Олександр Медведєв - Танці утрьох

— Та хоча б про ваші візити в будинок моди в одязі вашої покійної подруги Марини Рубіної.

Наталя прикусила язика. Різкість Кононова збила з неї трохи пихи…

— І це все? — запитала вона.

— Ні. Ще про Сапегіна… — багатозначно сказав Кононов.

Наталя скривилася.

— І не тільки про нього, — продовжував слідчий. — Ще про стан речей у будинку моди, що залишає бажати кращого…

Наташа розлила сік, намагаючись наповнити склянку.

— Але навіть не це найцікавіше, — загадково сказав Кононов. — Якщо Михайло не вбивця, як ми з вами думаємо, то хто ж насправді вбив Рубіну?

— З чого ви взяли, що я зможу відповісти на це питання? — Наталчин голосок, трішечки хриплий, затремтів.

— А я й не казав, що ви можете на нього відповісти однозначно. Я бачу, що у вас є якісь міркування з цього приводу. Але ви чомусь абсолютно не бажаєте зі мною ними поділитися…

Кононов блефував.

— Добре. Я розповім усе, що знаю, — Наталя дістала цигарку, завдовжки, як дві звичайні і глибоко затяглася.

— Отже, з чого почнемо? — дружнім тоном запитав слідчий.

Наталя знизала плечима, на знак того, що їй байдуже.

— Тоді з будинку моди. Згодні?

Наталя знову знизала плечима. Цього разу якось пригнічено.

— Скажіть тільки одне. Навіщо вам знадобився весь цей лиховісний маскарад? Навіщо телефонні дзвінки? Усі ваші колеги тремтять від страху. Репетиції зірвані, Ольга Михайлівна втрачає звички адміністратора і перетворюється на богомільну жінку, що побожно хреститься при кожнім згадуванні імені Марини. Негарно так знущатися з марновірних людей! — корив Наталю Кононов.

Але дівчину непокоїло зовсім інше.

— Скажіть, Володимире, а як ви довідалися, що це була я?

Кононову, звичайно ж, не хотілося привласнювати собі заслуги Юри Саєнка. Але й зізнаватися в тому, що Наталя водила за ніс і його, хотілося ще менше.

— Секрет! — самовдоволено сказав Кононов.

— А ви поділилися з кимось своїми думками?

— Ну що ви… Я не з тих, хто робить результати слідчої роботи надбанням публіки і преси.

Це трохи заспокоїло Наталю.

— Не маю наміру і надалі розповідати про це. Але за однієї умови. Ви маєте мені дещо пояснити.

— Що? — насторожено запитала Наталя.

— Насамперед пообіцяйте, що ви більше не фланіруватимете по будинку моди в одязі Марини Рубіної.

— Обіцяю, — відразу погодилася вона.

— А тепер розкажіть, з якою метою ви влаштували весь цей спектакль. До речі, блискуче зіграний.

Наталя розчавила руками пакет з-під соку і знову закурила.

— Це дуже просто. Я хотіла вивести з рівноваги справжнього вбивцю! — сказала вона. У цей момент дівчина нагадувала скандинавську богиню помсти, що подалася на пошуки клятвопорушників із закривавленим мечем у руках.

Кононов чекав приблизно такої відповіді і був радий, що його сподівання справдилися.

— То виходить, ви впевнені, що справжній убивця якимось чином причетний до роботи будинку моди?

— Не впевнена… Просто думаю, що він цілком може контактувати з його працівниками.

Кононов був утішений зміною мовної інтонації. Наталя нарешті заговорила з ним як з людиною, а не як із залізним Феліксом.

— А чому ви такої думки?

— Буквально за день до вбивства мені подзвонила Марина…

Наталчині очі затуманилися сльозами, але через хвилину вона уже взяла себе в руки і спокійно продовжувала:

— Ми з нею останнім часом бачилися не так часто, ніж зазвичай. Вона була дуже зайнята, та й у мене справ по горло. Я ж змінила місце роботи, збиралася зайнятися шоу-бізнесом…

(Кононов здогадувався, що між Мариною і Наталею відбулося відчуження. Напевно, Наталя дуже розлютилася б, якби довідалася, що Кононов ознайомився з щоденником Марини.)

— Тому, — продовжувала свою розповідь Наталя, — останнім часом ми все частіше спілкувалися по телефону. Вона подзвонила мені, ми побалакали про те, про се. Потім я запитала в неї, як справи на роботі. Запитала задля годиться. Але чергової відповіді, на зразок «усе гаразд», я від неї не почула…

— Що ж вона сказала?

— Вона сказала «спасибі, хріново». Так і сказала. Марина взагалі-то не лихословила, і слів таких я від неї жодного разу в житті не чула… Я запитала: «Що сталося?» Вона помовчала, потому відповіла: «Тобі краще в такому бруді не порпатися». Я звичайно, запитала, про який бруд ідеться. Вона неохоче сказала, що пояснить при зустрічі. Та от тільки зустрітися нам не вдалось.

— Скажіть, Наталю, а чи були в Марини недоброзичливці? Я не маю на увазі пліткарів чи заздрісників. Я говорю про тих, що могли зважитися на вбивство?

— Напевно, були. Звичайно, її стосунки з деякими колегами не можна назвати ідеальними, але я гадки не маю, хто міг так зненавидіти Марину, щоб наважитись убити.

— А з ким вона конфліктувала?

— З Рижовим, начальником охорони, увесь час лаялася. Але усе через якісь дрібниці. Непорозуміння виникали з