Симона Вілар - Щаслива суперниця

розмови та пересуди про Едгара: то про його дружбу з Найджелом Ілійським і лордом д’Обіньї; то про чудовий турнір, який він нещодавно влаштував у Гронвуді… Туди з’їхалися всі вершки знаті й навіть тамплієри взяли участь у ристаніях. Або заходила мова про норфолкських коней — тепер вважалося просто неможливим не мати виведених Едгаром скакунів, а значить, мій чоловік що не день багатів.

На тлі цих пересудів я не втрималася й зажадала від чоловіка додаткових коштів на витрати й отримала. З їхньою допомогою я зуміла відкупитися від посланих по мене людей короля й поспіхом перебратися в Глочестершир.

Роберт перебував у Брістолі, великому портовому місті, сеньйором якого він був. Тут я вже не боялася людей батька, тому що перебувала під захистом брата. О, які бенкети, які кінні арени, які полювання влаштовував Роберт на мою честь! Поглинутий тим, що дружина Мабель знову готувалася зробити його щасливим батьком, Роберт не вдумувався в мої проблеми й лише обіцяв поклопотатися за мене перед батьком, коли вирушить до нього в листопаді.

Разом із тим він поводився із мною надзвичайно фамільярно — обіймав, ляпав по сідницях, по щоках, куйовдив мені волосся, ламаючи своїми лаписьками дорогоцінні черепахові шпильки. А зранку тяг на чергове полювання, пікнік чи гулянку в одному зі своїх замків. Ми багато пили… й одного разу, після чергової пиятики я прокинулася з важкою головою в його ліжку. Гола. Причому, лежали ми, сплетені більш ніж красномовно.

Ми обоє були неймовірно збентежені, що, однак, не перешкодило нам і наступної ночі займатися тим само. Чи то я хотіла випробувати на Робертові своє нове вміння, чи він і справді запалав до мене аж ніяк не братньою пристрастю, але оскільки ми впали в цей тяжкий гріх, я відчувала якесь збочене задоволення.

Втім, Роберт незабаром отямився — негайно після того, як у його дружини трапився викидень. Знайшлися ті, хто встиг нашептати їй про нас. Брат був засмучений навіть дужче, ніж я очікувала.

— Ми повинні якомога швидше розійтися, Берт. Те, що сталося між нами… Моя Мабель не перенесе цього…

Він говорив про дружину зі зворушливою ніжністю. Немовби Мабель не народила йому цілу купу дітей. На одне більше, на одне менше… Але Роберт дотримувався іншої думки й незабаром поїхав.

Мені теж час було збиратися. Я не бажала з’ясовувати стосунки з графинею Мабель і незабаром рушила в дорогу, незважаючи на те, що раптово зіпсувалася погода. На додачу в мене був кепський настрій і помітно похитнулося здоров’я. Тільки цього мені й бракувало! Адже я завжди була здорова, як молочарка з ферми. Але останнім часом почала відчувати дивну кволість, а ранками в мене паморочилася голова.

Щоб перечекати негоду й підлікуватись, я вирішила погостювати в багатій жіночій обителі Ромсея. Гляди, й батько не так допікатиме, коли довідається, що я сховалася за монастирськими стінами.

Мені й моїм людям виділили в обителі окремий флігель, ми розташувалася з усіма можливими зручностями, але незабаром я занудилась. Нескінченні жовтневі дощі, тужливий дзвін, сновигання сестер-бенедиктинок… Трісни моя шнурівка — пекельна зневіра! Та й комфорт, яким славився цей монастир, не можна було й порівняти з тим, до чого я звикла. Я з тугою згадувала свою розкішну опочивальню в Гронвуд-Кастлі.

Абатиса Ромсея виявилася жінкою владною і непохитною та наполягла, щоб я щодня відвідувала служби в церкві. І ось, лаючись, ніби найманець, я була змушена взувати дерев’яні сабо, загортатися в плащ і ляпати по калюжах і болоту в храм, де смерділо вологим тиньком, а від запаху ладану макітрилася голова…

Одного разу під час меси я зомліла й опам’яталася вже в своєму флігелі. Все навколо розгойдувалося й плило. Слава Творцеві, моя Маго випхала за двері юрбу метушливих черниць і збила солому під матрацом у головах, щоб я могла влаштуватися зручніше.

— У чому річ, Маго?

Літня нянька, що ходила за мною з дитинства, дивно глянула на мене.

— Дитинко, ти вже пробач мені, нерозумній, але я повинна тобі дещо сказати. Ти завжди була справжньою леді, поки цей пес, твій чоловік, не зіпсував твоє життя. Всі ці твої коханці…

— Не смій вичитувати мені!

Її старі очі стали круглими, як у сови.

— Дитинко моя, чи ж не вагітна ти часом?

Я мовчала. Мій погляд перебігав з однієї речі на іншу: кутий свічник на скрині, віконниця, розп’яття на стіні.

Маго не вгавала:

— У тебе завжди були негаразди з місячними, ось ти, бідолашна моя, і зневірилася, що здатна понести. Але ця твоя кволість, нудота ранками, ця непритомність… Та й чисте дрантя давно тобі не було потрібне. Саме звідтоді, як ти у відчаї почала кидатися від одного чоловіка до іншого.

Вона замовкла.

Я ж почала пригадувати. Хагон Руанский, Вільям Суррей, Валеран де Мелен, інші… Навіть власний брат. Я й насправді повірила, що порожня, й усі навколо говорили те саме…

Від кого я могла понести? Господи всемогутній, та чи не байдуже! Я розуміла одне: мені необхідно їхати в Норфолк. Тому що для всіх має бути очевидно, що батько дитини — Едгар Армстронг.

І раптом я відчула полегкість. Ніколи ж не бажала бути череватою, а нині раділа з цього. У мені нема вади безплідності. Я народжу цю дитину й заприсягнуся навіть на Біблії, що вона від Едгара. Так буде поставлено хрест на його спробах розлучитися зі мною, я остаточно прив’яжу його до себе й зможу помститися. Тому що він не посміє не визнати своїм онука короля Генріха, а сам