Харлан Кобен - Додому

яка розпізнає, що на двох зображеннях те саме обличчя, існує на противагу більш поширеній технології розпізнавання обличчя, що є спробою зіставити ім’я з обличчям. Між ними велика розбіжність. Тому я пропустив фотографію профілю Темрін Роджерс через бета-програму, — «бета» означає, що її досі тестують, — щоб побачити, що з цього вийде. О!

Ложка ляснув себе по чолі.

— Ледь не забув. Я спершу спробував це на фотографії Патріка Мура. Мені пощастило дістати кадр його появи на цьому телевізійному інтерв’ю. Я гадав, овва, може, хтось сфотографував його. Може, мені вдасться знайти щось про нього, а отже, й про Ріса.

— І?

— Нічого. Жодного натяку. Крім… Що ж, давайте, я вам покажу.

Він натиснув сенсорну панель на своєму ноутбуці. З’явилося групове фото, на якому було, може, з двадцять-двадцять п’ять підлітків. Під ним написано: «Старшокласники», а нижче були імена.

— Ця фотографія з’явилася на сайті випускників для учнів, які навчалися в «Сен-Жак». Якщо ви подивитеся сюди, — Ложка показав курсором, — ну що, упізнаєте цю молоду леді?

Майрон упізнав.

— Це Темрін Роджерс.

— Саме так, Майроне. Відмінна робота.

Майрон зиркнув на Ему, прагнучи з’ясувати, чи Ложка не глузував з нього. Ема лише стенула плечима, ніби кажучи: «Ну що вдієш?»

— А якщо ви глянете сюди на підпис, — і знову Ложка скористався своїм курсором, — то побачите лише список імен. Я припускаю, що це пов’язано з програмою конфіденційності в школі, але не можу сказати напевне. Темрін — четверта в другому ряду… Бачите?

Майрон бачив. Там було написано просто: «Темрін».

— І?

— Так ми подумали, — сказав Ложка, — спочатку. Насправді… гаразд, зізнаюся, я не дуже тямлю на деталях. Мені краще даються масштабні речі, ну, ви розумієте, про що я?

— Скажімо, розумію.

— Ха, непогано! Саме Ема… Емо, хочеш показати йому?

Ема пальцем показала на хлопчика, який стояв прямо за Темрін Роджерс. Майрон насупився й нахилився, воліючи подивитися ближче.

— Не треба напружувати очі, Майроне, — попросив Ложка. — Не у вашому віці. Я можу збільшити.

Ложка почав натискати на зображення, поки воно не стало більшим. Це було якісне фото, нещодавно зроблене досить пристойною камерою, але, коли він натискав, пікселі почали розмиватися на екрані. Ложка зупинився. Майрон придивився знову.

— Ви думаєте… — почав Майрон.

— Ми не знаємо, — сказав Ложка.

— Я знаю, — мовила Ема.

Майрон знайшов ім’я хлопчика і вголос прочитав: «Пол».

Хлопець на фотографії мав довге хвилясте біляве волосся — учень, який намагався заявити про свою незалежність. Волосся Патріка Мура було коротко обстрижене й темне. Здавалося, що Пол на фотографії мав блакитні очі. У Патріка Мура були карі очі. Їхні носи також відрізнялися. Ніс Пола був меншим і, можливо, іншої форми.

Проте…

Майрон не помітив би цього, не сам, але тепер, коли він придивився…

— Я знаю, про що ви думаєте, — сказала Ема. — І, мабуть, погоджуся з вами. Підлітки мають однаковий вигляд. Ми всі це розуміємо. Напевно, я навіть не думала би про це двічі, однак ця школа невелика. У цьому старшому класі двадцять три учні. Патрік Мур виходить і зустрічається з Темрін Роджерс. Чому? Він був самотнім. Ми бачили це, коли навідували його.

Міккі кивнув, погоджуючись.

