Олександр Медведєв - Танці утрьох

Мене охопив відчай, я вкрився холодним потом. Наврочив, ідіот.

— Гальмуй, — крикнув я Пельшу.

— Що, пі-пі захотілося? — запитав він, продовжуючи керувати з такою впевненістю, ніби чув Осетинського шостим чуттям за сорок верст.

— Гальмуй, — повторив я.

Мій тон змусив Пельша без зайвих коментарів зійти на першу смугу і зупинитися точно під знаком «Зупинка заборонена». Хіба ДАІ нам указ?

— Відкрий двері, щоб було видніше, — попросив я трохи дружелюбніше.

Пельш послухався.

— Ігоре, у нас тут невелика проблемка, — сказав я, простягаючи йому трубку, на якій блимала червона лампочка з написом «Battery Low».

— Ага, — сказав він. — Знаєш, хто твій Шемет?

— Здогадуюся.

— Батарейки міняти треба час від часу. Або підзаряджати.

— Що робитимемо? Стоп, мабуть я знаю.

— Невже? — Пельш театрально звів брови.

— Треба подзвонити Шемету по звичайному телефону і дочекатися, коли Гретинський досягне свого кінцевого пункту. Довідатися від Шемета координати і поїхати туди.

— А якщо Гретинський виїде раніше, ніж ми приїдемо?

— У тебе є інша пропозиція? — запитав я, наслідуючи Аваладзе.

— Є два варіанти: потрясти цю штуковину або натиснути на кнопку «EXTREME MODE», що означає «екстремальний режим». Тобі який більше подобається?

— А що значить «екстремальний режим»?

— Не знаю, якби хоч інструкція була. Може, там є ще яка-небудь крихітна батарейка розміром з ґудзичок і нам удасться протриматися годинку чи пів, а може просто трубка працюватиме ще хвилин п’ять. Якщо батареї розраховані на перезарядження, вони остаточно поламаються і вже не підлягатимуть ремонту. А може, взагалі все згорить чи вибухне, не знаю.

— Чудово, — протяжно мовив я. — У такому разі вибираємо перший варіант.

— Трястимемо?

— Еге ж.

— Ну то бери й тряси, — сказав Пельш, повертаючи мені трубку.

От сволота. Так би я хоч мав на кого списати матеріальний збиток на вісімсот баксів, а так доведеться в усьому звинувачувати себе. Я легенько, як ялинкову іграшку, всередині якої бовтаються свинцеві дробинки, потряс трубку. Червона лампочка продовжувала блимати, як око диявола. Я труснув сильніше. Нічого не змінилося.

— Ти не вмієш, — авторитетно сказав Пельш. — Дай-но я.

Я без заперечень погодився.

Пельш узяв нещасну трубку як молоток і з неабиякою силою вдарив нею по коліну. На мить мені здалося, що червона лампочка згасла і засвітилася зелена, але я помилився. Червона таки погасла. А от зелена так і не засвітилася.

— Ну все, Ігоре, — сказав я холоднокровно, як Будда. — Усе. Догралися.

— Гадаєш? — запитав він, критично оглядаючи остаточно зламаний пристрій.

— Авжеж, — мовив я і, ляснувши дверцятами, пішов шукати телефон-автомат.

Як на зло, телефонувати Шеметові довелося хвилин десять. Добре, що він хоч залишився на місці, міг же піти.

— Куди ви ділися, чорти? Утім, це не має значення, слухай: «А графиня йому й каже: графе, будьте ласкаві, потріть…»

Я отетерів. Яка в людини пам’ять! Нас уже півгодини, напевно, немає на зв’язку, а він, здається, увесь цей час тільки сидів і чекав, коли я знову об’явлюся, щоб дослухати його масний анекдот.

— Ха-ха-ха, — дурнувато зареготав я. — Пане майоре, у твоєї цяцьки сіли батарейки, і взагалі вона Богові душу віддала. Гретинський ще катається?

— Катається, — пробубнявів Шемет. — Він якийсь час постояв біля будинку, що майже за містом, сигнал, до речі, пеленгується погано, а тепер знову кудись поїхав.

— Давай адресу, — скомандував я.

— Як я тобі її дам? Його адреса міняється зараз зі швидкістю вісімдесят кілометрів на годину.

Майор хизувався своєю дотепністю.

— Дай, принаймні, адресу того будинку, де він зупинявся.

— Це приватний сектор. Можу дати номери чотирьох будинків.

— Давай чотирьох.

— Пиши: в’їзд Пономаренківський, дев’ять, одинадцять, шість і вісім.

— Пономаренківський? Це де?

— Це в самому кінці вулиці Ваулина, там поворот ліворуч і через два квартали праворуч.

— Усе. Спасибі. Стеж далі.

— Врахуй: я стежитиму до двадцять третьої тридцяти.

— Гаразд.

У машині мене зустрів радісний Пельш.

— Поїхали, — наказав я.

— Та почекай ти «поїхали». Я твій матюгальник полагодив.

— Невже?

— Ану глянь.

Я подивився. Горіла червона лампочка.

— Тільки й того?

— І так добре. До речі, батарейки в неї знаєш які?

— Ну.

— Звичайні пальчикові, числом чотири. Цікаво, правда?

— Де Пономаренківський в’їзд знаєш?

— Ні.

— Пояснюю…