Рімантас Кміт - Хроніки Південного

з телефонної будки Моніці, бо не хочу вдома починати нічого пояснювати при своїх батьках, чую, що прийдеться з’ясовувати щодо вчорашнього вечора. На картці таксофона з п’ятдесяти кредитів залишилася десь половина. Треба буде спробувати за допомогою клею вирівняти ті рисочки, може, пройде як нова. Чомусь ті кредити дуже скоро закінчуються.

Телефоную до Моніки, відповідає її мати, я кладу слухавку. Ну ось, ще два кредити в жопу. Важко мені сьогодні тоненьким язичком щебетати.

Від нічого робити повзу до кінотеатру «Дайну» — тепер там кіно нікого не цікавить, понаставляли гральних автоматів, різних комп’ютерних ігор. Ось там і пропадає Мінде. Він грає сміливо, бо нещодавно повернувся з москаляндії, їздив уперше трохи допомогти штуки баксів пропихати, тому тепер у нього з бабками все гаразд.

— Як справи? — запитую.

— Нічого, поки що виходить. Але одному чуваку були страшенно потрібні бабки, то він годинничок «Монтана» майже задурно, за пару літів здав, а на Гарюнайському базарі можна взяти пару баксів.

— Це той, що з мелодіями?

— Та, аж шістнадцять.

— Ну, круто.

Мінде почав любити математику. Від Ван Дама до математики — практично один крок, пояснює він мені.

— А пам’ятаєш теорему Піфагора? То во, Піфагор був боксером. За допомогою математики можна все вирахувати. І гральні автомати теж.

— Ну-ну, — кажу.

Він удома за допомогою дитячої гри в рулетку намагається вирахувати та збагнути, як виграти гроші. Вивчає теорію ймовірності. Треба лише стирчати цілий день біля автоматів і спостерігати, коли який із них і скільки викидає, з яким інтервалом. Йому в москаляндії не сподобалось — забагато адреналіну. Погнали вони туди бусом, набитим доповна штуками. Спиш теж у тому бусі, холод собачий. Рекетири на базарі ходять колійками, не поймеш, де справжні, а де просто якісь безштаньки. Якщо нічого не даєш, намагаються забрати куртки, різні светри. Одного разу до їхнього буса домахалися мєнти — або платіть, або перевірятимуть і проводитимуть конфіскацію. В їхніх руках автомати, від цього всього можна й обісратися. Краще спробувати сколотити бабла трохи спокійніше. Як виявилось, навіть у Мінде потреба адреналіну теж має межу.

— Навіщо тобі бабки, якщо індуська музика тобі дах зносить?

— Я хочу податися до Індії, а туди поїхати теж коштує бабла. А там треба буде щось жерти, кудись подорожувати. Усе коштує.

Навіщо йому той годинничок «Монтана» в Індії? — думаю. Але нехай, я не доскіпався, краще піду спробую набрати номер Моніки ще раз.

За годину пробую ще раз. Слухавку бере братко. Кличе її. Я починаю говорити ніби нічого й не сталося, щось розповідаю, щось там базікаю. А що? Не почнеш відразу пояснювати що й як там було. Розповів їй про свій сон.

— Такий дурний сон я бачив, — кажу. — Мені здається, що там була ти. Але мала зовсім іншу подобу, і розсіялась на кавалки, ніби у якомусь мультику.

Про хробаків я нічого не розповів.

— Звідки ти знаєш, що це була я?

— Знаю, бо уві сні якось вдається вловити. Там може бочка стояти, а ти знаєш, що це якась людина стоїть, яку ти знаєш.

— То я для тебе — бочка?

— Ну ні, не бочка, я тут тобі як приклад…

Важко щось пояснювати, щось доводити, бо геть нема здоров’я. Моніка якась роздратована, каже, що нема в неї часу толкувати сни, оскільки багато уроків.

— У якому сенсі? Не кінець триместру ж.

— Ну ні, але потрібно багато тестів з англійської здати.

— А навіщо ті тести?

— Поїду до Англії.

— У якому сенсі? Коли?

— З початку лютого.

— З лютого? На який час?

— До літа.

— До літа?!

— Так.

— З лютого до самого літа?

Пауза. Вона змінює тон, бо все тут прозвучало якось жорстоко, і починає розповідати, що ми обов’язково ще зустрінемося, що вона буде мені писати листи і намагатиметься телефонувати якомога частіше, але пообіцяти нічого не може, оскільки сама ще не знає, як там буде з можливістю дзвонити, скільки це все коштуватиме тощо. А зараз я маю зрозуміти, що вона мусить багато часу приділити англійським тестам, та ще там повно різних паперових справ. «Чекатимеш на мене?» — запитує.

А що я маю їй відповісти? Адже відчуваю, що вчорашній вечір у «Конюшні» начебто й забутий. «Ясно», — кажу, хоча мало уявляю, як це насправді буде: від лютого аж до самого літа. А могла мені про це сказати у «Конюшні». І якщо вона знала про це, що — не могла залишитись? Був би такий собі прощальний вечір. Усе до того було гарно і спокійно, а тепер таке враження, наче все потопає, мов той паром «Естонія».

Ось такий той прийдешній рік свині. Зможу крутити зранку до ночі кавалок BIX’ів «Свиня» і все буде на своїх місцях. Що поробиш, ми мешкаємо у місті, котре німецькі літописці писали як «Сау», а що німецькою означає «сау», мені відомо. Навіть знаю, що це слово вимовляється як «зау» і про сонце мова тут не йде. Хтось хотів у назві нашого міста почути більше світла і оптимізму. Задля краси. Глибокий символізм, але німецькою «сау» — свиня, а Сауле[18] — пестлива форма, свинка. Тому Шяуляй мають називати Свині, точніше — Свинки. А символом нашого міста мав бути не «Золотий хлопчик», а те порося, що стоїть на бульварі біля м’ясної крамнички.

Щодо Моніки, я здогадуюсь, хто тут свиню підсунув. У них у школі англійську мову викладає вчитель з Шотландії. Тому зубрять вони ту свою англійську до