Марі-Анна Харт - Печать долі, Марі-Анна Харт

План втечі

Через два тижні Лексі приїхала на територію стаї. Це місце вона ненавиділа. Тут вона пережила найгірші місяці свого життя, і варто було їй перетнути кордон, як спогади накотилися хвилею. Вона поклялася собі, що краще помре, ніж знову опиниться тут. Але сьогодні вона повернулася, щоб допомогти.

Лексі зупинила машину неподалік від головного будинку, заглушила двигун і ще мить просто сиділа, вдивляючись у знайомий пейзаж. Навколо було спокійно, майже ідилічно, але вона знала, що за цією тишею ховається жорстокість. Вона зробила глибокий вдих, стиснула кулаки й вийшла з авто.

Її зустрів Рейнар. Його обличчя не виражало жодної радості.

— Чому ти тут? — запитав він, перехрещуючи руки на грудях.

— Вирішила навідати Алану, — спокійно відповіла Лексі, не звертаючи уваги на його колючий погляд.

— Навіщо?

Лексі скептично посміхнулася.

— О, вибач, забула, що для вас жінка — це власність, і мені слід було спочатку запитати дозволу в її господаря.

Очі Рейнара звузилися. Він хотів щось відповісти, але, зітхнувши, просто відійшов убік, даючи їй пройти.

Задоволена тим, що змусила його мовчати, Лексі спокійно зайшла до будинку й піднялася на другий поверх. Вона постукала у двері кімнати Алани, а потім увійшла.

Алана сиділа на краю ліжка, виглядала змученою, її обличчя було блідим. Темні кола під очима свідчили про безсонні ночі.

— Як ти? — тихо запитала Лексі.

Алана підняла на неї втомлений погляд.

— Бувало й краще, — її голос звучав глухо.

Лексі кивнула і, не витрачаючи часу, перейшла до справи.

— Готова?

Алана глибоко зітхнула й стиснула руки на колінах.

— Так.

— Тоді слухай мій план. Тобі потрібно взяти дозвіл у Кайдена, щоб відвідати могилу Друени. Як тільки ти опинишся на місці, мій знайомий подбає про все інше.

Алана насторожено глянула на неї.

— Ти впевнена, що йому можна довіряти?

Лексі кивнула.

— Так.

— Навіть якщо Кайден погодиться, він відпустить мене тільки з супроводом.

— Не хвилюйся, про супровід я подбаю, — загадково відповіла Лексі.

Алана кілька секунд мовчала, потім видихнула:

— Добре. Але скажи мені одне… Чому ти мені допомагаєш?

Лексі на мить опустила погляд, ніби згадуючи щось болюче.

— Колись я була на твоєму місці. Навіть у гіршому становищі, — її голос став трохи тихішим. — Можеш не вірити, але я розумію тебе, як ніхто.

Алана дивилася на неї, намагаючись зрозуміти, що ж насправді стоїть за цими словами. Але зараз це було не головне. Головне — втекти.

Наступного дня Алана набралася сміливості і вирушила до Кайдена. Він сидів у своєму кабінеті, спокійно переглядаючи якісь документи. Побачивши її, він відклав папери і підняв погляд.

— Щось трапилося? — його голос був рівним, але в очах промайнуло здивування.

Алана стиснула кулаки, щоб приховати хвилювання, і сказала:

— Я хочу відвідати могилу Друени.

На мить Кайден просто дивився на неї, ніби оцінюючи, чи варто їй дозволяти це.

— Ти не була там з моменту похорону, — нарешті промовив він.

— Я не могла, — відповіла Алана, і в її голосі прозвучав біль. — Але тепер хочу.

Кайден зітхнув і провів рукою по волоссю.

— Ти не поїдеш одна, — заявив він. — Я виділю супровід.

— Це не проблема, — спокійно відповіла Алана, хоча всередині її все стискалося від напруги.

Кайден ще мить мовчав, а потім кивнув.

— Добре. Завтра зранку.

Наступний ранок

Алана стояла біля машини, а Рейнар вже давав останні вказівки охоронцям. Дві машини мали супроводжувати її до могили. Вона глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись. Усе мало пройти за планом.

Дорога була довгою і виснажливою. За вікном мелькали дерева, але Алана не звертала на них уваги. Вона лише чекала моменту.

І ось, коли вони виїхали на віддалену дорогу, різкий удар пролунав у повітрі. Один з охоронців різко повалився вперед. Потім ще один. Машина перед ними різко зупинилася.

— Що за… — почав Рейнар, але не встиг закінчити фразу, як його власне тіло обм'якло.

Алана затамувала подих. Все сталося за секунди. Перевертні один за одним втрачали свідомість — снодійний газ чи щось інше, вона не знала.

Двері її машини розчинилися, і вона побачила чоловіка з темним волоссям і холодними очима.

— Ходімо, — коротко кинув він.

Алана не питала, хто він. Вона знала, що це людина Лексі.

Вона пересіла в іншу машину, і та швидко рушила з місця. Позаду залишалися тіла перевертнів, що досі не приходили до тями, і світ, який вона нарешті покидала.

Попереду ж на неї чекала невідомість.

Алана мовчки сиділа на задньому сидінні машини, її серце калатало, а руки були холодними від напруги. Вона боялася навіть поворухнутися, немов будь-який необережний рух міг зруйнувати її втечу. Водій — той самий чоловік, що допоміг їй вибратися, — мовчав, зосереджено дивлячись на дорогу.

— Куди ми їдемо? — нарешті запитала Алана, порушуючи тишу.

— У безпечне місце, — відповів він коротко, не відриваючи погляду від дороги.

— Безпечне місце? Для кого?

Чоловік коротко глянув на неї у дзеркало заднього виду.

— Для тебе.

Алана на мить замовкла.

— Хто ти?

— Харет, — коротко представився він. — Лексі сказала, що ти захочеш втекти.

— І ти просто погодився допомогти?

— У мене були свої причини, — його голос залишався рівним, але в ньому відчувалася напруга.

Алана не питала більше. Вона не знала, чи можна йому довіряти, але іншого вибору не мала.

Декілька годин потому

Машина заїхала у глухий провулок на околиці міста. Попереду стояв старий двоповерховий будинок, оточений високим парканом. Харет заглушив двигун і повернувся до неї.

— Тут ти зможеш деякий час залишатися, — сказав він.

Алана все ще не була впевнена, чи варто виходити, але зрештою розчинила двері й ступила на землю. Вона подивилася на будинок, відчуваючи, як у грудях зароджується дивне передчуття.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