Ренсом Ріггз - Карта днів

— Вам слід поговорити з баронесою, — порадив Еделейд. — Або з Вайссом, нашим дев’яносторічним культуристом. Ці двоє побували всюди.

— Ми так і зробимо, — сказав я. — Дякую.

Десь зо хвилинку чи дві ми мовчки їли наші вергуни, а потім Бронвін гучно відставила свою чашку та сказала:

— Сподіваюся, я не надто забігаю наперед, але які у вас, джентльмени, є дивні вміння?

Еделейд закашлявся та опустив очі, а Поттс прикинувся, що не почув запитання.

— А що ви скажете на те, щоб вийти нам надвір та погрітись на сонечку? — запропонував він.

Ми з моїми друзями перезирнулися. Коїлося щось дивне.

Ми вийшли надвір. Мимо проходив Пол.

— Юначе! — покликав Еделейд, помахавши йому рукою.

Пол підійшов. Під пахвою в нього була тоненька вузлувата гілочка якогось дерева, а в руці ніж.

— Так, сер?

— Ці люди хочуть знайти… е-е… як воно там?

— Портал, — підказала Емма.

— О, — відгукнувся Пол, кивнувши. — Звісно, допоможу.

Він зовсім не здавався збентеженим. Цілком нормальна річ, яку треба знайти.

— Реально? — запитав я.

— Ну, а нам час вертатись, — промовив Еделейд. Він узяв інвалідний візок за ручки, і вони з паном Поттсом почали віддалятися. — Бажаю всім удачі!

— Дякуємо за частування, — відповіла Бронвін. — Вибачте, якщо я поставила вас у незручне становище.

Я аж зіщулився. А вони вдали, що нічого не чули, та зникли собі в бунгало Еделейда. Ми знову повернулися до Пола, намагаючись опанувати себе після незручного моменту, який самі й створили мить тому.

— То ти кажеш, що знаєш, де портал, — сказала Емма.

— Звісно, знаю, — відповів він. — Я сам звідти.

— Ти з порталу? — запитав Мілард. — Не існує ж такої штуки, як…

— Я таки із Пóртала, — поправив Пол. — Таке містечко. Пóртал, у Джорджії.

— Там є містечко під назвою Портал? — запитав я.

— Про нього мало знають. Але так.

— Де це? Можеш показати нам на карті?

— Звісно, можу. Але вам потрібне місто? Чи петля, котра поблизу? Там недалеко від міста.

Я з радості вишкірився на всі зуби.

— Петля. Однозначно.

— Тоді це зовсім інша історія. Ви не зможете добратися до петлі без мене.

— Я сертифікований картограф, — відказав Мілард. — І я впевнений, що зможу розібратись навіть із найзаплутанішими азимутами.

— Справа не в азимутах. Місце входу змінюється.

Мілард презирливо чмихнув.

— Змінюється?

— І знайти його зможуть тільки дивні, схожі на мене. «Лозоходці».

— Добре, а ти міг би нас туди взяти? — запитав я.

— Гм. Не знаю.

— Ну ж бо! — озвалась Емма. — Ми хороша компанія.

— Я дуже не люблю мандрувати. Крім того, це буде неприємна поїздка.

— Що ж у ній такого поганого? — запитав я.

Він здвигнув плечима.

— Просто, вона… буде не дуже приємна.

— Запальничко, ти мені потрібна.

Це був Єнох — із руками, заляпаними мастилом до ліктів. Він стрімголов метнувся до Емми, наче збираючись витерти свої руки об її новий одяг, а вона зойкнула та відскочила вбік. Він засміявся, а потім попрямував назад у гараж.

Блузка на Еммі трохи розтріпалася. Емма, поправляючи її, глянула на Єноха вовчицею та промовила:

— Ідіот.

Ми пішли за Єнохом до гаража. Пішов і Пол, оскільки його зацікавлення тим, що ми затівали, очевидно, перемогло певну незручність, яку він відчував, відмовивши нам у нашому проханні.

Коли ми йшли через паркувальний майданчик, Бронвін промовила:

— Хіба я перейшла там межу, запитавши в тих стариганів про їхні дивні вміння?

— Дивні здібності схожі на м’язи, — відповів на те Мілард. — Якщо ви протягом тривалого часу не використовуєте їх, вони можуть атрофуватись. Можливо, у них їх уже нема, тож ти вдарила їх по болючому.

— Справа не в тому, — заперечив Пол. — Просто їм не можна.

— Що ти маєш на увазі? — запитала Емма.

— Банда, яка тут усім заправляє, створила закон, що нікому не можна використовувати свої дивні вміння, крім них. Вони навіть наймають стукачів, аби бути впевненими, що цього ніхто не робить.

— Боже, — промовив Мілард. — Що за країна?!

— Жорстока, — відказала Емма.

Пол зітхнув:

— А бувають інші?

* * *

На табличці було написано «Гараж Еда», але, як на мене, він був схожий на старий сарай. Навколо не було нікого; петлю, напевне, було створено в неділю або в якийсь інший вихідний день. Бронвін заштовхнула «астон» у порожній відсік, де знаходились усі потрібні інструменти, і Єнох уже був майже готовий запустити машину. Він сказав, що йому залишилось тільки зварити між собою деякі металеві деталі, а для завершення роботи необхідний був дуже сильний вогонь.

Емма кілька хвилин безперервно ходила туди-сюди та терла руки одну об одну, щоб вони стали досить гарячими, аби розплавити метал. Нарешті, кисті стали майже яскраво-білими, і це вже було настільки небезпечно, що дівчині довелося тримати їх якнайдалі від свого тіла, щоб на ній не загорівся одяг. Ми відійшли назад та спостерігали, як вона схилилась під капотом, а затим звідти полетіли іскри. Видовище було настільки шумним та захопливим, що лише тоді, коли вона закінчила та, важко дихаючи і з обличчям, залитим потом, вилізла з-під капота, ми почули сердиті крики від мотелю.

Ми вибігли з гаража. Той самий застарілої моделі поліцейський автомобіль, що переслідував нас раніше, тепер був припаркований на передньому дворі «Фламінго», а його дверцята були відчинені.

— Схоже, розбійники вас вислідили, — промовив Пол. — Вам усім краще тікати. Біжіть обхідним шляхом, — і він показав на дорогу, що вела за гараж та ген за місто.

— Ми не можемо лишити їх усіх на милість цих головорізів, — відказав Мілард.

— Що? — запитав Єнох. — Звісно, можемо.

І саме в цей момент ми побачили, що один із фальшивих копів тягнув міс Біллі за руку через внутрішній двір, а три її пуделі скажено дзявкали та плутались у них під ногами.

— Якщо ви зможете якусь мить обійтись тут без мене, — кинула Бронвін, — я піду та зламаю тому чоловікові щелепу.

— З ними битися марно, — сказав Пол. — Це тільки зробить їх іще божевільнішими. Вони повернуться з