Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

знов два ошийники озьме. Втік би або вихитрував, та за вуха держать цупко і чуб аж тріщить. Так випровадили донощика аж до порога, що за кожним ступнем брав по парі ошийників: а там ті два, що вели, дали ще по одному, що аж носом запоров у сінці. Тут стояли вже готові філософи і підхопили його знов у дві лави. Робусинський думав відстрахати, глянув з погордою і гукнув: «Зась, свинота!» Філософи обізвались сміхом та раба божого за руки. Плюнув Робусинський в очі тим, що схопили його, і ще гірше роздратував. От хтось і гукнув:

- Браття! ще й плюйте!

За цим словом рушили, і кожен в шию, та ще й в очі плюне. Обпльованого, обгидженого філософи подали реторві. Між цими велетнів не знайшлось, то філософи прислужились: повели й через нижче пльондро, де була реторика і друге отдєленіє філософії. Ретори то ще якби і дітвора. Ці вже не били, а штовхали, щипали, шарпали, як те цуценя: кусь, та й втекло!

Так випровадили донощика аж за класи, засвистали, закишкали і розійшлись по своїх місцях, і кожен поніс у серці несказанну радість, кожен хваливсь:

- Як я йому, то ніхто так!

- А я! я ось як! дивись, аж кулак червоний!

Ніч всю семінарія торжествувала, бо збули синка, 149 а котрі зостались, то притихли, як жаби перед дощем,- ні крюкне. Оставсь інспектор, як на льоду, а Люборацький нажив у йому непримиримого ворога. Не спрашує його інспектор, не говорить до його, а в відомостях марає та й марає і архиреєві наговорив на його сім міхів горіхів. До вакацій опинивсь Антось аж в кінці второго разряду; 150 та був ще той же ректор, то він і каже: «Чорт його бери! Хіба я задля разряду вчусь?»

За колотнечею тощо Антосьо не гаразд розвідувався, чого то приїздили люди з Солодьків, а опісля, за що то Тимоху затаскали в монастир, та ще й на дев’ять місяців. А Орися з того очутилась наче вдовицею.

- Слава богу, що так сталось,- сказала мати, випровадивши зятя за ворота,- прейма синяки посходять на твоїм тілі.

Орися зітхнула на цю мову, а слова немає: їй і сумно було і весело, і жаль і радісно. Таке й у голові не зміщається, а не то, щоб його одним словом вимовити.

Все пішло на другий лад після Тимохи, і в тій хаті, де тільки бились та плакали, ізнов веселенько стало. Вже ніхто не чув грізного покрику Тимохи, а всі ласкаве слово паніматки Люборацької, як і в щасливу добу. Незабаром Орися похорошіла, як ягідка; ходила, як зірочка; покачувалась, як квіточка.

- Господи-господи! - заговорила мати, дивлячись на її красу.- Господи-господи! Покійні татуньо розказували було (з якихось книжок вичитували), що в пеклі душка висмажиться, вишквариться, що вже й муки до неї не пристають. Тоді й виймуть її з вогню, викинуть на вітер; обвіє нещасливу, і вона знов відійде, тіла набереться та краси. От тоді і знов у жар її… Як дивлюсь на тебе, моя донечко, то так і згадую пекельні душі, бо й з тобою так. Заскліла-сь була, замліла, що вже й болі не чула; думалось, що й так нічого. Тоді дали трохи ульги, визволили з пекла - віджилась, краси набралась, щоб шкулкіше було, як пекло вернеться.

- Боже, боже! - почала Орися крізь сльози,- або його прийми з цього світа, або мені віку вкороти!

- Е, доню! - озвалась мати,- не роби цього! Покійні татуньо розказують було (все з якихось книжок вичитували), що женські душі скакатимуть у пекло, як іскри з кременя від доброго кресала. Он що! Остерігайся! Всі напасті з божої волі, недарма й читають, вінчаючи: «Муж глава жены». Може ти за батька покутуєш, або на самій тяжкий гріх лежить, то бог і карає і карає на цім світі, щоб на тім у пекло не засудити.

- Та чи є ж пекло гірше, як з кацапом жити! - промовила Орися, і покотились сльози, як горох. Синок її, Фоня, й собі в сльози; Орися його гамує, а стара каже:

- В письмі святім написано, що там буде плач і скрежет зубов і таке, що і в голову не забродило, і на серце не заходило. Претерпівий до кінця,- додала хрестячись,- спасен будєт.

Орися засміялась, а далі аж зареготалась. Мати подумала, що з нею, та й каже:

- Смієшся, донечко, а воно сто́тне так в письмі святім написано! І покійні татуньо так же було розказують…

- То я, мамуню, не з вас,- озвалась Орися.- То я згадала ту бабу, що плакала серед села, як почула в церкві, що на тім світі буде плач і скрежет зубов. «Чим же я, каже, скреготатиму, коли в мене не то зуба - жоднісінького пенька нема! Хоч би тобі один на сміх остався!»

Стара й собі засміялась.

А Антосьо саме тоді сидів собі в Кам’янці, надувшися, та згадував свою Галочку і радів з другими, що збулись Робусинського, а далі почав молитись.

- Господи милосердний! - каже,- вже поміг єси мені збути Робусинського, поможи ж іще збутись і семінарії! Доки житиму - дякуватиму. Ти любов єси і свобода, прости ж і мене: зведи мене, нового Ізраїля, із цього нового Єгипту! 151 Потопи цих нових фараонів в тих сльозах, господи милосердний, що вони вицідили з очей вдовичих та сирітських, батьківських та материнських - і не тайно серед ночі, а явно. Боже мій милостивий! Нащо ти держиш на світі оцих, по закону беззаконія творящих?

 

VIII

 

 

Другий рік минав після цього, як по косовиці, на півдороги від Кам’янця до Гайсина тюпали конята в подертій бричці. Хитавсь собі у старім брилі пуховім, полатанім старий панотець, а вітер розчісував його лискучу, сріблом-білу бороду. Встряг старий в солому по самі пахви; вона спинається, дубала́ стає, смітить по дорозі, а йому, трохи молодшому за світ, хоч коза з вовком вінчайся. Дяк ньокає та пугою поводить,- тонка ж бо була; хоч ячмінь молоти! - а панотець куняє. Стукнуло колесо на ямку,