Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

а старий носом у коліно, аж бриль на очі насунувся і з очей сльози покотились, та й зашавкав: - Вражого сина ямка! Натовк носа, що ще посиніє, чого доброго.- І помацується за ніздрі та поглядає на пальці, чи не йде кров з носа. За такою роботою продрухався, глянув по боках, а там збожжя шелестіло, дальше синів ліс по горах та перегірках, а попереду, на другій горі, щось дибало. Старий і не додивлявся, бо знав, що недобачить.

Було вже близько полудня, як догнали проїжджаючі того прохожого. Ішов він, як видно, здалеку, бо вже борода таки добре стернею вросла. На плечах йому якась одежина суконна, чорна з сірою підшивкою, і невеличкий вузлик. На собі мав шаравари в клітки і желетку якусь рябомизу, на голові кашкет добрий. З себе був така машкара, що якби змалювати, то чи й повірив би хто, щоб на світі могла бути така людина; лиця шрамоваті, на однім оці більмо, борода купками росте, попід носом також борозни та межі; ще й жовноватий до всього. Оце був Робусинський. Насилу скінчивши курс, він добрався до якогось дядька, а там - чи ті проводи обізвались, чи що - обсіли його жовни, то й повалявся мало не два роки; а це вже йшов з Кам’янця, взявши білет на женитву, щоб попом стати. Поздоровкавшись, почав старий з брички:

- Чи не семінарист? - питає.

- Ні вже,- відказав той.

- Але був?

- Був!

- Чи далеко ж бог провадить?

- До Браславля.

- Чи в саме Браславля, чи поблизу?

- Поблизу,- відказав той.

Через годинку часу панотцевим коням було скількома пудами тяжче, бо й Робусинський їхав.

- Що ж ти, синашу, сирота чи так, безталанний?

- Сирота.

- А ще довго лямку терти? 152

- Вже дотер.

- Цебто вже кончивший?

Посоромивсь Робусинський признатись, то й каже:

- Ось білет на женитву. Вже на попа.

- Торкай! - гукнув старий на дяка.- Хай і кобилки знають, що кончившего везуть.

Хльоснув дяк, конята шарпнули, і бричка хутче покотилась - і таки добре, бо з гори було.

- Ге,- почав далі старий,- то твоїй матері вже можна заспівати: «богослова родшую!» Ге!.. А думаєш женитись? - додав.

- Не як же й попом станеш.

- А я дівчат таких знаю!.. таких… А якої ти хочеш: хазяйки? багатої? гарної? розумної? чи щоб все разом?

- Найлучче, якби все разом, а прейма, коли б гарна і багата.

- Добре, синашу, загадуєш. А на себе ж ти дивився? Та ти, голубчику, такий мерзкий вдався, що й свята з неба не полюбить, хоч їй вже й не треба хлопця…

Кліпнув оком Робусинський і мовчить, та, зажарившись, ще поганший став. А старий поглянув на його і шавкає:

- Ти ж, небоже, не гнівайся, а бігме такий-єсь вдався, що аж фе! Гидко і спогадати!

- На те я,- каже Робусинський,- хлопець, щоб на красу не зважали.

- Твоя правда,- озвавсь старий - А наші попи так: хоч квач - товкмач!.. Та я берусь сватати, а не знаю, як звати молодого?

- Іпатій Робусинський,- каже той.

- Ну, пане Робусинський,- почав панотець,- так поїдем свататись, га? Та ймення ж бо маєш,- додав,- клапатий, клапатий! Коли б ще сліпий та жовнуватий, то й малювати не треба б… Проте женитись поїдем. А я гарну тобі дівчину за хустку виміняю!

В таких і інаких розмовах проїхали вони і день, і другий. Старий не пустив Робусинського до дяка, а взяв до себе. І вже вибрались за Біг і Теплик минули. Чимало лісів переїздили вони, а оце в’їздили в страшний-страшенний, в Бутову. Дуби аж небо підпирають, липи порозростались, кленина, чорноклен, берест, грабина, низом ліщина, свидина, гордовина і всяке дрібне дерево. Аж любо оком глянути.

По дорозі від Теплика до Кам’янок єсть поперечний яр і повздовжній видолинок. Тим яром річка текла, тим видолинком дорога йшла,- там гуляли гайдамаки і була гайдамацька криниця. Тепер там лани і проміж пашні пні чорніють та де-де дубки літорослі або старі голінаті. Витяли пани ліс, вода висохла і від річки рівчак зостався, а від криниці й сліду нема; і все дуби - кривундяччя, обчимхані, що гілля на вершку, мов шапка на шесті. Хто б догадався за літ тридцять назад, що в Бутові не буде де від сонця сховатись, 153 що в Бутові не буде кілка на заколесник?… А так воно сталось! Тоді вже тяли Бутову, як оце старий їхав з своїм молодим. Вбираючись в гущавину, де саме холодом повіяло, панотець каже:

- Тут треба коні попасти, та й самі покачаємось в траві.

Звернув дяк з дороги і стали під липою. Поки дяк коні то розпріг, то попутав, панотець відійшов трохи набік і розпростерся на траві. Робусинський і собі ліг недалечко, виставив грудницю, щоб провіяло.

- А знаєш, синашу, що я тобі скажу? - почав панотець розмову.

- А що? - питає Робусинський.

- Я їсти хочу.

- І я не від того.

- То ходім та води нап’ємось,- каже панотець.- Тут близесенько чудо не криниця! Гайдамацька зветься.

- Ходім,- озвавсь Робусинський.

Піднявсь панотець на ноги, встав і Робусинський та й пішли дорогою, а там звернули набік і пішли стежечкою, спустились в ярок, придержуючись за ліщину тощо. З-під коріння з-під верби джерело било, що й кулаком не заткати. Добрі люди викопали ямку і вправили кадіб та й стала копанка. Той тільки пив воду з копанки, хто приходив з банькою тощо,- і то не тут, а там, куди воду ніс; тут же всі - й старі, й малі - нагинались до джерела, пили - не відпивались і води не каламутили. Мало цього, ще й умивались. І панотець потурбував свою старість: нагнувся до джерела, аж почервонів, і бороду помочити не жалував. Напивсь і Робусинський, та вже листочком, а не нагнувся.

Вернувшись до брички, казав старий дякові вийняти ящик з ковбасами та пляшку горілки і розіслались під деревом закусювати. Закусивши та заснувши, рушили з місця, а на