Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

– Я слухаю вас, пане Станіслав.

– Це стосується Самуїла Лаща. Він… Ні, не подумайте, що я не маю довіри до пана коронного стражника. Але його методи не зовсім прийнятні для нас у ситуації, яка склалася. Він поводить себе наче ursus,[65] який вломився на пасіку. Так, я теж вважаю, що бунтівників треба карати. Декотрих на горло. Але, якщо є найменша можливість, слід дати їм зрозуміти – Річ Посполита для України – це не лише меч ката, а й розважливий господар і мудрий пастир. Натомість, що я бачу? Ну для чого було палити церкву тут, у Корсуні, навіщо видирати бороду попу, вішати селян? Ви самі казали – ребелія в лісах, у місті слухняне поспільство. Може так статися, що разом з головами українських селян ми зрубаємо гілку, на якій сидимо. Ні, Лащ передає куті меду. Знаєте, чому дотепер всі козацькі виступи успішно нами придушувалися?

– Напевне, тому, що ми з вами і всі наші попередники, не дбаючи про себе і власну користь, захищали вітчизну і святу владу короля та сейму, – з пафосом вигукнув Потоцький.

– Безперечно. Але є дещо інше – те саме українське поспільство.

– Не розумію вас.

– Так, так! Ви здивовані, мій друже? А це надзвичайно могутня сила. Маса людей, яка подібна до морської хвилі під час шторму. Вона може знести все, що опиниться на її шляху, включаючи нас з вами і кварцяне військо. Але під час усіх минулих козацьких заворушень ця сила знаходилася у стані сну. Я навіть боюся уявити, що могло би статися, коли б знайшлася людина, здатна її пробудити. Уявіть собі армію у три, чотири сотні тисяч людей. І не де-небудь, а під мурами Кам'янця, Львова, Кракова… Помилуй Господи, щоб таке трапилося!

Потоцький іронічно посміхнувся, але швидко взяв себе до рук і заховав посмішку.

– Попри всю мою до вас повагу, повинен сказати – ви перебільшуєте, – поштиво схилив він голову, та за мить продовжив дещо твердіше: – Вибачте мою відвертість, але в мені говорить душа лицаря, яку ображає навіть натяк на те, що сила робучого бидла може бути порівняна з віковими традиціями лицарства, що вона здатна знеславити пам'ять багатьох поколінь славних воїнів. Повірте, у нас достане сил, спроможних залізною рукою придушити будь-який хлопський бунт. Крім того, ми вже мали нагоди стрічатись лицем до лиця з величезними арміями Османів. Ці зустрічі вкрили нашу зброю славою, а ворога ганьбою поразки від меншого по кількості противника.

– Ви маєте на увазі Цецору? – тепер настала черга Конєцпольського одягати на обличчя іронічну посмішку.

– Але… – Потоцький замовк на півслові, та за мить схвильовано продовжив: – Ви несправедливі, ваша ясновельможність. Господь відвернувся від нашого війська того триклятого дня! Але ж був ще Хотин, був…

– Пане Миколай, не ображайтесь, але я вас мушу перервати, – підняв руку Конєцпольський. – Я ніяким чином не хотів піддати сумніву силу та хоробрість нашого шляхетного лицарства… Тим більше зараз, після рокитнянського кола… – Після таких слів Потоцький спалахнув, але перечити не посмів. – Цецору я згадав тому, що сам після цієї битви мав можливість спостерігати околиці Стамбула крізь ґрати Єди-Куле.[66] Та зараз мова про інше. Погодьтеся, мудрий рейментар мусить дбати про те, щоб кількість вояків у ворожому таборі не збільшувалась, а навпаки. Дії ж пана Лаща призводять до того, що невдоволених нами більшає. Прошу вас застерегти його від надто жорстоких дій по відношенню до місцевого населення.

Потоцький щось хотів відповісти, але його перервали важкі кроки і брязкіт обладунків за дверима. За мить двері розчинились, і на порозі став блакитноокий красень у чорних рейтарських обладунках, з прикрашеним гронами страусового пір'я шоломом під пахвою.

– Дозвольте, ваша ясновельможність? – позирнув він на Потоцького.

– Прошу, пане Бодаровський. Знайомтесь, ваша ясновельможність, – поручник Бодаровський. Покладаю великі надії на цього здібного юнака.

– Дякую, ваша ясновельможність, – Бодаровський церемонно вклонився. – Дозвольте доповісти – пан коронний стражник Самуїл Тучапський-Лащ прибув у ставку пана гетьмана кілька хвилин тому і прохає вашої аудієнції.

– Про вовка промовка, – кинув Конєцпольський, відпиваючи вина. – Ви чекали на нього?

– Так, я маю деякі плани, які втілить у життя пан Лащ, крім того, ви зможете пересвідчитись, що не все так просто, як ви собі уявляєте. Ви добре знаєте коронного стражника? – запитав Потоцький.

– Кілька разів зустрічав, але знайомий досить поверхнево. Маю надію, що ваші плани – це не смолоскип ще з однієї церкви… Принаймні тепер. Просіть пана коронного стражника, ротмістре.

Бодаровський схилив голову, круто повернувся і, клацнувши підборами, зник.

Широким стрімким кроком до зали зайшов кремезний, затягнутий у гусарський панцир, поверх якого була накинута шита золотом кармазинова кирея, чоловік. Від погляду на нього Конєцпольський відчув незрозумілий дискомфорт. Щось було звіряче в погляді глибоко посаджених очей, низькому чолі і короткій зачісці смолистого волосся. Неприємне враження доповнював перебитий колись ударом боздугана ніс, товсті яскраво-червоні губи і квадратне підборіддя, вкрите кількаденною щетиною. Коротка, неймовірно товста шия і криві ноги наїзника робили прибулого схожим на казкового троля. Самуїл Лащ, здавалось, зовсім не розгубився в товаристві двох найвищих рейментарів коронного війська.

– Мої найщиріші вітання і побажання доброго здравія та гучних перемог на полях Марса! – голос коронного стражника загуркотів, немов каміння, що летіло гірським схилом. – Неймовірно радий бачити ваших ясновельможностей і готовий служити вам та Речі Посполитій!

Не дивлячись на те, що гетьмани пили вино, обидва відчули важкий винний дух, яким віяло від стражника.

– Пан щойно з дороги? – примруживши очі, запитав Конєцпольський.

– Чорти б її забрали разом з бидлом, через яке я змушений був залишити Краків і власні справи. Клянуся Свєнтою Дівою, я заллю їхньою кров'ю кожну стопу цього тричі проклятого баговиння! Мій обоз застряг у болоті ще тридцять верст тому, тож лише завдяки добрим коням і лютій ненависті до козацької наволочі я тут і можу виконувати накази ваших ясновельможностей.

– Накази доки що зачекають. Присядьте з дороги і випийте доброго вина. Маю надію, старий венгржин і тепло каміна заспокоять вас. – Конєцпольський вказав унизаною перснями рукою на порожнє крісло і скосив очі на лакея. Той не забарився наповнити для Лаща чималенький кубок.

– Бардзо дзенькую, пане коронний гетьман. До цього келиха добавте ще добрячий шмат смаженої вепрятини або оленини, і я буду впевнений – пан Єзус пам'ятає свого вірного захисника і борця з триклятою схизмою!

Конєцпольський кинув на Лаща швидкий погляд. Для нього не було таємницею те, що коронний стражник походив з православної