Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

в багнюці, і приграє марш Наполеонів. За ним через всю вулицю навпоперек ідуть малеча-жидки з свічками і по боках вулиці тож жиденята у дві лави плещуть в долоні і все кричать: - Пан Люборацький, пан Люборацький! - А пан Люборацький їде собі на дрожці, розлігся і думає: «Що, якби це Галя знала? Чи похвалила б?» Ті сміються, аж за боки беруться, а він доїхав аж під поріг: «Знесіть мене!» - гукнув. Кинулись жидки і знесли його на руках аж до хати. І вино знесли, і горіхи, і все, чого накупив він на за́куску. Взяли плату і розійшлися. А Антосьо каже тоді:

- Один тому час, що батько в плахті! Другий раз у богословію не попромують!

Перевелись тепер такі штуки в семінаріях; перевелись Люборацькі, та не перевелись другі. Душа потребує простору, жада волі, рветься, та, не знаючи куди, різні штуки витворяє. Згляньте на семінариста! Заплісніле, змарніле, залякане, обличчя йому пісне, мертвенне, і життя не життя, а наче повинність. І сам не знає, чого світом нудить. Душі поспитати б! та не скаже, бо не привична правду виказувати, а все вихилясом та викрутасом, щоб поминути капкани.

- Остання промоція, браття! - пішов далі Антосьо з чаркою в руках.- Вибачайте, що подурів трохи. По чім же й молодий вік згадаєм? по інспекторських штуках? по професорській лайці? по ректорськім гуку? чи по архирейській грізьбі? Тільки й нашого, що докупи зійдемось та награємось, ще й підгулявши! На селах, пан-браття, за плугом та за ціпом та за злиднями все відлетить. Дай же нам, боже, благополучно діждати кінця курсу, та ще й тоді зійтись - ой гоя, гоя! в останній раз!

- Дай, боже, щасливо! - гукнули решта. Антось з цим вихилив чарку, а решта на віват йому різонули на всі струменти.

Пішла чарка з рук в руки, віват за віватом, а ніч не стоїть,- іде, не оглядається, бо час не жде на нас. Іде ніч, гуляють хлопці, а по небі місяць пливе, то за хмару заховається, то визирне, то знов заховається, мов сором’язлива дівчина рукавом закривається. По горах ще шуміло від вчорашнього дощу і скали сріблом сяли проти місяця, що з горами і зо всім небом купався у Смотричі, гойдаючись по хвилях; хвилі хлюпаються у беріг, і плескіт чути, і луна розходиться, і мовби сміх та регіт обзивається. А в скалах куниці кричать, м’явучать…

Минула ніч, що й не оглянулись, і сонечко підхопилось та так привітливо поглядає на сполосканий город; з землі відпар іде; по горах, як брильянти самоцвітні; капками роса бринить та миготить. Сказав би - весна, якби де співочу птицю чути, а то хіба горобці чиргикають, літаючи понад Смотричем, та де-не-де ворона каркне. Минула ніч, і друга не забарилась. Прийшли хлопці в клас, приходить інспектор і давай вилічувати, хто був, хто пив, хто грав, і каже: або самі сключайтесь, або посключаємо. Ще ж списків не відсилали.

На цю мову встає Антосьо та й каже:

- Та що це ви видумали? Доки вам тих навушників слухати, а нам терпіти через них? Годі вже! ходім, браття, до ректора; скажем, що отець інспектор лізе в очі, як туман, що через його виплодків-донощиків нам просвіту нема.

Ректор і інспектор в семінаріях звичаєм жиють, як кіт з собакою, то треба тільки вміти, щоб з їх сварки користати. Семінаристів же не вчити на ті штуки. От і знявся весь клас - богословія мовчки, і рушили до порога.

- Куди ви? - гукнув інспектор.

- Годі вже нам терпіти! - озвавсь Люборацький,- вже-сьте в’їлись нам до живих печінок.

- Люборацький! - почав той,- ти за всіх говориш, за все і відповідатимеш! Бунтуєш других, а на тобі все покошиться!

Та ні Антосьо, ні решта, що йшли з класу, то за тупотнею, то за чим другим не чули, що говорив інспектор, і висотались з класу. Оставсь тільки інспектор та донощики.

- Правду ти доносив? - питає інспектор Робусинського.

- Правду, отець, інспектор, тільки не видавайте мене! - каже Робусинський.

- Ні, коли на те пішло, то мусиш доказувати.

- Ви ж ніколи цього не потребували, то й тепер хай так обійдеться!

- Не знаю! - каже інспектор і став ходити вздовж класу. А ті сотаються з семінарії.

- Куди ви? - питає філософ, всунувши голову в двері.

- До ректора! - ревне богослов і лиш плечима здвигне.

- Чого до ректора?

- Семінарія, бачте, замотиличилась, треба підчистити.

- Донощики? - з радістю підхопив філософ, а богослов з подібною міною відкаже: «еге!»

- Гей, господа, донощиків сключатимуть! - гукнув філософ у своїм класі.

Заревла філософія, забуркотала і подала в реторику. І ця озвалась. Радіють всі, хіба той мовчав, в кого сумління шамряло, бо трясся, що й йому, може, доведеться. А інспектор вийшов з богословії, ходить по сінцях та бороду гризе та гонить на коліна винного й невинного, аби злість зігнати. Не довго ректор держав у себе суплікаторів, а все ж професори позіходились; та ніхто не знав, що́ сказав ректор. А він, про все довідавшись, відпустив богословів, а сам як не вслід за ними пішов у правленіє.

Затопотіли богослови, сінцями йдучи, а професори й питають: «Що це?»

- Та ходили скаржитись ректорові на інспектора за донощиків.

Були такі, що осміхнулись, та й такі знайшлись, що послали довідатись, що казав ректор.

- У правленіє пішов,- кажуть.

- За чим?

- Не знаю.

Це діялось в дев’ятій годині, а як по десятій задзвонили на перемінку, входить письмоводитель у богословію і гука: - Робусинський! в правленіє! Возьмеш своє свідетельство!

- Панове! проводи! - гукнув Люборацький.

Загуркотала богословія, стали в дві лави від стола до порога і кричать: «Вон, прісна душа! вон!» А Робусинський лиш оком виблискує.

- Хто дужчий, під пахви його! - гукнув хтось.

Відділились з гурту два, що й ведмедя побороли б, зближаються до Робусинського, і один за вуха, другий за чуба та й витягли з-за парти і повели нога за ногою між лавами самою серединою. Що зробе Робусинський ступінь, то його трах-трах по шияці; що другий ступінь зробе, то й