Chigozie Obioma - Рибалки

думав про силу щурячої отрути, яку ми несли. Мій страх знову набрав сили, і я знову почав жаліти навіженого, котрий жив, наче вуличний собака, який їсть усе, що може знайти. Він часто зупинявся, розвертався назад і позував, мов модель на подіумі, витягуючи руку з перснем убік. Ми ніколи раніше не бували на тій вулиці. Абулу подибав у бік трьох жінок на веранді перед чиїмось бунгало, дві з яких заплітали коси третій, яка сиділа на стільці. Дві інші погналися за Абулу, підбираючи каміння й жбурляючи в його бік, щоб відігнати його геть.

Ще довго після того, як жінки покинули переслідування, — хоч вони ледве ступили кілька кроків і тільки кричали на нього, щоб він забрав свою брудну пику геть, — божевільний біг від них, часто озираючись із хтивим посміхом. Ґрунтовою дорогою, як ми мали дізнатися дуже скоро, рідко їздили машини, бо вона закінчувалася дерев’яним містком завдовжки десь метрів із двісті, що перекинувся через цю ділянку Омі-Али. Завдяки цьому діти з тієї вулиці легко перетворили дорогу на гральний майданчик. Вони через певні проміжки розклали на ній чотири каменюки, що мали правити за штанги воріт, і грали там у футбол, галасуючи й здіймаючи пилюку. Абулу дивився на них, і його обличчя заповнила усмішка. А тоді, покрутившись на місці так і сяк — із невидимим м’ячем у руках — він дико копнув повітря, ледве при цьому не впавши, й закричав, переможно скинувши руки в повітря:

— Го-о-о-ол! Він. Забив. Го-о-о-о-л!

Обминаючи його, ми побачили серед хлопців Іґбафе і його брата. Тієї миті, як ми ступили на міст, я згадав сон про кладку, який побачив у часи, коли Ікенна проходив свою метаморфозу. Знайомий запах річки, видовище барвистих риб, схожих на тих, яких ми колись ловили, що плавали під берегом, кумкання невидимих жаб, і стрекотіння цвіркунів, і навіть запах мертвого річкового намулу — усе нагадало мені про наші рибальські дні. Я уважно дивився на риб, тому що не бачив, як вони плавають, уже дуже давно. Бувало, і мені хотілося стати рибою, і щоб мої брати теж були рибами. І щоб ми тільки й робили щодня, що плавали собі туди й сюди без кінця і краю.

Як ми й очікували, Абулу пішов до мосту, не зводячи очей з горизонту, аж поки не дістався його початку. Коли він пішов по ньому, ми аж на іншому краю мосту відчули, як увігнулися під його вагою дерев’яні дошки.

— Коли згодуємо йому хліб, то швидко втечемо, — сказав мій брат, поки навіжений підходив ближче. — Він може впасти у воду й померти там, і ніхто цього не побачить.

Хоч я й боявся цього задуму, але кивнув на знак згоди. Вийшовши на міст, Абулу одразу підійшов до поруччя і, тримаючись за нього, почав мочитися у річку. Ми дивилися на це, поки він не закінчив, поки його пеніс не увібрався ближче до тіла як еластична трубка, бризнувши кількома останніми краплями на міст. Мій брат озирнувся довкола, щоб пересвідчитися, що ніхто нас не бачить, витягнув отруєний хліб і рушив назустріч божевільному.

Тоді, бувши впевненим, що той скоро помре, я вирішив зблизька провести ретельний огляд божевільного. Він здавався дужим чоловіком старих часів, коли люди могли голими руками розірвати на шматки що завгодно. Його обличчя буйно заросло бородою, що тяглася від вух і до підборіддя. Вуса стирчали над ротом, ніби їх там намалювали точними рухами пензля, вмоченого у вугільну фарбу. Волосся він мав брудне, довге й переплутане. Густе волосся також закривало більшу частину грудей, зморщене й бородавчате обличчя, середину тазу й окружність навколо пеніса. Пластини нігтів у нього були довгі й великі, а коло основи кожного нігтя назбиралося чимало лепу та бруду.

Я спостеріг, що він переносив на собі чимало запахів, з яких найжахливішим був фекальний дух, що оповив мене, наче мушине дзижчання, коли я наблизився до нього. Цей запах, подумав я, міг бути результатом його тривалого невитирання ануса після випорожнення. Він тхнув потом, що набрався у густих хащах волосся на лобку й під пахвами. Від нього смерділо гнилою їжею, незагоєними ранами й гноєм, а ще іншими тілесними рідинами й відходами. Він пахтів іржавими залізяками, гнилизною, старим одягом і викинутим спіднім, яке іноді носив. Від нього також пахло листям, повзучими лозами, підгнилими манго з берегів Омі-Али, піском звідти ж і самою водою. Він пахнув банановими деревами й деревами ґуава, пилом харматану, викинутим одягом із великого контейнера з-позад кравцевої лавки, залишками м’яса з міської бойні, недоїденими грифами рештками тварин, використаними презервативами з мотелю «Ла Рум», каналізаційною водою і нечистотами, спермою з еякуляцій, якою він забризкував себе щоразу, як мастурбував, вагінальними рідинами й засохлим слизом. Але то було не все — він пахнув і нематеріальними речовинами. Він пахнув поламаними життями інших і нерухомістю їхніх душ. Він пахнув незнаним, дивними стихіями, страхітливими й забутими явищами. Він пахнув смертю.

Обембе простягнув до скаженця руку з хлібом, і він, підійшовши, той хліб узяв. Здавалось, що він нас не впізнав, наче ми були геть не тими людьми, про котрих він пророкував.

— Їжа! — сказав він, висунувши язика. Тоді збився на монотонне наспівування: — Їжа, рис, боби, їсти, хліб, цей, манна, маїс, еба, ямс, яйце, їсти. — Він стукнув кулаком у відкриту долоню й продовжив читати своє заклинання, розпочате словом «їжа».

— Їжа, їжа, ajankro ba, й-й-й-їжа! З’їсти це. — Він ухопив повітря між долонями, імітуючи форму горщика. — Їсти, їжа, їсти, їсти…

— Це добра їжа, — пробурмотів Обембе. — Це хліб — їж, їж, Абулу.

Тоді Абулу закотив очі з такою вправністю, що міг би присоромити найуславленіших у цій справі майстрів. Він узяв з рук Обембе шматок хліба, реготнув, позіхнув, ніби роблячи цим якийсь смисловий наголос, притаманний тій мові, якою він щойно висловлювався. Щойно він узяв хліб, Обембе зиркнув на мене й позадкував, поки не відійшов не безпечну відстань, а звідти ми почали набирати швидкість. Ми мчали вже другою вулицею, коли нарешті надумали зупинитися. Віддалік дика автомагістраль звивалася на ґрунтових просторах.

— Давай не будемо відходити далеко, — сказав мій захеканий брат, зіпершись на моє плече для опори.

— Добре, — пробурмотів