Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

парадоксальним чином зробив для розбудови української нації більше, ніж ненависний йому Степан Бандера.

Українофобія та антисемітизм на, перший погляд, не пов’язані між собою, але це не так. Вони проростають із того самого коріння шовінізму, расизму й ксенофобії, які в минулому були осердям російського та радянського великодержавного націоналізму Українофобія та антисемітизм фактично є двома сторонами однієї медалі російської імперсько-національної ідентичності, що розкривається у наступному розділі.

Розділ 4
АНТИСІОНІЗМ І АНТИСЕМІТИЗМ

Україна в руках гомосексуалістів та єврейських олігархів.

Алєксандр Дуґін, 2014 рік[462]

Антисемітизм, антисіонізм, відродження культу Сталіна та міфології «Великої Вітчизняної війни» завжди супроводжували прихід до влади в Радянському Союзі та Російській Федерації консервативних і націоналістичних очільників. В останні роки життя Сталіна СРСР та щойно створений Ізраїль мали доволі погані дипломатичні відносини; антисіоністська кампанія велася і за Хрущова, під час Суецької кризи 1956 року та після неї. Але як офіційна доктрина антисіонізм оформлюється за доби «застою», особливо після арабо-ізраїльської Шестиденної війни 1967 року. Загалом Радянський Союз протягом третини століття експлуатував антисіонізм, роль якого полягала «у забезпеченні певної спадкоємності між старим і новим антисемітизмом»[463].

Антисемітизм за Сталіна, а від середини 1960-х і до середини 1980-х років за Брєжнєва та Андропова маскували під «антисіонізм», прирівнюючи сіоністські ідеї до фашизму. Наприкінці 1960-х років антисіоністські кампанії пройшли також у комуністичній Польщі та інших країнах Центрально-Східної Європи. Режим президента Білорусі Алєксандра Лукашенка, який спирається на фундамент білоруського радянського націоналізму, і досі поширює «антисіоністську» пропаганду[464]. Антисемітська риторика угруповань «ДНР» і «ЛНР», що втілюється у нападках на єврейських лідерів і олігархів, які нібито прийшли до влади в Києві у союзі з «українськими фашистами», відштовхується від спадщини радянського антисіонізму. В українофобській та антисемітській риториці російських маріонеток на Донбасі та союзних їм російських націоналістів поєдналися дві мішені радянських ідеологічних пропагандистських кампаній — «сіонізм» та український «буржуазний націоналізм».

АНТИСЕМІТИЗМ І АНТИСІОНІЗМ

Антисемітизм притаманний російському націоналізму починаючи від XIX століття до сьогодні. Васілій Ґроссман у своєму романі «Життя і доля» писав, що антисемітизм в Росії давався взнаки у багатьох формах. Російські кріпаки, розлючені своїм соціально-економічним становищем, звинувачували у цьому поляків і євреїв, а не царя чи Російську імперію. Царська імперія та Радянський Союз дискримінували євреїв, визначаючи, де ті можуть мешкати, які професії для них відкриті, а також обмежуючи їм доступ до вищої освіти, — явище, яке Віктор Заславський назвав «прагматичним антисемітизмом»[465].

Кодовим словом для антисемітів у СРСР був «антисіонізм». У 1920-х роках Сталін заохочував антисемітизм як засіб дискредитації більшовицьких очільників-євреїв Льва Троцького та Ґріґорія Зінов’єва, які були його противниками у боротьбі за владу, а починаючи від 1937 року, в дусі кампанії проти «внутрішніх ворогів», що слугувала обґрунтуванням «великого терору», офіційний антисемітизм значно зміцнів. Націонал-комуністи в Україні та інших країнах вбачали у цьому неминучий наслідок утвердження Сталіним націонал-більшовизму, що нагадував радянську версію фашизму[466].

Наприкінці 1940-х років антисемітизм «став частиною радянської державної політики». Як і раніше він був насамперед «низовим феноменом, але також мав прихильників у контрольованих державою медіях»[467]. Найвідомішим виявом антисемітизму наприкінці правління Сталіна стала кампанія проти «безрідних космополітів», що мала «погано завуальовані, хоча й не заявлені публічно, антисемітські обертони». Єврейських інтелектуалів засуджували за «низькопоклонство» перед Заходом і «безрідність»[468], ув’язнювали і знищували в рамках сфальшованих «справи Єврейського антифашистського комітету» та «справи лікарів».

Вороже ставлення до Ізраїлю та сіонізму дедалі більше зростало в Радянському Союзі у 1950–1960-х роках, коли заохочення «антисіонізму» витворило офіційну та контрольовану нішу для російського й панславістського антисемітизму, дозволивши роздмухувати історичні стереотипи. Одним із таких стереотипів було твердження про те, що євреї буцімто жили краще, ніж росіяни. Після Другої світової війни офіційний антисемітизм (антисіонізм)