Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

а громаді страта: за що нам кошта нести? І складались на дзвін, а він купив заводило, бо захотів кишеню собі полатати. І те помістили в прошенії, що він на срам дому божому зветься Петропавловський, як і церква по-сусідству. То щоб взяли його, нелюдяного, і відіслали в кацапщину, звідкіль він і прибув, бо тут він зовсім-таки не годиться і звичаїв не знає та й не шанує, і мови не розуміє, і другеє-прочеє. Жінку ж просили оставити тут де-небудь за проскурницю - хоч-таки в Солодьках, бо вона не кацапка. Після цього прошенія - щоб на місце Тимохи прислали попа хоч сякого-такого: хоч такого що йому й під носом не світає, аби вже хоч не кацап. Або хай би прислали поповича, коли хочуть тільки вже людяного, не «тимошливого», щоб женивсь на попівні, на Теклі-сироті, і сів на попування в Солодьках.

Отаке-то прошення написали й послали вибірних з громади в Кам’янець до самого архирея: може, йому гостинця треба купити - гуску абощо,- от як справникові або становому, що й картоплю неси або міток рядовини, тільки з голими руками не підходь,- так щоб було кому купити, бо само ж прошення не піде по місті за гостинцем на підмаслок. Взяли й грошей з громади по три шаги з душі про всякий случай і посланців вирядили у дорогу. А Тимоха гуляє.

 

VII

 

 

Поки в Солодьках ладнали діло проти Тимохи, в Кам’янці друге склалось. В семінарії звичаєм читають списки по вакаціях, як уже на́ново з’їдуться. Нема того в семінаріях, щоб хто думав з науки, з книжок розуму набратись,- нема там цього; а вчаться, щоб скінчити курс; кінчають курс, щоб забратись на село; забираються на село, щоб залягти, як риба на дощ, що ні грім, ні туча з місця не зрушить. Нема того, щоб подумав хто, яку обов’язність бере на себе, пускаючись у попівський стан. Попівство, як хліба шматок певний - все, чого тільки волять собі поповичі-класовики; все, чого бажають їх батьки. Промоція у вищий клас становить собою один східець в тій ступанці, котрою добираються до попівства,- то списки, як смертний виклад, кінчають судьбу класовика. І ті вакації, що перед промоцією, проходять якось так, що ні веселість не бере, ні що,- все списки в голові. Зате вже як прочитають кого, що перетягли, то й прудивус здитиниться - скаче, бігає, наче йому вчора «дубці» казано. То вже як в саму богословію переведуть, то ніхто не скаче,- не тим, що виросли, що вже б сором, а тим, що: ось-то я богослов, то треба дати почути низо́ті, що́ вона проти мене. Нажабиться кожен, напиндючиться; навіть той, що за годинку булки просив,- і той як гляне, то наче ти йому батька вбив: зразу переробиться з людини та в казна-що. Як же всі вийдуть, що зістануться самі свої, то й тут все піде догори дном: той скаче, той б’ється, той співа, той штовхається, той розкріслить руки й крутиться, той сопе,- крик, гармидер… І Антосьо брикав за гуртом, як шалений, приїхавши з дому та попромований в богословію.

На таку колотнечу входить діжурний і гука: - Панове, розходьтеся! Приходьте позавтру!

- Додому! додому! Позавтру! - підхопили десятьма голосами, і голодні кури або жаждущі качки не так кидаються до зерна, до води, як ці кинулись до партів за шапками. Стукотня, тупотня, гуркітня,- і посипали з класу. На порозі кожен плечі підняв, нахмурився і йде виступці, наче його ступінь по червінцю, тільки чути, як чобітьми цокотять. З самого заду йшла купка музиків і розмовляли.

- А що,- каже один,- чи не гульнути б нам на радощах?

- Чому й ні? - каже другий.

- А ти, Люборацький, як кажеш? - питає третій.

- Я за гуртом,- озвавсь Антосьо.

- То вернімось же в клас та скиньмось по силах.

І вернулись, всіх більш чотирнадцять чоловіка, прийшли в сінці, і той карбованця, той пів, той менше, та й зібралась повна жменя, і припоручили Антосьові купити чого треба… - Ти,- кажуть,- знаєшся на тім.

- Де ж зійтися? - питає Антосьо.

Переглянулись, і один каже: - Варто б на Польські Фільварки, там безпечніше.

- Та який чорт тепер захоче по стаціях ходити! І самі налигаються, що ну! От ходім до мене в Палестину! В мене хазяїн простий собі йогомость, що й післатись можна, і хата простора. А правда, Люборацький?

- Правда, дружако, правда! - озвавсь Антосьо і додав: - Коли б тільки всі пристали на це!

- Хто не пристане, то так і буде, а правда? - заговорив один з гурту.

На тім стали, щоб у Палестині зійтись ввечері.

Ждуть хлопці вечора, а тим часом почало хмаритись; за горою, чути, грім гогоче, а тут лиш земля движить, дзижчать вікна; незабаром і дощ ушкварив такий, що ну! Реве вода горами, шумить долинами, піниться по камінні, а сонечко саме до спочину доходить. От і снують один за другим музики, та все в одну хату, що стоїть ген-ген від Польської Брами. Здовж Палестини вулиця йде. Тут і в посуху багнюка, що й ви́лазу нема; а як дощ спаде, то й не кажи пройти. І тепер вся вулиця одним лицем блищить, то семінаристи не вулицею йшли, а сотались поза дімками: хто понад Смотричем, хто попід скали, а хто по скалах лізе,- куди кому зручніше. Та вже й позіходились, вже й по чарці випили, що було готового, і заграли, а Антося все нема.

- Та вже й не буде,- каже один.

- Люборацький щоб не був там, де грають! Та це буде восьме чудо в світі! Та ще ж і наша складчина в нього.

- Ге! тим-то він і не буде! Що ж, подумає, і другим часом зійдемось, коли-небудь по-сухому…

- Чи такий же він? Бозна-що вигадуєш! аж сором слухати. Хіба по собі вгадуєш?

- Цитьте-но! - хтось перебив.

Стих гомін. Прислухаються, чути: катеринка грає, і багацько дитячих голосів кричать: - Пан Люборацький! Пан Люборацький!

- Що це таке? Ходім подивимось!

І рушили гуртом, аж у двері не потовпляться. Дивляться - іде катеринщик самою серединою вулиці, мало не по пояс