Юрій Володимирович Сорока - Іван Богун. У 2 тт. Том 1

волинської шляхти і прийняв католицтво лише кілька років тому. Цьому підтвердженням слугувала і лемківська говірка Лаща – дика мішанина українських та польських слів. Вона неприємно різала вухо освіченого пана Станіслава, який, окрім польської і латини, знав досконало ще принаймні три європейські мови.

Через кілька хвилин двоє челядинців внесли до зали невеличкий, укритий тонкою різьбою столик і срібне блюдо зі смажениною. Без зайвих розмов Лащ перехилив кубок і пальцями віддер від окосту величезний шмат м'яса. З паруючої вепрятини на стіл, підлогу і оксамитові штани Лаща закрапали янтарні краплини топленого жиру.

– Хлопство втратило страх і сором, пшепрашам панів, – продовжив коронний стражник з набитим ротом. – На Брацлавщині моїм жовнірам довелося підіймати зброю, щоб зібрати стації, а тут, під Корсунем, я наказав підвісити за ребро три десятки лотрів, які відмовлялися прийняти нас на свої подвір'я! Ще чотирьом я стяв голови особисто. Уявіть собі: вони сміли виказати невдоволення тим, що я посадовив на палю їхнього брехливого попа!

– Такий захід був необхідним? – запитав Конєцпольський.

– Цо? – здійняв густі, немов кущі, брови Лащ.

– Я маю на увазі страту священика. Лащ вихилив черговий келих.

– Можу вас завірити, ваша ясновельможність, – чим більше ми роздушимо цих вошивих проповідників, тим менше хлопства буде бунтуватися проти своїх панів. У своїх майонтках я давно порізав усю цю наволоч, а їхні церкви роздав в оренду жидам. Вшистко єдно, нехай роблять з них пивниці. Не занадто дрогі пивниці! Коли бидло після роботи має чарку сивухи, в його дурну голову не лізуть думки про бунт!

– Що ж… – Конєцпольський на хвилину замислився. – Я почув від вас дещо. Воно змінило мої уявлення про боротьбу з бунтівниками.

Він посміхнувся сумною посмішкою, яка промовляла, що його уявлення не тільки не змінилося, а отримало чергове підтвердження.

– Урешті, це лише Україна… Служник! Усім вина!

Коли наказ було виконано, Конєцпольський підняв свій кубок.

– Хочу підняти сей келих за здоров'я пана коронного стражника, людини, котра уособлює безцінні і рідкісні якості! – з посмішкою мовив він. – Пане Потоцький, забудьте все, що я вам казав. Ця людина – караючий меч Божий, і зупиняти її – все одно що відводити в тил хоругви, які кинулися переслідувати розбитого ворога.

– Я дзєнькую гетьманській милості. Ребелію потрібно тримати в залізних рукавицях, що я, не шкодуючи сил, робив, і з поміччю пана Бога наміряюсь робити надалі.

– Чудово! Просто чудово! – зааплодував Конєцпольський. – У мене почуття, що ми знаходимося на початку великого експерименту. Patientia saepe laesa fit tandem furor.[67] Хто кого!

– Що ви кажете? – закліпав очима Лащ.

– Не переймайтеся. Давайте краще вип'ємо ще по келиху цього чудового вина і поговоримо про більш нагальні справи.

– Власне, я мав стосовно пана коронного стражника деякі військові наміри, – уперше за кілька хвилин до розмови приєднався Потоцький.

– Цілком у вашому розпорядженні! – стріпнув головою Лащ і відригнув зі звуком мисливського ріжка, що його майстер зробив надто гучним, хрипким та басовитим.

– Скільки ви маєте при собі людей?

– Дві сотні військових товаришів, зведених у чудову гусарську хоругву. Ще дві сотні шеренгової челяді, та мушу відмітити, що з тих нероб тут присутня лише сотня, решта ж залишилася з моїм злощасним обозом.

– Як ви дивитеся на те, щоб прийняти під свої знамена ще три хоругви драгун і очолити передовий загін нашого війська?

– Як відношуся, дзябл забирай? Добже! – вискалившись, заревів Лащ.

– Я не мав сумніву щодо вашої відповіді. Розвідка нам вкрай потрібна, особливо зараз, коли мусимо до дрібниць знати всі рухи бунтівників. Щоб коли прийде зручний час, одним могутнім ударом покінчити з ними і не ловити Павлюка полем від Буджаку до Волощини. Коли ви зможете вирушити?

– Пся крев! Та хоч би й зараз! – ще гучніше заревів Лащ, виблискуючи очима.

– Добре, пане Лащ. Вирушайте в район Сахнового Мосту. Мені конче потрібно знати всі підходи до Росі і перевози через неї. Збирайте інформацію про чати бунтівників і місцеположення основних сил. Тримайте зв'язок зі мною через гінців кілька разів на день. Надзвичайно буду вдячний за доброго «язика», який би знав, що діється в козацькому таборі. Тільки майте на увазі: у число ваших завдань не входить ув'язуватися в битву з основними силами Павлюка до мого підходу. І взагалі… Пане Самуїл, я маю надію, що ви будете чітко виконувати мої накази?

– У тій мірі, у якій вони не будуть суперечити моєму гонору! – одразу ж набундючився Лащ.

– Вони не суперечитимуть здоровому глузду. Ну що ж, у такому разі ще келих вина, і не смію вас більше затримувати.

Лащ мовчки влив у себе ще один кубок двадцятирічного угорського з кращих погребів польного гетьмана, відкланявся і вийшов. Скоро з-за вікон долинув його голос, який віддавав підлеглим накази, щиро затовчені відбірною лайкою, брязкіт кінської збруї і, нарешті, цокіт копит по камінню бруківки. Кілька хвилин панувала мовчанка.

– Що скажете? – багатозначно поглянув Потоцький на коронного гетьмана.

– Те, що кілька хвилин тому, – забудьте сказане мною.

– Неприємне враження, чи не правда?

– Таке враження, яке може скласти про себе дикий звір. Ми маємо вибір: або використати його звірячі якості, або вбити. Переробити його поза нашою владою.

– Цілком з вами згоден. Ви чули історію про те, як минулого року Лащ прибув до двора його королівської величності зодягненим у плащ, який було пошито з баніцій[68] на його ім'я, даних рішеннями підкоморіїв семи воєводств?

– Я не чув, я був з ним. На той плащ не бракувало матеріалу – двісті тридцять шість присудів баніцій і тридцять сім присудів до позору!

– Неймовірно! І що на це відповів Володислав?

– Розреготався так, що затремтіла стеля. Іноді дивує, як сходить з рук цій людині його нахабність. Я б навіть не здивувався, коли б почув, що пан коронний стражник підписав договір з дияволом.

– Цілком ймовірно. Принаймні князь Ієремія, який, користуючись усіма тими присудами, мав надію підібрати під себе староство Канівське, не зміг нічого вдіяти. А молодий Ієремія Вишневецький вміє домагатися свого, повірте мені на слово!

Шурхіт дощових крапель за вікном посилився, змішуючись з м'якими, але потужними ударами вітру, від якого затремтіло полум'я світильників і тихо задзеленчало скло вітражів. Крізь раму вікна почали проступати великі блискучі краплини, які накопичувалися на високому мармуровому підвіконні і стікали по стіні. Кілька слуг кинулися стирати вологу і підкладати під скло полотнини. Конєцпольський рішуче поставив кубок на столик і піднявся.

– Дякую за вино і теплий прийом, пане Потоцький. Тепер я пересвідчився – коронне військо готове зустріти ворога і має над собою