— Це занадто великий збіг, Майроне. Я маю на увазі підстригти волосся. Зробити щось із контактними лінзами, щоб змінити колір очей. Можливо, якась операція на обличчі, не знаю. Але Ема показала це мені, я подивився на нього й спочатку не бачив, а потім…

Міккі вказав на обличчя на екрані.

— Я вважаю, що однокласник Темрін Пол тепер називає себе Патріком Муром.

Майрон кинувся до машини. Він схопив телефон і подзвонив Есперансі.

— Нам треба знайти все, що зможемо, про цього хлопчину Пола, який ходить у «Сен-Жак» біля Женеви в Швейцарії. Найважливіше — прізвище. Батьки, будь-що.

— Це буде не так швидко, — сказала Есперанса. — То закрита школа, розташована за кордоном, у нас немає зв’язків у Швейцарії, до того ж припускаю, що таке місце до біса потайливе.

Звісно, Есперанса мала рацію.

— Просто зроби все можливе. Ложка надішле тобі зображення.

— Я вже отримала електронного листа від нього, перш ніж ти зателефонував, — відказала Есперанса. — Ти знаєш, що найпоширеніший пароль для електронної пошти — 123456?

— Так, це, мабуть, робота Ложки.

— Я дивлюся на дві фотографії — одну з цим хлопцем Полом, іншу — з Патріком на цьому телевізійному інтерв’ю. Якщо придивитися, так, я бачу цю схожість, але ти б колись здогадався, що Пол і Патрік — це один хлопець?

— Ні, — відповів Майрон. — Але в цьому, либонь, і суть.

— О, я знайшла того вчителя п’ятого класу. Того, що навчав Кларка та Франческу.

— Містера Діксона?

— Так, Роба Діксона.

— Де він?

— Він досі викладає в п’ятому класі в початковій школі Коллінз. Я призначила для тебе зустріч, щоб ти зміг з ним побачитися сьогодні о сьомій тридцять.

— Як тобі це вдалося?

— Я сказала йому, що ти чув, який він чудовий учитель, і що ти пишеш книгу про свій життєвий досвід.

— Який досвід?

— Я не сказала. На щастя, містер Діксон бачив той документальний фільм по тебе на «І-Ес-Пі-Ен». Невеличка слава, любий. Вона відкриває двері.

Закінчивши розмову, Майрон зателефонував Уїнові й розповів йому те, про що дізнався.

— Тож, хлопчина — самозванець, — підсумував Уїн.

— Не знаю. Все ще залишається шанс, що це лише двоє схожих хлопців-підлітків.

— Яким обом пощастило бути знайомими з Темрін Роджерс?

— Це шито білими нитками, — відповів Майрон. — Просто для інформації: як Темрін, так і Патрік — називаймо його Патріком, щоб не плутатися, — твердять, що вони випадково зустрілися в «Ріплі».

— Випадково зустрілися?

— Атож.

— Нинішня молодь, — застогнав Уїн. — Я думав, що вони здатні вигадати правдоподібнішу брехню.

— Щиро кажучи, ми захопили Темрін зненацька. Як Брук?

— Замкнулася, — сказав Уїн. — Це, мабуть, добре. Зараз вона дуже зосередилася на тому, чому її колишня нянька повернулася до Сполучених Штатів.

— У неї є якісь припущення?

— Жодного. То який твій наступний крок?

— Ми й досі збираємо інформацію, — сказав Майрон.

— Ого, пригальмуй-но з деталями!

— Ненсі Мур далі наполягає, що хлопець, якого ми врятували, це її зниклий син Патрік.

— Правильно.

— Тож мені цікаво, чи ці фотографії Пола взагалі змінять її думку.

— То туди ти зараз їдеш?

Зліва Майрон помітив будинок Мурів. Коли він заїхав на під’їзну алею, то побачив у гаражі «Лексус».

Вона була вдома.

— Я вже на місці.

Майрон не завдав собі клопоту зайти крізь вхідні двері. Гараж був незамкнений, тому чоловік попрямував до «Лексуса». Побачивши, що двері між будинком та гаражем залишили відчиненими, він занепокоївся.