їй сили.

— Ти справді мочеш мені допомогти? — тихо запитала Алана, її голос ледь чутно проривався крізь важку тишу.

Лексі кивнула, її очі не зраджували впевненості.

— Так. Я знаю, що тобі важко, але я хочу, щоб ти мала шанс, щоб ти могла знайти хоч якусь свободу.

Алана дивилася на неї, і в її серці нарешті з’явилася іскра надії. Втеча із стаї здавалася майже неможливою, але якщо Лексі була готова допомогти, може, був хоч один шлях — хоча б маленький шанс на порятунок.

Після похорону Лексі відчула, як її серце стискається від всього, що сталося, але вона не могла залишити без допомоги Алану. Можливо в Алані вона бачила себе і думки про минуле змушували її хотіти допомогти Алані і змінити її долю.  Вона знала, що єдиний шлях до того, щоб змінити ситуацію, — це звернутися до того, до кого вона поклялася більше ніколи не звертатися.

Лексі вийняла телефон, її руки були трохи напружені, але вона  надіслала коротке повідомлення, яке мало вирішити все.

"Ти запитував мене, що потрібно зробити, щоб я пробачила тобі? Так от, допоможе одній вовчиці втекти  із стаї. Вона дружина твого брата і чекає на дитину."

Лексі довго дивилася на екран, не знаючи, що вона відчує, коли це повідомлення отримає відповідь. Але вона вже вирішила, що зробить усе, що в її силах, щоб допомогти Алані втекти з цієї пастки. І навіть якщо це означало повертатися до минулого, вона була готова зробити це.

Лексі сиділа, погляд прикований до екрану телефону. Кожна хвилина, що тягнулася, ставала важчою, і нервове зітхання виривалося з її грудей. Вона вже почала сумніватися, чи отримає відповідь. Минула година, і тиша була оглушливою, здавалося, що ця надія, хоч і маленька, зникає.

Але саме в той момент, коли Лексі вже почала думати, що її зусилля були марними, телефон нарешті затремтів. Вона швидко поглянула на екран, серце застигло на мить. Коротке повідомлення з'явилося:

"Ок, я допоможу їй втекти."

Лексі відчула, як хвиля полегшення пройшла через її тіло. Вона не могла повірити, що це сталося. Ці кілька слів стали початком того, що могло змінити все для Алани, дати їй шанс на свободу.

Всі її сумніви зникли, і тепер її рішучість була ще сильнішою. Вона зробить усе можливе, щоб Алану було врятувати, навіть якщо це означало йти проти всього, що колись знала.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