Тарас Кузьо - Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет

id="anotelink456" href="#n456" title=" ‘Мітингарі за «Регіони» тиснуть тему про «екстремізм» і «Стоп Майдан»’, Українська правда, 6 лютого 2014. ">[456]. Президент Янукович і прем’єр-міністр Азаров використовували мову, подібну до путінської, описуючи протестувальників як «нацистів, екстремістів і злочинців»[457].

Про небезпеку розпалювання штучного «антифашизму» та поширення безпідставних тверджень про антисемітизм йшлося у заяві всеукраїнської Асоціації єврейських організацій і громад (Вааду) та Конгресу національних громад України. Вони характеризували цю стратегію як штучне розмежування суспільства та радикалізацію обох сторін задля відвернення уваги суспільства від опозиційних мітингів. У цей час влада змушувала державних службовців брати участь в «антифашистських» акціях, а студентам і пенсіонерам за присутність на них платили по 50 гривень[458]. «Антифашистські» демонстрації було спрямовано винятково на дискредитацію політичної опозиції «шляхом нав’язування громадськості асоціативних зв’язків між історичним фашизмом, партією Всеукраїнське об’єднання “Свобода” та всіма силами, що протистоять чинній владі». Автори заяви попереджали організаторів «антифашистської» політичної технології, що ті нестимуть відповідальність за провокації та ескалацію напруженості[459].

Чотирирічна «антифашистська» боротьба часів Януковича, підтримувана невпинною російською телевізійною пропагандою і таємними операціями, підготувала підґрунтя конфлікту на Донбасі. У 2013 році політтехнолог Юрій Романенко застерігав, що «антифашистський» дискурс та інші антиукраїнські заходи режиму Януковича та Партії регіонів матимуть дуже сумні наслідки, адже врешті-решт брехня «почне працювати», а нагоду для консенсусу буде втрачено. Проте у перспективі виборів 2015 року (яким так і не судилося відбутися) в Партії регіонів, здавалося, не було реального простору для маневру[460].

За президентства Януковича обидві сторони (і Партія регіонів, і українські національно-патріотичні сили) розгорнули «війну пам’ятників». Упродовж 2010–2012 років було знищено або пошкоджено три історико-культурних пам’ятники, а 2013 року сильно постраждав один монумент національним героям. Українські націоналісти реагували, пошкоджуючи радянські пам’ятники, зокрема, здійснивши першу спробу знести статую Леніна в Києві (його остаточно знесли у грудні 2013 року)[461].

Конфлікти, насильство та запеклість, які повсюдно спостерігалися у 2014 році, не виринули нізвідки, а були зумовлені руйнівними наслідками радянської пропаганди та передвиборчою риторикою і публікаціями Партії регіонів упродовж щонайменше попереднього десятиліття. Попередження про небезпеку використання такої риторики лунали за багато років до Євромайдану та «російської весни».

ВИСНОВКИ

Російські кампанії проти різних виявів українського націоналізму тривали від початку XVIII століття і ставали очевиднішими та гучнішими, коли російська держава опинилася у кризі на початку XX століття, у роки громадянської та Другої світової воєн, «холодної війни» і брєжнєвської епохи «застою», а особливо під час нинішньої українсько-російської кризи. Радянсько-російська концепції «дружби народів» ґрунтується на тому, що росіяни й українці живуть в одній державі чи, як мінімум, у тій самій сфері впливу. Ця абсолютно примордіальна етнічна концепція ігнорує сучасну реальність мешканців країн з однаковими мовами, які поза тим живуть в окремих незалежних державах. В Австрії, частині Швейцарії та Німеччині люди спілкуються німецькою мовою. В Австралії, Новій Зеландії, США, більшій частині Канади та Індії — англійською. Чи мусить уся Центральна та Південна Америка, за винятком Бразилії, об’єднатися в одну державу, позаяк усі там розмовляють іспанською? Такий висновок «логічно» випливав би з радянської та російської доктрин «дружби народів».

Існує п’ять компонентів російських та радянських антиукраїнських націоналістичних кампаній і ресталінізації. По-перше, ці кампанії посилюються в авторитарні та контрреволюційні часи, як це відбувалося у відповідь на Революцію троянд, Помаранчеву революцію чи Євромайдан. По-друге, російські та радянські очільники завдяки українофобським кампаніям стають союзниками російських великодержавних націоналістів, неосталіністів і антизахідних ксенофобів. Організовані кремлівськими лідерами Брєжнєвим і Путіним антиукраїнські націоналістичні кампанії відбувалися одночасно з відродженням міфології «Великої Вітчизняної війни» та ресталінізацією радянської й російської держав. По-третє, українська ідентичність та автономія були більш прийнятними для московських очільників за умов лібералізації, в 1920-х, та другій половині 1950-х — середині 1960-х, наприкінці 1980-х — 1990-х роках. Але ці періоди охоплювали лише меншу частину радянської історії, в якій упродовж 69 років існування СРСР домінували Сталін і Брєжнєв. По-четверте, радянські та російські націоналісти і неосталіністи міркують про українців у спрощених категоріях: або як про добросовісних українців, або, на противагу їм, як про «буржуазних націоналістів», русофобів і «фашистів», які за підтримки іноземних держав прагнуть ослабити Росію.

По-п’яте, Путін і російські неосталіністи і надалі зазнаватимуть великих розчарувань через те, що власними руками знищили уявлення про «братерство» між росіянами та українцями, хоча наразі вони й перекладають провину за це на західні уряди і змовників-чужинців. Путін зруйнував ілюзії частини російськомовних українців, які раніше вірили у ці міфи, проте розцінили анексію Криму як ніж, встромлений у спину тієї миті, коли Україна опинилася у скрутному становищі. Військова кампанія Путіна проти України стрімко зменшила почуття «братерства» з росіянами, які мешкають у Російській Федерації, і таким чином сприяла формуванню української нації. Путін, прагнучи побудувати «російський світ», насправді доклався до прямо протилежного. Не виключено, що європейська інтеграція та історія України згодом покажуть, що Путін