Данило Туптало - Житія Святих - Листопад, Данило Туптало

у розуміння Божественного Писання, а найбільше любив послання святого апостола Павла і мав у своїй келії ікону його самого.

Якось, пишучи тлумачення на його послання, помислив подумки, кажучи: "Хто зна, чи догідне це Богові, чи зрозумів силу цього писання, чи ж ні?" І молився Богові, щоб звістив йому про це. Бог же швидко вислухав раба Свого і подав йому таке звіщення. Коли сам уночі зачинивсь у келії і при запаленій свічці писав тлумачення, Прокл, який служив йому, вмолений кимось, що вимагав помочі в якійсь потребі, захотів зайти до патріярхаі глянув через щілину, бажаючи побачити, що патріярх робить. І побачив його, що сидить і пише, а якийсь чоловік старий і вельми поважний стоїть при ньому ззаду, схилившись до вуха патріярхового, і тихо йому щось каже на вухо. Був-бо чоловік той у всьому подібний іконі святого Павла, яка там — таки на стіні перед Іваном висіла. Це не раз Прокл бачив, а багато, і зчудувався вельми, не розуміючи, хто з патріярхом бесідує і як зайшов; цілком — бо зачинені були двері і годі комусь зайти туди. Тож чекав, поки вийде той чоловік, але коли настав час дзвонити на утреню, став невидимий. Так проздовж трьох ночей Прокл бачив і дерзнув запитати самого патріярха: "Хто, владико, бесідує з тобою на вухо вночі?" Відповів Іван: "Не було в мене нікого". Тоді Прокл оповів йому докладно, як крізь щілину бачив старого чоловіка, поважного, який шепотів на вухо, коли патріярх писав, і змалював лице та образ того, котрий являвся. Іван же дивувався, слухаючи це. Тоді Прокл, зирнувши на Павлового образа, рече: "Такий був, його я бачив". З того Іван пізнав, що самого апостола Павла Прокл бачив, і звістився, що праця його приємна, і впав на землю, дякуючи Богові і молячись зі слізьми довгий час. Від того прийняв більше старання та дбалість до писання Божественних книг, через що багатоцінного скарба Христовій Церкві залишив після себе.

Цей великий усього світу учитель усі неправди і творені кривди без сумніву викривав, царю й цариці казав нікого не ображати, але творити праведні діла. Боярам же і сановитим мужам, які захоплюють чужі маєтки й кривдять убогих, Божим загрожував судом. Почала відтак поставати на нього ненависть не тільки від клириків, яким за установленим законом святий жити повелів, але і від мирських володарів, і, ніби від малої іскри великий вогонь, від загального викриття гріха гнів почав запалюватись у серцях тих, котрі себе в таких гріхах бачили. Огуджували-бо ненависники учення святого, премудрі ж його й добрі слова безумно на зло перевертали, кажучи, що патріярх у церкві на проповіді своїй не навчає, а докуку чинить; не оповідає, а докоряє; не наставляє, а гудить царя і царицю і всі влади. Ще й немилосердним називали його, який гріхи ближніх не покриває, і то з такої причини.

Був у палаці царському скопець на ім'я Євтропій, старший постільників царських. Той вийшов у патриціянський сан і радив царю встановити такий закон, щоб ніхто не тікав у церкву від смертної кари, а коли хто втече, то щоб примусом був витягнений і покараний, був-бо то давній звичай: люди, які тяжко зогрішили супроти міського закону і які на смерть засуджені, тікали до церкви, як колись ізраїльтяни у місто охоронне, і так могли позбутися смертної кари. Євтропій же той давній закон знищив, установив витягувати з церкви винних, од чого святому Іванові Золотоустому скорбота була, і важку ту річ вважав за насилля Церкві. Але невдовзі той Євтропій сам потрапив у ту ж яму, яку іншим викопав, і заколовся тим — таки мечем, якого на інших нагострив. Якось через велику провину вельми розгнівався на нього цар і видав Євтропієві смертного присуда. Побіг отож Євтропій до церкви і сховався в олтарі під трапезою. А блаженний Іван сидів на амвоні, де йому звичай був навчати людей, котрі там стояли, і, як вельми великий ревнитель, виголосив викривальне слово супроти Євтропія, праведну річ говорячи, що новопоставленого закона неправедного понесе сам той, що його винайшов і установив. Це слово підхопили Іванові ненависники і почали його поміж людей огуджувати, називаючи немилосердним, нелюдинолюбним, який не покриває людських зогрішень, і так помалу роздразнювали серця багатьох людей і на гнів до Івана підбивали. Той же Богові, не людям, пригоджуючи, своїм звичайним при добрім управлінні Церкви прикладався працям.

У патріярство цього святого Івана Золотоустого було ще в Царгороді багато аріян, котрі безборонно віру свою тримали, здійснюючи свої служби. Мислив — бо блаженний, у який спосіб очистити місто від тієї єресі, і знайшов принагідний час та й рече до царя: "Благочестивий царю, коли б хтось поміж коштовного каміння на твоєму вінці уклав би каменя простого, темного й нечистого, чи ж бо не обезчестив би всього твого вінця?" Відповів цар: "Так воно було б!" Рече ж Іван: "Так само обезчещене місто є це, яке правовірне, але ще має в собі невірних аріян. І як би ти, царю, за безчесного свого вінця прогнівився б, так усемогутній Бог гнівається на місто це, осквернене аріянською єрессю. Належить — бо тобі чи до з'єднання віри привести єретиків, чи з міста пронати їх". Це почувши, цар повелів привести відтак усіх аріянських старійшин і велів їм, щоб висловили перед патріярхом ісповідання своєї віри. Вони ж бо говорили слова, повні зловір'я й огуди на Господа нашого Ісуса Христа. Тоді цар повелів їх прогнати з міста.

Минув якийсь час, знову аріяни, маючи помічників та піклувальників, котрі служили при царському дворі, людей сановитих, почали входити до міста, у недільні дні йдучи із литією до свого церковного храму і співаючи своїх єретичних пісень, якими огуджували Пресвяту Тройцю. Про що довідавшись, святіший патріярх засумнівався й побоявся, щоб хтось із простого народу не почав наслідувати тих аріянських литій, тож повелів своєму клиру ходити містом із литією, носячи чесні хрести, і святі ікони, і запалені свічки, і співаючи богохвалебних пісень у славу Пресвятої Тройці, супротивно до огудних аріянських пісень складених. Зустрічалися дорогою ті литії, і бували великі свари поміж православних з аріянами, якось і бійка почалася, аж зобабіч упало кілька мертвих; Врисону ж, царському скопцю, який був там — таки в литії православних, каменем голову пробили. Про що довідався цар, розгнівався вельми на аріян і заборонив їм: нехай не дерзають більше литій своїх творити і в місто входити — і цілковито тоді було