Харлан Кобен - Додому

class="p1">— Агов? — гукнув Майрон, зазирнувши всередину.

Ніхто не відгукнувся.

Майрон увійшов, перетнув кухню. Згори він почув шарудіння. Він не мав зброї, і це було нерозважливо, але досі в цьому не виникало великої потреби. Він неквапливо рушив нагору сходами.

Хай хто вовтузився нагорі, він не намагався цього приховати.

Майрон дістався верхньої сходинки. Шелест долинав з кімнати Патріка. Він повільно підійшов до дверей, притулившись спиною до стіни, що могло бути або й не бути дієвим у таких випадках. Важко сказати. Він підступив до дверей, зачекав секунду, швидко зазирнув усередину.

Ненсі Мур трощила все у кімнаті.

— Привіт, — сказав Майрон.

Вона підскочила від його голосу й повернулася до нього. Її очі були широко розплющені, майже божевільні.

— Що ви тут робите?

— Все гаразд?

— Схоже, що все гаразд?

Не схоже.

— Що трапилося?

— Вам невтямки, чи не так? Ви думаєте… Не знаю, що ви думаєте. Я намагалася захистити свого сина. Він слабкий. Він стільки всього пережив. Як до вас не доходить?

Майрон нічого не відповів.

— Ви знаєте, чого вартувало йому зробити те, що він зробив сьогодні? Пережити жах того, що з ним сталося? З Рісом?

— Це треба було зробити, Ненсі, — сказав Майрон. — Якби був інший спосіб, якби Ріс повернувся додому…

— Брук Болдвін зробила б те, що було би краще для її дитини, а не моєї, — Ненсі випрямилася. — Можете не сумніватися. Мати захищає своє дитя.

Ого!

— Навіть за рахунок іншого?

— Патрік не був готовий говорити. Ми це знали. Ми просто хотіли дати йому достатньо часу, щоб він став сильнішим. Що змінили б кілька днів після десяти років? Лікар Стентон мав рацію. Це було занадто для нього. А тоді, ніби було недостатньо важко пройти через це, ніби було недосить важко розповісти Брук, що Ріс мертвий, ви, — Ненсі тицьнула в нього пальцем, звинувачуючи, — переслідували його. Патрік утік через вас.

— Це не Патрік.

— Що?

— Хлопець, якого ми привезли додому — це не Патрік.

— Це Патрік.

— Його звати Пол.

— Забирайтеся! — гаркнула вона.

— Чому ви не зробите тест на ДНК, Ненсі?

— Чудово, якщо це змусить вас усіх дати нам спокій, ми зробимо, гаразд? Тепер ідіть геть, будь ласка.

Майрон похитав головою.

— Я хочу, щоб ви поглянули на ці фотографії.

Вона здавалася збентеженою.

— Які фотографії?

Він простягнув їй дві роздруківки, які йому дав Ложка. Якусь мить Ненсі не торкалася їх. Вона просто стояла. Майрон посунув руку трохи ближче до неї, тримаючи їх так, аж доки вона, дуже неохоче, дозволила йому передати їй ті фотографії.

— Я не розумію.

— Групове фото зробили в закритій школі у Швейцарії, — сказав Майрон.

— І? — Ненсі витріщилася на світлини.

— На цій фотографії є хлопець. Його звати Пол. Ми ще не дізналися прізвище. Але дізнаємося. Друга фотографія — це широкий план.

— Я все ще не збагну, — руки Ненсі Мур тремтіли. Вона поставила верхню фотографію під нижню. — Ви ж не думаєте?…

— Пол і ваш Патрік — це той самий хлопець.

— Ви помиляєтеся, — жінка похитала головою.

— Не думаю.

— Вони майже не схожі.

— Пам’ятаєте, коли я питав вас про Темрін Роджерс? — Майрон забрав світлини і поклав груповий знімок згори. — Це Темрін. Та сама дівчина, з якою Патрік учора зустрічався.

