Майкл Крайтон - Загублений світ

Вони сиділи в «Експлорері» на вершині хребта, звідки відкривався вид на східну долину, вкриту джунглями. Вікна були відчинені. Усі дослухалися до ревіння тиранозаврів, які продиралися крізь підлісок.

— Вони обидва залишили гніздо, — сказав Торн.

— Ага. Ці хлопці, мабуть, дещо в них забрали, — відповів Малкольм.

Вони ще трохи помовчали, прислухаючись, аж почули м’яке дзижчання — поруч із ними зупинився Едді на мотоциклі.

— Я подумав, що вам може знадобитися допомога. Ви збираєтеся спускатися?

Малкольм похитав головою.

— Ні, це занадто небезпечно, бо ми не знаємо, де вони є.

Сара Гардінг сказала:

— Чому Доджсон просто там стояв? Із хижаками так поводитися не можна. Якщо потрапив у пастку до левів, то маєш здійняти галас, махати руками, кидати в них різні речі — намагатися їх відлякати, а не просто стояти на місці.

— Мабуть, він прочитав недостовірну наукову статтю, — сказав Малкольм, хитаючи головою. — Є така теорія, ніби тиранозаври могли бачити лише те, що рухається. Якийсь хлопець на ім’я Рокстон зробив зліпки з черепів рексів і зробив висновок, що тиранозавр мав мозок жаби.

Писнуло радіо. З динаміка почувся голос Левіна:

— Рокстон — ідіот. Його знань з анатомії не вистачає навіть на секс із власною дружиною. Його стаття — це посміховисько.

— Яка стаття? — спитав Торн.

Радіо знову писнуло.

— Рокстон, — продовжував Левін, — вважав, що тиранозаври мали зорову систему амфібій — подібну до жаб’ячої. Жаба бачить рух, але не бачить нерухомі об’єкти. Але це абсолютно неможливо, щоб такий хижак як тиранозавр мав подібну зорову систему. Абсолютно неможливо. Тому що завмерти на місці — найдурніший спосіб захисту від хижих тварин. Хіба олень або подібна до нього тварина, відчуваючи небезпеку, завмирає? Хижак мусить бачити їх в будь-якому випадку. І, звичайно, тиранозавр теж міг.

У динаміку було чути, як Левін з огидою пирхнув.

— Це така сама ідіотська теорія, як і та, що її висунув Грант кілька років тому: мовляв, тиранозавр міг заплутатися, йдучи крізь зливу, бо не був пристосований до вологого клімату. Це так само абсурдно. Крейдяний період не був якимось особливо посушливим. І в будь-якому разі тиранозаври — це північноамериканські тварини, яких знаходили лише в США або Канаді. Вони жили на берегах великого внутрішнього моря, на схід від Скелястих гір. На гірських схилах часто бувають грози. Я абсолютно впевнений, що тиранозавр бачив багато дощів і знав, як поводитися, коли вони йдуть.

— Тож чи є якась причина, чому тиранозавр може не нападати на когось? — спитав Малкольм.

— Так, звичайно. Найбільш очевидна, — відповів Левін.

— Яка?

— Якщо він не голодний. Якщо він щойно з’їв іншу тварину. Все, що більше кози за розміром, може задовольнити його голод на кілька годин. Ні, ні. Тиранозавр бачить добре — хоч рухайся, хоч стій на місці.

Вони слухали ревіння, що долинало з долини. Бачили якусь метушню у підліску, приблизно за півмилі на північ. Знову ревіння. Два рекси, здавалося, відповідали одне одному.

Сара Гардінг сказала:

— Що ми веземо з собою?

— Три «Ліндстрадти», повністю заряджені,— відповів Торн.

— Добре, — сказала вона. — Ходімо.

Радіо писнуло.

— Мене там немає,— почувся голос Левіна, — але я б точно радив вам почекати.

— До дідька очікування, — відрубав Малкольм. — Сара має рацію. Йдемо вниз і побачимо, що там за халепа.

