Харлан Кобен - Додому

у це частково тому, що вони хотіли, щоб то було правдою. Вона глянула на Майрона. — У чому ж тут річ, Майроне?

— Не знаю.

— Ні в чому тут немає сенсу.

— Нам треба більше інформації.

Ніби навмисно задзвонив мобільний телефон Майрона. Він глянув на Уїна.

— Це Джо Корлесс із лабораторії ДНК.

— Увімкни гучний зв’язок.

Майрон так і вчинив і поклав телефон на стіл.

— Джо?

— Майроне?

— Джо, я сиджу тут з Уїном.

— Ого! Уїн повернувся?

— Будь ласка, скажи нам результати, — сказав Уїн.

— Дозвольте мені одразу перейти до цього, — сказав Джо Корлесс. І тоді він сповістив дещо, що здивувало Майрона: — Хлопчик — дійсно Патрік Мур.

Майрон подивився на Уїна. Брук зблідла.

— Ти впевнений?

— Зразки волосся, які ви надали, — жіночі. ДНК із зубної щітки належить чоловікові. Ці двоє людей — кровні брат і сестра.

— Стовідсотково?

— Без сумніву.

Подзвонили в двері. Уїн пішов відчиняти.

— Дякую, Джо, — сказав Майрон.

Він вимкнувся.

— Це Патрік, — сказала Брук. Вираз обличчя не змінився, але кутки губ затремтіли. — Це не самозванець. Це Патрік.

Майрон просто сидів.

— То навіщо повернулася Вада? Чому Патрік зустрічається з цією дівчиною Темрін?

— Усе навпаки, — сказав Майрон.

— Що ти маєш на увазі?

— Пол не видає себе за Патріка. Пол і є Патрік.

Перш ніж він зміг пояснити все далі, Уїн повернувся на кухню разом із Зоррою. Якщо Брук і здивувалася, побачивши на своїй кухні трансвестита, схожого на чоловіка, вона не подала знаку.

— У Зорри є новини щодо няньки, — повідомив Зорра.

— Вади? — підвелася Брук.

— Вона зараз називає себе Софією Лемпоу, — сказав він. — Учора вона прилетіла до Сполучених Штатів. Вона орендувала «Форд Фокус» в аеропорту Ньюарк.

— То як нам її знайти? — запитала Брук.

— Уже знайдено, красунечко, — відповів Зорра. — Всі орендовані автомобілі обладнані GPS-системами на випадок викрадення автомобіля. Або якщо ви перетинаєте кордон штату, щоб вони могли взяти з вас більше грошей. Отакі причини.

— І вони дозволили тобі відстежити його?

Зорра обіруч поправив свою перуку в стилі Вероніки Лейк і всміхнувся. Усі його зуби були в помаді.

— Зорра не вживав би слова «дозволити». А натомість — «гроші вашого двоюрідного брата». Вони дуже переконливі, — сказав він.

— То де Вада? — запитала Брук.

Зорра витяг свій мобільний телефон.

— Зорра відстежує її тут.

Він показав їм екран. На місці розташування автомобіля блимала синя цятка.

— Де це точно?

Зорра натиснув на іконку. Замість карти з’явилося зображення із супутника. Майрон ледь не вигукнув уголос. Синя цятка була оточена зеленим кольором. Там було озеро, яке навіть згори мало знайомий вигляд.

— Озеро Шармейн, — сказав Майрон. — Вада в будинку Гантера Мура.

Розділ 32

З кабінету п’ятого класу відкривався краєвид на дорогий і гарно укомплектований ігровий майданчик з гірками, гойдалками, фортами, піратськими кораблями, тунелями, трубами й драбинами. Роб Діксон привітав Майрона міцним рукостисканням і готовою усмішкою. На ньому був костюм брунатного кольору, як у заступника директора середньої школи, а його яскрава краватка в Майрона зазвичай асоціювалася з педіатрами, які докладали занадто багато зусиль. Волосся було зібране у хвостик, а обличчя чисто виголене.

— Вітаю, я Роб Діксон, — сказав він.

— Майрон Болітар.

У будинку Болдвінів вони вирішили, що Уїн поїде до хатини Гантера на озері Шармейн, а Майрон піде на зустріч із учителем п’ятого класу і залишиться в тому районі.

— Я теж піду, — мовила Брук. — Я знаю Ваду. Я можу допомогти.

Її тон не залишав шансів на суперечки.

— Будь ласка, — сказав Роб Діксон, — сідайте.

У класі були шкільні традиційні парти, з’єднані зі стільцями. Майрону довелося докласти зусиль, аби втиснутися за одну з них. Власне кабінет залишався незмінним. Звісно, навчальні плани змінюються, і Майрон припускав, що десь там були сховані ознаки сучасності, але ця класна кімната мала вигляд точнісінько такий, як і його кабінет у п’ятому класі. Уздовж горішньої частини дошки великими й малими літерами був написаний алфавіт. Стіна ліворуч була завішана різними учнівськими малюнками й проектами. Під знаком, де від руки було написано «Поточні події», кнопками були прикріплені вирізки з газет.

— О, вибачте, — похопився Роб Діксон.

— Перепрошую?

— Я дивився «Колізію» — а тепер запропонував вам сісти на стілець, який докучатиме вашому коліну.

— Все гаразд.

— Ні, будь ласка, візьміть мій стілець.

Майрон зморщився від болю і висунувся з-за парти.

— Може, ми просто постоїмо, якщо вас влаштує.

— Безумовно. Я в захваті від вашого дослідження. До речі, — і я не знаю, зацікавить це вас чи ні, — я вже двадцять один рік навчаю п’яті класи у цьому кабінеті.

— Овва! — сказав Майрон.

— Я люблю цей вік. Вони вже не маленькі діти, котрі не розуміють фундаментальні поняття; вони ще й не підлітки з усіма труднощами, які з собою приносить цей вік. П’ятий клас якраз на порозі. Це важливий перехідний рік.

— Містере Діксон.

— Будь ласка, називайте мене Роб.

— Робе, я впевнений, що ви прекрасний вчитель. На вигляд ви той класний молодий наставник, якого ми всі любили, хіба що ви старший і, мабуть, мудріший, але не зморений.

— Мені подобається, як ви це описали. Дякую, — усміхнувся Діксон.

— І вам дякую. Але може так статися, що привід, з якого я прийшов — то лише відмовка.

Учитель поклав руку на підборіддя.

— О!

— Я тут для того, щоб поговорити з вами про конкретну, трагічну подію.

Роб Діксон відступив на крок.

— Не розумію.

— Саме я врятував Патріка Мура, — сказав Майрон. — Але й досі намагаюся збагнути, що трапилося з Рісом Болдвіном.

Роб Діксон визирнув у вікно. Хлопчик років шести, припустив Майрон, підскочив до мотузки й почав на ній гойдатися. Його обличчя сяяло від радості. Майрон замислився, коли він востаннє бачив когось таким радісним.

— Чому ви прийшли до мене? — запитав Роб Діксон. — Жоден з них не вчився в мене. І я, мабуть, не вчив би їх. Розумієте, ми намагаємося стежити, щоби вчителі не навчали братів і сестер. Не те, що то було правило і таке інше. Просто директор вважає, що це погана ідея. Ви можете стикнутися з упередженням або, як мінімум, з минулим батьків. Тому навіть якби вони залишилися в школі, я, либонь, не навчав би жодного з хлопців.

— Утім, ви навчали Кларка Болдвіна і Франческу Мур.

— Звідки ви знаєте?

— Мені розповів Кларк.

— І що? — похитав головою Діксон. — Я дійсно в будь-якому випадку не повинен говорити про це. Я думав, що ви стали спортивним агентом. Так сказано в документальному фільмі. Після вашої травми ви вступили