Рімантас Кміт - Хроніки Південного

вони були з мереживом, гарні. Якщо судити по ціні, то мали би бути справжніми італійськими. Самі прикиньте — коштували двадцять один літ. Але тепер я не мав настрою дарувати їх Моніці. Навіщо їй італійські труси там біля Лох-Нессу? А коли якась діваха витягне їх на новорічній вечірці, зрадіє. А якщо хлоп? Ну, буде жарт. Самі казали — щоб було веселіше. Сумніваюсь, що мені там буде веселіше, але піду.

І що той Новий рік? Я мало що пам’ятаю. Початок був гарний. Ми приперлися разом з Мінде туди, де було сказано: звичайна хата у дев’ятиповерхівці, чотири кімнати. Ми вже не перші гості, народ позбирався, аж важко порахувати всі пики. Один до одного: «ну, то будьмо». Як тільки ми увійшли, замість «Привіт!» — «Давайте по першій і одразу по другій, щоб нас наздогнати». Зі знайомих там майже нікого не було, лише кількох людей я десь бачив. Реміга нас представив: «Це Рімас, він не просто так раму викинув, він міцний регбіст, а це Мінде, такий собі дивак, як треба — стане або монахом в Індії, або рокфеллером».

Одного чувака нам теж представили — якийсь дизайнер, а другий був ніби байкер — не байкер, металіст — не металіст, а ще була рейверка з Тельшяя, котра своєї кепки із зігнутим козирком цілий вечір не знімала. Кепку, певно, можна у Тельшяї дістати, та звідки там рейв? Ще була якась мисткиня Юрґа в обвислому светрі — висока, довгонога, навіть вища за мене. Можливо, тому светр в неї такий розтягнутий. Але ця нічого така, бо бувають дівки не лише вищі, а ще й крупніші, так здається, що навіть плечі в них ширші, ніж твої. І як тоді має почуватися нормальний регбіст?

Корочє, не пригадую я всіх, хто там був, з іменами в мене взагалі погано. Пам’ятаю, коли привіталися, в нас залили пару стопок поза чергою, той, що байкер — не байкер — Вітас чи Кястас — все розповідав, як він подався в Мінськ на концерт, і всі слухали той концерт, немов закам’янілі. Група Laibach. Таку групу чую уперше, але кажуть, що туди колись «Нірвана» приїздила. Ну, «Нірвана» — це я розумію. Він розповідав, як вони на сцену повилазили у формі, наче якісь солдати, і весь концерт проводили строгими рухами. Типу, це такий глум зі всіх сталінів та гітлерів і взагалі над владою.

Багато хто на сцені може бути крутим, і 2 Unlimited теж. Та й що з того? Наша «Антіс» теж виглядає круто. Якби зустріти їхнього соліста Каушпедаса з таким гримом вночі, то, їй-богу, в штани накласти можна. Я слухаю і так про себе міркую, а він розповідає далі, що співали вони деякі відомі попсові хіти, наприклад, Europe «Final Countdown», але в такій обробці, що мурашки по шкірі. А коли вони добиралися до Мінська, їх зупинили мєнти, штрафами погрожували, то вони відкупилися декількома бляшанками кока-коли і погнали далі.

Я це все слухав і думав, що ми потрапили у компанію різних діячів і що ми тут — явно не в тему. Але що ж тепер робити: викинули свої козирі — пару кульків до общака для вечірки. Немов якісь Діди Морози. Мінде приїхав з Москви, де сколотив бабло, а мені бабок ніби взагалі тепер не потрібно, бо не треба більше готелів, ні таксі, ні кафе. Моніка з лютого до літа буде сидіти десь там біля Лох-Нессу, а я з початку літа аж до осені буду сидіти на селі біля Дубіси. Тому ось — тримайте! Я витягую пляшку Smirnoff і пару упаковок соку «Elmenhorster», щоб запивати. Всі затихають, але свій ентузіазм стримують, бо кульки ще повні, тому можна очікувати на щось іще. Я починаю викладати на стіл пиво «EKU», солодощі, різні шоколадки Tiko, Manija, Ralis, dar2. Погоджуюсь, що литовські шоколадки це не Mars, не Bounty i не Snickers, але не тут була фішка. Головна фішка — полуниця! Полуниця на Новий рік — це набагато крутіше за банани, котрі вже так усім приїлися, що горлом лізуть. У нас на Новий рік вперше викинули в продаж полуницю, кіло за тридцятку. Тільки, мабуть, про це ніхто не подумав, бо для всіх набагато більше емоцій викликали чіпси, які ми прихопили на заправці Shell, та ще й з соусом в окремому пакетику, з якого треба було той соус зробити.

Народ розворушився, всі вирішили обмінюватися подарунками. Хтось скоренько намалював номерки, пронумерував подарунки, ну, і почали витягувати: вовняні шкарпетки, горнятка та інша фігня. Італійські трусики витягла Юрґа. Спочатку не було жодної реакції, потім порськнула, але сприйняла нормально, а публіка навколо влаштувала овацію. Я витяг тонесеньку книжку з малюнками. Що там на обкладинці, без сто грам фіг поймеш. Я вже так нормально розігрівся, але від цього ясніше не стало. Намальований якийсь дідько чи козел, чи ще казна-хто з довжелезним язиком, але ще довша ложка сторчить йому з рота, а цицьки, мов дві пластилінові стрічки, звисають. Сальвадор Далі, «Щоденник одного генія» — така назва книжки. Погортав її, а там усередині — така сама пурга, аж страшно сторінки перегортати. І не тому, що малюнки жахливі, але здавалось, що сторінки зараз посипляться. Комусь прийшла думка почитати і поворожити з тої книжки. Я ткнув пальцем у таке речення: «У наш час у Франції з величезним ентузіазмом засуджують гроші: «Це бруд!» Тільки я чомусь ніколи не боявся і особливо зараз не боюся забруднитися… У будь-який зручний момєнт я проповідую свою любов до грошей, хоча сам не маю жодної уяви, звідки вони беруться і куди зникають…» Певно, така любов до грошей найкраща — коли не знаєш, звідки вони приходять, і не турбує, куди і як вони зникають, тому що приходить все більше і більше.

Не встигли ми розігнатися з тою ворожбою, як дивимося, вже кілька хвилин до дванадцятої залишилось. Вистрибнули на вулицю, а там — феєрверки, всі вистрілюють пляшками шампусіка, цілуються з незнайомими, волають «бай-бай, дев’яносто четвертий!». А мені всі вони такими подібними здаються, і навіщо було так багато розповідати про той виступ Laibach? Якби так наступного дня всі вони пообіймалися і на базарі один одному раділи… Хоча мене теж усі розціловували, я відчував, як мені все робиться пофіг. Але коли побачив, що та мисткиня закутана в мій мохеровий шалик, зрадів… нема чого приховувати, це справді тішило.

Коли всі повернулися до хати, вигляд столу нам підказував, що гулянка щойно почалась, хоча після випитого на вулиці шампусіка всі вже були у польоті. Хтось запустив ABBA «Happy New Year», ніхто не кинувся вимикати, але потім поставили старий добрий хіт «Кардіофону» «Різдвяну ялинку». Два поспіль медляки, і я, чесно, раптом відчув себе втомленим. Під час першого медляка ми мінялися парами, бо треба кожному з кожною потанцювати і ще раз усіх привітати. А під час «Кардіофону» я вже встиг схопити ту мисткиню. Юрґа була класною дівкою, не те слово. І не лише