Мартін Андерсен Нексе - Пасажири вільних місць

вони чіплялися за нього тремтячими руками. Батько водив його по маленькій садибі, наче то був родовий, маєток, і благав не кидати без догляду землі. А мати улесливо запевняла його, що не одна дівчина в селищі ночей через нього не спить. Хіба серед них не знайдеться гарненької, з посагом у кованій скрині? Аби тільки він лишився вдома!

Матіс подумки все те посилав до дідька. Хатина їхня була така стара, що годилася хіба на дрова, а дівчата, яких він ніколи не бачив, вабили його дужче, аніж знайомі. Він рвався у світ, туди, де великі просмолені дубові колиски гойдалися на хвилях, пливучи з одного порту до іншого!

І вирватися було не важко. Часто, як Матіс, наловивши в морі тріски, підпливав до вітрильників продати її, капітани пропонували йому найнятися; лишалося тільки пересісти на вітрильник, а його старенького човна хвиля прибила б до берега. Та як доходило до діла, він щоразу відступав. Не міг залишити самотою своїх старих батьків.

«Почекаю, коли вони помруть», — міркував собі хлопець, налягаючи на важкі весла.

Матісові завше легше було вирушити в море, ніж плисти назад, і він добре знав чому: вертатися додому його змушував гіркий обов’язок. Хлопець не йодував синівської любові, його не гріла думка, Що він працює для старих батьків, бо вони, користуючись своїм правом, зав’язали йому світ. Він був не від того, щоб смерть забрала їх, увільнивши його від клопоту, але йому ніколи не спадало на думку покинути батьків самому.

Так він і жив: лагодив рибальську снасть і обробляв клаптик землі замість старого, хворого на подагру батька, але все те безрадісно, аби тільки прохарчуватися. За матір він доїв двох кошлатих корів, сік поросяті кропиву і двічі на рік їздив до міста сплачувати податок. Така буденність не додавала йому бадьорості; він став відлюдькуватий і оспалий.

В одному він не піддавався: твердо поклав собі не одружуватись. Як батьки вже повмирають, він стане вільний, що той птах, і піде, куди сам захоче.

Родина Лау походила з Лаугора, віддаленого за милю від узбережжя. Хутір належав Матісовому дядькові Гансові Лау, а позаяк він єдиний у родині мав хутір, то решта всі вважали його за старшого. Він був пихатий, ні на кого не зважав і дозволяв собі не раз таке, чого інші Лау не зважувалися робити, бо дотримувалися добрих звичаїв, як то й випадає простим людям. Він був бабський дурисвіт, полюбляв грати в карти, але його вбогих родичів захоплювали й ці великопанські нахили.

Зрештою, хутір той не був ані великий, ані дуже добрий: майже саме каміння. А проте хоч який, але хутір, і всі Лау пишалися тим, що вони хуторяни. Навіть в очах Матісового спрацьованого й хворого батька світилася та пиха.

Ганс Лау був уже літній чоловік, а що він не мав дітей, то всі родичі думали-гадали, кому з небожів дістанеться хутір. Кожна сім’я мала свої поважні підстави вірити, що таке щастя випаде їй, і потихеньку готувалася до нього. Тому всі Лау не зналися з інши-ми бідарями й трималися так, наче були багатії, тільки одяглися в лахміття, проте будь-коли можуть його скинути. Люди казали про них, що вони пнуться в пани.

Якось Ганс Лау несподівано з’явився в низеньких дверях братової хатини. Матіс тоді саме за дровітнею смолив старого човна. Він бачив, хто прийшов, але не кинув свого діла; його дратувало, що всі не знають, на яку стати, тільки-но завітає дядько.

Невдовзі до Матіса примчала мати; він не сподівався, що стара може так прудко бігати.

— Дядько приїхав задля тебе! — сказала мати, переводячи дух, і потягла сина за рукав. — Він хоче відписати тобі хутір. Будь до нього ласкавий!

Матіс робив своє діло, не слухаючи материної балаканини; здавалося, наче він її взагалі не помічав. Матері довелось прилаштовуватися до рухів його руки з квачем. Але говорити вона не переставала, насідала на сина, кружляючи за ним навколо човна:

— Хоч раз покажи свою гостинність, прийми дядька як належиться! Він хоче сам з тобою поговорити. Будь же з ним гречний!

Проте Матіс і далі мовчав, і вона заквапилася назад до хати: їй кортіло довідатись, що там робиться. Вона побігла так, що аж спідниця захляпала по ногах. То був найбільший день у її житті.

Матіс не підводив очей від роботи, але чув, як мати лебеділа до дядька, й розсердився. Треба йому той дядько Ганс, його хутір і взагалі господарство! Дядько признавався до рідні тільки тоді, як чогось хотів від неї!

І як мати знову вийшла до нього, Матіс узяв на плечі свій інструмент і подався на берег.

А все було й насправді так, як казала мати: Ганс Лау хотів відписати Матісові хутір, з умовою, що той посяде маєтність лиш після його смерті, а поки що обіцяв виплачувати небожеві та його батькам по сто далерів на рік. Тільки ставив одну вимогу: Матіс повинен якнайшвидше одружитися, і то не будь з ким, а з дядьковою ключницею Боділь. Вона була добра, щира дівчина, що віддала свої найкращі роки дядькові та його садибі. В подяку за вірну службу Ганс Лау вирішив добре видати її заміж, щоб вона стала господинею на хуторі ще перед тим, як він, — а незабаром таке вже мало статися, — відійде на той світ.

Матіс уперто відмовлявся, казав, що сам хоче порядкувати своїм життям, коли вже виконав синівський обов’язок перед батьками. Ніщо не могло його похитнути. Однак батьки не давали йому спокою: гризло з ранку до вечора, спокушали можливістю стати господарем і старшим у родині. А коли й це не допомогло, почали дорікати синові, що він не хоче й пучкою кивнути для своїх старих, спрацьованих батьків, не хоче скрасити їхніх останніх років. Коли Матіс був поблизу, вони зітхали, а за столом ненастанно заводили мову про батьків, що віддали дітям усе своє життя, а ті відплачують їм чорною невдячністю.

Цього вже Матіс не міг слухати. Він завше виконував свій синівський обов’язок, звик офірувати собою, тож і цього разу скорився. Хоч і здавалося йому, що тепер