Рімантас Кміт - Хроніки Південного

посиніння. В нас, наприклад, німецьку викладає монашка з Австрії, проте криваві сльози ллє вона, а не ми. Ми ніяк не можемо врубатися, що вона нам говорить, тому беремо на глум. От я й кажу, понаїхали сюди різні валянки з-за кордону, ніби нам страшенно потрібна їхня допомога. Я навіть у газеті бачив статтю про того шкота. Там писали, що він у Шотландії не зміг знайти роботи, то приперся сюди. А тут він може тільки навчати англійської мови, не буде ж на базарі торгувати, але вчити — він теж ніколи нікого не вчив. Чуваку стопудово дах трохи поїхав — живе десь біля Лох-Нессу, мабуть, надивився там на Нессі. А по фаху він — менеджер, і йому все тут — гівно, окрім MAX’у. Ми й самі знаємо, що краще за MAX’а у Литві нічого немає. Й не лише у Литві, він казав, що навколо його Лох-Нессу теж таких клубів немає. Отже, він, я так думаю, і організував той конкурс, в якому Моніка перемогла і тепер поїде до Англії. Безсумнівно, я вдячний за допомогу, якби зустрів десь його, то подякував би йому серйозно. Кажуть, до Різдва треба повернути всі борги і подякувати людям за добрі справи.

Скоро Різдво… Та що Різдво, тут все ясно — на Святвечір буду в селі, оселедець, оплаток і вовняні шкарпетки у подарунок від різдвяного Діда Мороза. Ну, тепер від Різдвяного Діда. Потім повернусь у місто і наступний день буду тинятися вдома, оскільки всі інші теж пороз’їжджаються. А коли зустрінеш якусь компашку, всі одне одного запитують, де зустрічатимуть Новий Рік, про Різдво не питають, не згадують жодним словом.

А до Різдва потрібно не лише всі борги повернути, а ще й до сповіді піти. І що я буду тому ксьондзу говорити? Не будеш розповідати йому, що півроку тому гасав на ровері одною рукою тримаючи кермо, а другою на плечі ганебний магнітофон, який нічого не тягнув, і музику практично міг чути лише я сам. Тепер як подумати, то й слава Богу… Хоча той Roxett не був вже такий провальний, але все одно сьогодні за це чомусь соромно. Окрім цього, слухати Roxett — ніякий це не гріх. Прийдеться розповідати все про Моніку. Це все вміщається в одне твердження. «Кохався», — кажу надламленим голосом. «Скільки разів?» — запитує ксьондз. «Не знаю, чимало». «Чи з одною?» «Так». «Що ще?» І починаєш перераховувати все, що було написано у катехизмі: не слухав батьків, лаявся, не ходив до церкви щонеділі…

Головне, що коли починаєш так перераховувати, находить якийсь незрозумілий сум, починаєш розмірковувати, що, мабуть, неправильно живеш, міг би бути кращим. Можна бути й кращим, але насправді ти не є таким уже й поганим, нічого справді поганого не робиш. Однак десь на потилиці зміїться розуміння того, що пообіцяв більше не робити, прочитав десять «Богородице Діво, радуйся» і все одно будеш робити те саме, і коли причепиться якийсь мудак, я не підставлю другу щоку, все одно буду робити так, як хочу сам, а не батьки, і до церкви не почну навідуватися щонеділі.

По правді, соромно тобі було не лише за Roxett, а ще за дурацьке передріздвяне побиття невинних… Сам ти ніби й невинний, але з ксьондзом не почнеш вникати у подробиці, тому кажу: «Бився», — і все. І від розкаяння б’єшся в груди. Бо так потрібно. І навіть не заради мами, як заради баби. Коли поїду на Святвечір на село, вона запитає, чи ходив до сповіді, і я не зміг би їй казати, що був, якби це була неправда. Для мене баба набагато важливіша за ксьондза.

Ні про що більше не міг думати: мені здавалось, що Моніка моя, а тепер вона кудись поїде. Я сам тут ні до чого, нічого не міг вдіяти, нічого змінити. Моє бажання чи мої почуття нічого не змінять, вона все одно поїде. Я почувався просто шматом лайна. Лише тепер усвідомив, що за цей час я до неї звик. Досить було подумати про Моніку, про зустріч з нею, як у моїй голові починали крутитися спогади про її запах: її парфумів, шкіри, волосся. Від цих спогадів не лише голова крутилась, навіть слина в роті починала текти. Я ще ніколи ні до кого так не звикав. Це навіть не те слово — коли я думав про Моніку, я починав мліти. Загалом я не почувався слабим, хіба під час серйозної хвороби. Моніка й була моєю хворобою. Хворобою, від якої я не бажав одужувати.

Сумувати мені допоміг гурт «Кіно», особливо та річ, де співають: «Когда твоя девушка больна-ааа». Вони співали якось по-справжньому — і це допомагало. Допомогти мені ніхто тут не міг, але ставало трохи легше. Колись цю касету я переписав у старшого брата моєї однокласниці, бігав туди, лише щоб там побути і язиком помолоти, однак коли повернувся додому, якраз «Кіно» й не стер. Щось у ньому було, щось притягувало, здавалося, що треба трохи зачекати, і музика обов’язково щось підкаже. Дуже прошу, і сказала: «Твоя девушка больна, і ти сам».

Але ми не розлучаємося з Монікою, просто вона їде. Їде аж до літа. Чи в мене є дівчина? «Звичайно», — відповів би я, якби хтось спитав. «А чому ти без неї?» — «Вона трохи поїхала» — «Куди?» — «Ай, до Лох-Нессу». — «І що вона там робить?» — «Вчиться». — «А чого вчиться у Лох-Нессі?» — «Того самого, що й тут. Тільки все на рівні С».

Словом, я в підвішеному стані. Така сама ситуація і в міжсвятковий час. Тепер ми маємо міжсвяткові дні між Різдвом і Новим Роком, коли не ясно, до чого вчепитися, бо ніхто точно не працює, всі носяться по магазинах і по базарах.

Колись був тільки Новий рік. Тому й кажу, добра та незалежність, ось скільки тепер у нас свят. А потім ще Трьох Королів будемо святкувати. І не потрібно ніяких прапорів на свята носити. Але мій міжсвятковий час продовжиться ще довше. Аж до самого літа. Тому до літа я буду в підвішеному стані.

Тут я згадав про Ремігу. У кінотеатрі «Дайну» він підійшов до нас з Мінде, йому, бач, вдома свого компа не вистачає, він ще й тут крутиться. Підходить і каже, мовляв, так і так, де ви Новий рік святкуєте? Ми плечима знизуємо. Він каже, що є вільна площа і компанія збереться файна, якщо хочете — підвалюйте. А ще говорить, що там будуть обмінюватися дрібними подарунками, просто так, щоб веселіше було. Подарунки незначні, до трьох літів.

«Гаразд, — кажу, — щось придумаю». Нема чого тут багато роздумувати. Ще до свят купив Моніці подарунок — італійські трусики, запаковані по три. Взагалі би не купляв, але була така реклама, ніби зверталися просто до тебе — пані й панянки — зрозумій так, що це не просто труси, а панські, а панські речі купляти й дарувати зовсім не ганебно. І справді,