— Ми сказали вам…

— Так, вони випадково вперше зустрілися біля «Ріплі». Я був там, Ненсі. Я їх бачив. Це не була випадкова зустріч. Вони познайомилися раніше…

— Ви не можете знати це, просто простеживши за ними, — відповіла вона, але тепер її голос був кволим, переможеним.

— Я щойно надіслав ці фотографії електронною поштою судовому антропологу Еліс Мервош. Вона порівняє фотографію Пола із записом Патріка під час того вчорашнього інтерв’ю. Вона зможе підтвердити, що це одна людина.

Ненсі Мур похитала головою, але знову це нічого не означало.

— Ненсі, дозвольте мені допомогти вам.

— Ви що, гадаєте, він самозванець? Ви помиляєтесь. Мати знає.

— Ви казали, що мати захищає свою дитину, — сказав Майрон, намагаючись зберегти свій голос якомога рівнішим та лагіднішим. — Можливо, це бажання, ця потреба також могли спотворити сприйняття.

— Це Патрік, — наполягала Ненсі. — Мій син. Нарешті він повернувся додому. Після всіх цих років я нарешті повернула його, — її очі блищали, коли вона зустрілася поглядом з Майроном. — А тоді ви його налякали.

— Дозвольте мені допомогти вам знайти його.

— Я думаю, ви достатньо зробили. Це мій син. Я знаю. Знаю. Він не самозванець. Його звати не Пол.

Жінка проштовхнулася повз нього й пішла вниз сходами. Майрон рушив за нею.

— Коли він повернеться додому, ми зможемо зробити тест ДНК, щоб вам усім заткнути пельки. Але зараз я маю бути в іншому місці.

Ненсі не зупинялася. Вона перетнула гараж і вийшла через двері. Вона сіла в машину й завела її.

— Більше не приходьте, Майроне. Ніколи не повертайтеся.

Уїн і Брук сиділи на кухні в домі Болдвінів. Фотографії закритої школи в Швейцарії були розкидані на столі перед ними.

Майрон закінчував розмовляти з Еліс Мервош, судовим антропологом. Коли він договорив, Брук і Уїн очікувально глянули на нього.

— На її думку, — сказав Майрон, — це та сама дитина.

Брук знову глянула на світлину. Майрон схилився над нею і показав, розповідаючи.

— Цей хлопець, Пол, підстриг і пофарбував волосся, — пояснив Майрон. — Змінити колір очей легко за допомогою контактних лінз. Інший ніс може бути результатом пластичної операції.

Брук просто сиділа з фотографією в руці.

— А Ненсі цього не бачить?

— Так вона сказала. Вона наполягала, що то Патрік.

— Ти віриш їй?

— Я вірю, що вона в це вірить.

— Тож вона сама себе обманює?

Майрон стенув плечима.

— Не знаю.

Уперше заговорив Уїн.

— Отже, нам треба з’ясувати, хто цей Пол. Нам треба з’ясувати, де він живе, хто його батьки…

— Це з’ясовує Есперанса. Але на таке потрібен певний час.

— Я потелефоную за кордон. Подивимося, чи можна це пришвидшити.

— Не розумію, — сказала Брук. — Він самозванець? Він намагається обдурити сім’ю?

— Можливо.

— Я читала про подібну справу, — мовила Брук. — Коли в тебе зник син, ти… Так чи інакше, це було десь наприкінці дев’яностих років. В однієї родини з Техасу зник син, коли йому було дванадцять або тринадцять. Через три роки якийсь самозванець із Франції сказав, що це він є тією зниклою дитиною. Він обвів круг пальця багатьох людей.

Майрон не дуже добре пам’ятав ту історію.

— Який він мав мотив?

— Я не пригадую. Частково гроші, але думаю, що він не раз дурив людей. Не вперше він прикидався кимось іншим. Він був хворий. Гадаю, що сім’я повірила