Діна Ареєва - Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва

Розділ 20-1

Маша

Ми сидимо в машині Топольського і чекаємо. Ми — це я, Макс і Севка. Севка з ноутбуком, на який завантажено програму-декодер, я з планшетом і телефоном. Навіщо приїхав Макс, я не знаю, ми з ним про це не говоримо. 

Він просто прийшов до «Пасторалі» в призначений час, привітався з хлопцями і сів у машину. Мені здалося, Топольський глянув на нього не надто привітно, але я надто збуджена, щоб концентрувати на цьому увагу.

Я так у житті ще не боялася. Весь час здається, обов'язково десь протуплю, не зумію зорієнтуватися і все зіпсую. Якби не Нікіта, я б від паніки почала ще більше хвилюватися, і точно б усе завалила.

— Я тут, Мишко, з тобою, — Нікіта наче відчуває, бере мою руку, стискає в долоні й кладе собі на коліно.

У мене ніби вливається його спокій. Справді, що зі мною може трапитися поганого, якщо поруч Нікіта? 

 — Ми вже все по кілька разів проговорили, — лунає ззаду похмурий голос Макса, — не варто занадто затягувати.

— Машо, ти готова? — Нікіта заглядає в очі. — Якщо так, то починаємо.

Каменський правий, тягнути далі немає сенсу. Киваю, не розриваючи зорового контакту з Топольським. Він рвучко на мить притискається до моїх губ, махає рукою Голику і відчиняє дверцята машини.

— Я погнав. Давай, Севасе.

Голик у відповідь піднімає долоню і вдивляється в екран. Я повертаюся до нього, щоб подивитися, як працює прога. Мені треба буде повторити все це на камеру.

Машина Топольського припаркована між будинками поруч із «Пастораллю», звідси добре проглядається провулок і автомобіль, який мені потрібно перегнати. На ньому хлопці зупинили вибір тому, що власник залишив його досить далеко від парковки ресторану, отже є шанс, що охорона нас не помітить.

 На вулиці темно, я знову наплела мамі, що готую з Алькою презентацію. Останнім часом я стала часто їй брехати, але ж вона цього зовсім не заслуговує. Хто завгодно, тільки не мама.

Відчуваю гостре бажання опинитися зараз на нашій кухні. Щоб мама розповідала мені про своїх восьмикласників, а я слухала і чухала за вушком Кошмарика, який згорнувся клубком у мене на колінах.

Нам би тільки викрити засновників, і все. Більше я ніколи не збрешу мамі, обіцяю. 

— Маш, не спи, — чую над вухом голос Севки, — Топольський вже в машині.

Я знову все проґавила. Поки я мучилася муками совісті, Сева відключив в автомобілі сигналізацію, і з боку будинків туди занирнув Нікіта.

Хлопці довго сперечалися, чи буде встановлено за нами зовнішнє спостереження і дійшли висновку, що ні. Інакше з мене б не стали вимагати стрім. Але все одно Нікіта вирішив бути обережним і зайвий раз не миготіти.

У руці вібрує телефон — це Топольський дає відмашку. Вибираюся з машини, стаю так, щоб не було видно ні її, ні хлопців. І запускаю стрім.

Не кажу нічого, рухаюся мовчки, механічно виконуючи потрібні дії, ніби я запрограмована машина-автомат. Намагаюся, щоб у кадр не потрапив Севка, який страхує мене, сама вмикаю планшет. Екран у кадр теж не потрапляє, але я не переймаюся. Обійдуться. Сигналізацію знято, які до мене можуть бути запитання?

Кладу планшет у рюкзак і йду в провулок, тримаючи телефон у витягнутій руці. Тепер треба зайти так, як і Топольський — з боку будинків. Забратися на переднє сидіння і переповзти на місце водія. Далі вже нестрашно, там я буду не одна, зі мною буде Нікіта.

Відчуття таке, що я спостерігаю за собою з боку. Ніби я робот — жодних емоцій, ніби це й не я п'ять хвилин тому вмирала від страху.

Підходжу до машини, відчиняю передні дверцята. З'являється дивне, незрозуміле почуття, але я не можу зараз дозволити собі рефлексувати. Потім. 

Влізаю на пасажирське сидіння і вільно перебираюся за кермо. Салон автомобіля дуже місткий, я ніколи не їздила в таких дорогих машинах. Тримаю телефон, щоб було видно тільки мене, пристібаюся. І поруч на сидіння безшумно опускається Нікіта.

Його рука лягає на моє коліно, і ніби лопаються металеві дуги, що стискають грудну клітку і не дають дихати. Тривога і страх випаровуються. 

Все. Тепер я точно впораюсь.

Нікіта правий, водити машину-автомат зовсім нескладно. Закріплюю телефон на торпеді автомобіля і починаю рух. Тут недалеко, я впоралася. Майже, майже впоралася...

Повертаю в сусідній провулок і гальмую біля бордюру. Топольський нахиляє голову, щоб його не було видно, я виходжу з машини. Наводжу камеру на зачинені дверцята і закінчую стрім.

Нікіта вистрибує з машини, посміхається і йде до мене, розставивши руки. Я відчуваю величезне полегшення, роблю крок назустріч і... Раптом звідкіля не візьмись з'являються люди й оточують нас з усіх боків.

Нікіту хапають за руки двоє, мене міцно тримають за лікті.

— Попалися, — чую над вухом злісне, — чортові злодюжки! 

Той, хто тримає Нікіту, кричить кудись убік.

— Сергію Дементійовичу, ми їх спіймали.

Другий відчиняє дверцята машини і вмикає світло. Розумію, що це охоронці — всі троє міцні здорові чоловіки, вдягнені в куртки та джинси.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