Данило Туптало - Житія Святих - Листопад, Данило Туптало

залишилися, але й елліни побачили, — пізнали силу Христову і, руйнуючи капища свої, наверталися до істинного Бога за ученням святого Івана.

По тому Нектарій, патріярх Царгородський, котрий був після Григорія Назіянського, із миром помер, і шукали старатливо таку людину, котра була б достойна патріяршого престолу, — багато-бо щодо того дбали, і звіщено було цареві Аркадію про Івана (слава-бо про його учення та житіє проходила повсюди), і всі визнали його достойним бути такого сану, щоб після Нектарія прийняв правління константинопольської Церкви. Тоді — бо послав цар грамоти до Флавіяна, щоб відпустив Івана в Царгород. Народ же антіохійський про це довідався, зібрався весь до церкви, любов'ю палаючи до Івана, — не бажали — бо позбутися такого вчителя. Спротивилися всі посланим від царя, навіть патріярха свого не хотіли послухати, і не дали взяти Івана, та й сам Іван не хотів іти в Царгород: смиренним бувши, вважав — бо недостойним себе такого сану. Про це довідався цар, здивувався і ще більше захотів побачити Івана і мати його на патріяршому престолі. Через це, повторно пославши, повелів комитові Астерію потай від людей вивести його із Антіохії, що й сталося. Коли наблизився Іван до Царгороду, вийшло йому назустріч усе місто із багатьма боярами, висланими від царя зустріти його, і прийнятий був чесно від царя і від усього собору та люду, і всі за такого світильника церковного раділи, один тільки Теофіл, патріярх Олександрійський із однодумцями своїми нітився: заздрили — бо добрій славі Івана і, ненавидячи його, не бажали вони зволити собору, який вибрав Івана, але іншого якогось пресвітера, якого в себе мали, на ім'я Ісидор, гадали вивести на престола; одначе, і не хотячи, пристав Теофіл до собору і посвятив Івана. Виведено — бо блаженного на патріяршого престола місяця лютого, в 26 день. Прийшов, отож, цар, а з ним усі князі та бояри, бажаючи благословення прийняти від новопостановленого патріярха, святого Івана. Той — бо молитву про царя і людей учинив і всіх благословив, розтулив богомовні вуста свої і сотворив душекорисне повчання, в ньому наказуючи цареві невідступно пробувати в православ'ї, єретиків одрікатися, часто до церкви ходити, праведним і милостивим бути. І сказав: "Хай знає твоє благочестя, що не посоромимося, коли буде потрібно, виказу й відкриття на користь душі, адже й Натан-пророк не посоромився царя Давида, викриваючи його зогрішення". Наставляв і всіх духовних та світських, тих, що мають владу, і тих, що є під владою, щоб кожен пробував у належних собі добрих ділах. І поширив достатньо учительне слово, яким усі, слухаючи, насолоджувалися. Коли промовляв він божественні слова, був між людей один чоловік біснуватий, його ж бо раптово нечистий дух потряс, кинув на землю і жахливим загорлав голосом, що всі, котрі були в церкві, жахнулися. Блаженний же Іван звелів привести його перед себе, учинив над ним знамення чесного хреста і вигнав нечистого духа, зробивши чоловіка здоровим, що побачив цар і весь народ, і пораділи, і прославили Бога, Який дав їм таке велике світило та лікаря душевного й тілесного.

Прийняв-бо святіший патріярх Іван церковне правління і почав добре пасти Христове словесне стадо, викорінюючи лихі норови з усіляків санів (а найбільше зі священичих), нечистоту, заздрість, неправду і всяке, що бачив, недобровгідне діло знищуючи, насаджуючи ж чистоту, любов, правду, милосердя, й усіляку добродійність укорінюючи, і золотомовним своїм язиком усіх наставляючи до покаяння. Не тільки в тому місті царському, але і в усіх містах та краях довколишніх значна була його турбота про спасіння душ людських. Посилав — бо і клириків своїх управних, богобоязливих, і священних мужів проповіддю Божою православ'я утверджувати, нечестя і єресі знищувати, заблукалих же наставляти на шлях спасіння. У Фінікії ідольські храми, які стояли із давніх літ, до кінця розорив і основи їхні розкидав. Народ кельтійський, ушкоджений аріянським зловір'ям, мудро полікував і до правовір'я наставив: повелів-бо вибраним на те пресвітерам та дияконам навчитися кельтійської мови і послав їх у народ той проповідувати їм благочестя кельтійською мовою. Скитів, які були поселені над Дунаєм, таким же чином просвітив. Маркіонітську єресь із східних країв прогнав й увесь світ ученням своїм освітив. Мав турботу й про убогих та немічних, од церковних маєтків голодних годуючи і голих одягаючи і про сиріт та вдовиць дбаючи. Збудував численні лічниці на відпочинок хворим та чужинцям, котрі не мали де голови прихилити, і подавав їм задоволення усіляких потреб, слуг та лікарів приставив, а весь за ними догляд та уклад доручив двом богобоязливим єреям. Сам же прикладався до церковного управління, добрих люблячи й утверджуючи, злих же караючи і викриваючи, через це вельми любили його добрі, а злі ненавиділи, а найбільше деякі із клириків його, які зле жили, не любили святого, оскільки лукаві їхні справи, як світло тьму, викривав, а кого і від Церкви відлучав. Вони ж за те гнівалися на нього вельми, а найбільше роздразнені були Серапіоном-дияконом: той-бо, добровірно патріярхові служачи і чесне життя провадячи, якось перед усіма клириками сказав святому: "Не можеш, владико, цих виправити, коли всіх однією палицею не поженеш". Коли він це сказав, багато розгнівалося і роздратувалося, і почали зле про святого патріярха в народі говорити, гудячи того, котрий усіляких похвал був достойний. Святий же про ту їхню злобу хоча й знав, але не зважав, і наскільки вони й гудили, настільки більше добра щодо нього цвіла слава, і в далеких краях прославлявся, бо багато хто здаля бажав прийти побачити святого й почути учення його. Той-таки Серапіон-диякон і Севиріяна-митрополита у гнів до святого Івана привів — повідав-бо, ніби Севиріян огуду якусь на Христа промовив. Іван же, ревнуючи за Христа, Господа свого, забув любов, яку до Севиріяна мав, відтак прогнав його від себе. По тому, царицею упрошений, простив йому і знову до себе прийняв. В отакому ото великому сані блаженний, посеред світу живши, попередніх своїх іночих подвигів не покидав ніколи, але вільний від справ церковних час в усамітненій келії своїй, сам зачинившись, чи на молитві, чи на читанні, чи писанні Божественних книг проводив; піст же його був великий завжди і безмірна повстриманість, бо тільки ячмінний хліб та воду вживав і сну мало приймав, і то не на ложі, а стояти себе змушував, на пригощення і бенкети не ходив ніколи, звикши від юності до посту та повстриманості, не міг на численні ласі наїдки ані дивитися — мав-бо нездоровий шлунок. Увесь же розум свій уклав