Олександр Медведєв - Танці утрьох

Приватний сектор! Як багато цікавого в цьому словосполученні для слідчого, бо він знає, що саме тут, у цьому на перший погляд затишному і тихому місці, відбувається більше злочинів, ніж у найнеблагополучніших районах, забудованих багатоповерхівками. Тут ховаються всі, кому не ліньки, тут чаклують відьмаки й екстрасенси, тут за кожним парканом можна випадково виявити підпільний склад, завалений чим завгодно — наркотиками, собачими скальпами, оргтехнікою або гранатометами. Тут зазвичай кубляться наркомани різної орієнтації, знаходяться підпільні публічні будинки, приватні швейні цехи, цехи, що складають «палені» годинники. У приватному секторі виготовляють кока-колу і льодяники. Тут, за тинами, процвітає вітчизняна економіка, але разом з нею квітне пишним цвітом злочинність. Організована, неорганізована, будь-яка. Якщо хтось хоче, щоб йому не перешкоджали робити те, що він надумав, він насамперед має зняти будинок або півбудинку в приватному секторі. Наталя Воробйова, здається, теж поділяла таку думку.

Кононову потрібно було знайти її (у тому, що Гретинський їхав до неї, він не сумнівався) в одному будинку з чотирьох. Перший, під номером вісім скидався на руїни; в будинку номер шість була гучна пиятика; убогість будинку номер одинадцять справляла відразливе враження. Проте будинок з номером дев’ять був гарний усім: у міру доглянутий, обнесений високим частоколом, з величезними воротами, розрахованими, як мені здалося, на найважчий у світі англійський танк «Челленджер».

Кононов вийшов з машини. Попередньо оглядаючи будинок, він розміркував над тим, які вказівки варто дати Пельшу. Найкраще, йому здавалося, що він міг зробити — це відпустити Пельша додому, адже розмова з Наталею могла затягнутися надовго.

— Ну, я напевно піду сам, — сказав Кононов Пельшу через опущене бічне скло. — А ти можеш їхати. Спасибі за допомогу, Ігоре.

— А як же ти виберешся звідси?

— Та якось, — заспокоїв його Кононов.

— Тоді до завтра!

Старенька «копієчка» Пельша загуділа і повільно покотилася вниз.

Кононов підійшов до воріт, подзвонив. Тричі. Два коротких сигнали, один ледь чутний. Це скидалося на умовний сигнал. Імітація пароля здавався йому кращою, ніж її відсутність.

Хвилин десять у будинку не було чутно ніякого руху. «Напевно, розглядає мене через якесь віконце чи щілинку». Він подивився на вікна будинку. Горіло світло, але фіранки заважали Кононову розглянути що-небудь за ними.

«От буде весело, якщо замість Наталі я побачу підпилих кримінальників…», — подумав Кононов.

Нарешті двері розчинилися.

На порозі стояла Наташа. У руках у неї був газовий пістолет однієї із найнадійніших моделей. Вона спрямувала його прямо в обличчя Кононова.

— Наталю, це я… — сказав слідчий.

— Я бачу.

Ще хвилину вона мовчала, розмірковуючи, що робити далі. Нарешті, дуло пістолета опустилося.

— Може, запросите мене ввійти? — запитав Кононов настільки галантно, наскільки міг.

Наталя була одягнена в рожевий махровий халатик. Волосся зібране на потилиці у жмут. Словом, мала досить-таки домашній вигляд.

— Проходьте.

Вона звільнила дорогу, і Кононов пірнув усередину. Пахло цвіллю і смаженою картоплею. Здається, Наталя справді ввійшла в амплуа домогосподарки, готувала вечерю.

— Доброго вечора, — сказав Кононов досить лагідно.

— Доброго, доброго, — якось очманіло мовила Наталя.

Вона зачинила за гостем двері і зробила запрошувальний жест у бік кімнати, де горіло світло.

— Скажіть, вам Михайло порадив сюди прийти? — запитала вона недовірливо.

— Певною мірою так. Але гадаю, він про це не здогадується.

Вилиці Наталі зарухалися досить швидко.

— Ви за ним стежили!!!

Але в її очах не було тієї ненависті, якою вони світилися, коли вона з Ходошем прийшла на квартиру до Кононова того пам’ятного ранку.

— Не те щоб стежив… — зам’явся Кононов. — Мені просто було необхідно побачити вас, Наталю.

Це було правдою. Дійсно, основним рушійним мотивом цієї сьогоднішньої канителі з пеленгаторами було саме бажання побачитися з нею. А вже потому — бажання виконати свій обов’язок слідчого.

— Навіщо, скажіть на милість, вам потрібно було мене бачити?

— Причин забагато. Не знаю навіть, з якої варто почати…

Наталя пожирала його очима.

— Може, ви почастуєте мене чаєм? — Кононову здавалося, що це дозволить якось розрядити атмосферу.

— Навіть не сподівайтеся, — досить нелюб’язно сказала Наталя.

Кононов ніяк не відреагував на цей випад. Він не знав, як потрібно реагувати на такі жести. Як на витівки дівчини, яка пособляє колишньому підозрюваному, чи як на витівки дівчини, яка тобі подобається. Він вагався.

Наталя, побачивши реакцію Кононова, а точніше — відсутність будь-якої реакції, трохи знітилася.

— Чаю немає. Хочете соку?

— Хочу.

Кононов дійсно відчував спрагу, і тому, коли Наталя принесла початий пакет із соком, він був страшенно радий.

Дівчина налила сік у досить дешеву чашку і знову вп’ялася поглядом у Кононова.

— То про що ж усе-таки ви хотіли зі мною поговорити? У мене мало часу і дуже багато справ…

«Знову хамство, прикрите нальотом увічливості». Кононов зрозумів, що треба йти