— Похорон за ваш рахунок, — сказав Левін.

Арбі повернувся до монітора, витираючи підборіддя. Воно все ще було трошки зеленим.

— Що вони зараз роблять?

— Доктор Малкольм та інші збираються піти до гнізда.

— Жартуєш? — перелякано сказав він.

— Не хвилюйся, — відповіла Келлі.— Сара може з цим впоратися.

— Сподіваюся.

Гніздо

Вони припаркували «Експлорер» одразу за галявиною. Едді під їхав на мотоциклі, зіпер його на стовбур дерева і чекав, поки інші вилізуть із автівки.

Сара Гардінг почула знайомий солодкуватий запах гнилого м’яса та екскрементів, які завжди були ознаками місця гніздування хижаків. У полуденній спеці від цього трохи нудило. У повітрі не було жодного вітерцю і було чути, як дзижчать мухи. Гардінг взяла одну з гвинтівок і перекинула її через плече. Вона подивилася на трьох чоловіків. Всі вони стояли дуже тихо, напружено, нерухомо. Обличчя Малкольма було бліде, особливо навколо губ. Це нагадало їй час, коли старий професор Кофман навідав її в Африці. Кофман був одним з тих безпробудних п’яничок гемінґвеївського зразка, які мають вдома купу романів і море оповідань про свої пригоди з орангутангами на Суматрі, з кільцевими хвостатими лемурами на Мадагаскарі. Тож Сара й вирішила запросити його на те місце у савані, де хижаки розправляються зі здобиччю. І він одразу ж знепритомнів. Він важив понад двісті фунтів, і їй довелося тягти його за комір в той час, коли навколо неї з гарчанням кружляли леви. Це стало для неї гарним уроком.

Тому вона нахилилася до трьох чоловіків і прошепотіла:

— Якщо ви не впевнені, то краще не йдіть. Просто почекайте тут. Я не хочу переживати через вас. Я можу зробити це сама. — І рушила до гнізда.

— Ти впевнена?..

— Так. А тепер зберігайте тишу. — Вона рушила до галявини. Малкольм та інші поспішили наздогнати її. Вона відштовхнула вбік пальмове листя і вийшла на відкритий простір. Тиранозаврів не було, а земляні конуси були порожні. З правого боку вона побачила черевик, з якого стирчав шматок м'яса з обірваною шкарпеткою. Це було все, що лишилося від Базелтона.

Із гнізда почувся жалісливий, пронизливий вереск. Гардінг залізла на конус, Малкольм намагався вилізти слідом за нею. Вона побачила там двох маленьких тиранозаврів, які нявчали. Поруч були три величезних яйця. Навколо земля була всіяна слідами.

— Вони взяли одне з яєць, — сказав Малкольм. — Прокляття.

— Тобі не хотілося, щоб щось зруйнувало твою маленьку екосистему.

Малкольм криво посміхнувся.

— Так. Я на це сподівався.

— Дуже погано, — відповіла вона і швидко рушила до краю гнізда.

Вона нахилилася, щоб глянути на дитинчат тиранозавра. Одне з немовлят зіщулилося, втягнувши пухнасту шию, а друге поводилося зовсім по-іншому. Воно не ворухнулося, коли вони підійшли, а лежало, розтягнувшись на боці, й неглибоко дихало. Його очі потьмяніли.

— Це поранене, — сказала вона.

Левін стояв у схованці. Він притиснув навушник до вуха і говорив у мікрофон, що знаходився біля його щоки.

— Мені потрібен опис, — сказав він.

Торн відповів:

— Їх тут двоє, приблизно два фути завдовжки, важать фунтів сорок. Завбільшки з двох маленьких казуарів. Великі очі. Короткі морди. Блідо-коричневий колір. І кільце пуху навколо шиї.

— Вони можуть стояти?

— М-м-м… якщо й можуть, то не дуже добре. Повзають і багато пищать.

— Тоді це немовлята, — сказав Левін, киваючи. — Можливо, їм