Мартін Андерсен Нексе - Пасажири вільних місць

шхуні нікого так не любили, як Петера; властиво, він був душею цілої залоги. То була прикра дорога.

Коли ж ми через кілька діб наближалися до Гамбурзького порту з піднятими до половини прапорами, налаштувавшись на причіпки й допити морського трибуналу, — одне слово, в похоронному настрої, — то коло першої ж греблі побачили Петера: він махав нам якоюсь старенькою шапчиною. Капітан на містку витягнув шию й вилаявся, а ми подумали, що то привид, і нам стало якось моторошно. Петерові, либонь, наші міни видалися з біса кумедними, бо він так реготався, що аж ліг на причальний стовп, аби не впасти.

Виявилось, що все відбулося цілком природно. Він таки впав за облавок серед ночі, як змінився з вахти, якийсь час надаремне кричав — може, хтось учує, — тоді спробував учепитися за лаглинь. Коли ж не зміг, то скинув куртку й пустився плисти, швидше на те.

щоб нагрітися, бо не сподівався, що такої темної ночі його хтось підбере в каналі.

Години зо дві він отак плив, а тоді вирішив не тратити сили й спускатись на дно. Він був добрий плавець і не дуже втомився. «Але ж, — мовляв він, — не будеш без кінця бовтатись у цій калюжі, врешті набридне!» Аж раптом побачив світло, що, як кажуть моряки, ввижається кожному потопельникові, і подумав, що прийшла вже його остання хвилина.

Виявилося, що та прикмета — чистісінька брехня, бо він побачив звичайний пасажирський пароплав, який плив із Дувра в Кале з ліхтарем на передній щоглі й світлом у всіх ілюмінаторах. Петера виловили з води, а далі йому вже дуже легко було дістатися потягом до Гамбурга й випередити нас.

На жаль, не тільки це йому котилося, як на олії. Гроші теж розкотилися до останнього ере. Не варто було й питати, як він їх розтринькав. У Гамбурзі його списали зі шхуни, і далі ми вже їхали потягом. Петер щасливо дістався додому з тими грошима, що йому ще належалися за остаточним розрахунком. Родина зустріла його радісно, він знову всім захоплювався п запевняв, що тепер уже нікуди не поїде.

Та оскільки й цього разу Петерові не пощастило довезти додому наскладані гроші, то хто його огудить, якщо невдовзі він, гнаний неспокоєм, знову вирушить у світ здобувати невловимий скарб?

Довічний раб

Матіс Лау був єдиний син у родині, яку рано виснажила тяжка праця. Коли він знайшовся, мати мала сорок два роки, а батько цілих п’ятдесят, і з’явився він не як дар божий молодому життєрадісному подружжю, а швидше як запізніла милостиня людям, що їх уже почала лякати старість.

На всіх дітях чималою мірою позначається вік їхніх батьків; якщо діти народжуються пізно, то для них це не велике щастя. Матіс своєю появою забрав у батьків останню снагу — щоправда, й раніше вони були не вельми завзяті. Зате Матіс мав завзяття за всіх трьох, хоч важко радіти з життя, коли мати вічно стогне, а в батька очі на мокрому місці.

Вони не розуміли, чому син такий непосидющий, і намагалися вгамувати його: забороняли то те, то інше, не дозволяли писати вуглиною на стіні своєї ветхої валькової хатини чи стукати по незугарному столу з нетесаних дощок; адже дітвак гамселить усім, що тільки попадає в його чіпкі руки. Як майже всі батьки, вони цінували бездушні речі більше за живу дитину, і маленький Матіс скоро переконався, що в цілому світі нема такої нікчеми, як він. Адже тільки з батьківської ласки він залишився живий після того, як зламав зубок у граблях чи порвав кілька вічок у старій рибальській мережі. Він боявся, що за такий злочин з нього шкуру спустять.

Правда, батьки не щодня його лупцювали і часто давали втямки, що цього разу дарують йому, але страх, Що його битимуть, темною тінню висів над хлопцем протягом цілого дитинства.

Матіс рано почав допомагати в господарстві і нітрохи тим не журився. Тільки любив бути сам. Тоді з кожної роботи він собі влаштовував цікаву розвагу, і все аж горіло в його руках. Натомість при батькові й матері кожна праця видавалась йому неймовірно тяжкою, так само як і їм.

І все-таки з Матіса був добрий шибеник. Замість сидіти в школі, він волів вештатись коло моря й дізнався багато корисного, що мало йому знадобитися, коли він вирушить у світ. А Матіс тільки про це й мріяв. Поки що серед інших хлопців рибальського висілка він не пас задніх, і батьки жахалися, як чули про синове шаленство й витівки.

Батькам дуже подобалось, як на дозвіллі хлопець сидів коло вікна з грифельною дошкою в руках. Тоді він був у них на очах, менше виголоджувався, та й одягу так не дер. А як, бувало, до хати навідувався хтось чужий, Матіс мав показувати гостеві, як гарно він пише й читає. Може, в такий спосіб батьки хотіли винагородити себе за те, що самі ніколи не вчилися. В кожному разі, вони дуже зраділи, як одного дня син прийшов зі школи й заявив, що під час конфірмації він стоятиме перший.

Після конфірмації його однолітки розлетілися хто куди, бідацькі діти рано готові в дорогу; і завше на узбережжі велося, що хлопці покидали рідне гніздо, тільки-но священик казав, що вони вже не діти. Хто почувався на силі — вирушав у далекий плав, інші шукали собі місця в столиці чи деінде на острові, аби лиш не сидіти вдома. І тільки недотепи лишалися, одружувались і трималися батьківської ниви. Отже, здавна на узбережжі було два різновиди людей: одні замолоду вирушали в море, тоді повертались і ставали рибалками, а інші переймали на себе дідівщину й обробляли землю.

Матіс уже дитиною ноклав собі, як настане пора, вирушити в море. Він хотів заплисти далеко, на бездонну глибінь, де не буде батька й матері, що метушаться на березі, відлякуючи його від води, як квочка курча. Дроте вийшло так, що він лишився вдома й дедалі більше працював замість старих батьків. Як тільки він заводив мову, що хоче піти з дому,