Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

— Що з ним?

Я нарешті опустив руки:

— Тиждень тому його викрали.

Теодор не припиняв верещати.

— Говоріть голосніше!

— Його викрали! — сердито рявкнув я. — І знайшли лише сьогодні вранці.

Втрутилася дівчина-офіцер, що сиділа на стільці, перелякано обтискаючи переплетеними пальцями коліно.

— Його знайшли всередині ліфта однієї з багатоповерхівок на Макарова. Велика ймовірність, що хлопчик просидів там усю ніч.

— Зрозуміло, — погляд лікарки пом’якшився, презирливі складки довкола губів розгладилися. — Скільки йому?

— У липні буде п’ять, — витиснув я.

Жінка пройшла до столу, поставила на нього металевий ящик із медикаментами, відкрила його й дістала невелику прозору ампулу завбільшки з дві фаланги вказівного пальця. Швидко наготувала шприц для уколу.

— Потримайте його, — наказала мені, присідаючи поряд із Теодором.

Я інстинктивно схопив руку зі шприцем:

— Що ви йому колете?

— Седуксен, — трохи роздратовано пояснила лікарка. — Це заспокійливий і протисудомний засіб. Потрібно зупинити розвиток шоку. Потім завеземо хлопця до лікарні й вирішимо, як діяти далі, — я отупіло телющився кудись повз неї, якогось біса думав, чи не занадто вона молода. Лікарка струснула мою руку з передпліччя та наказала: — Тримайте його, поки я зроблю укол!

Я послухався. Із силою притягнув сина до себе. Тео заволав ще дужче й почав відбиватися. Ковтаючи сльози, я стискав малого в обіймах. Лікарка нахилилася, зісмикнула брудні шорти, мазнула змоченою в спирті ваткою по сідниці й уколола. Через хвилину Тео помалу стих і більше не відбивався, хоча все ще швидко дихав і легенько подригував м’язами.

— Пішли, — сказала жінка. Її сивий напарник, який із сумішшю старечої нудьги та втоми спостерігав збоку, мовчки взяв ящик із медикаментами.

Я підхопив Тео на руки та підвівся. Капітан Станкевич, даючи дорогу, пробурмотав:

— Я зателефоную вам. Пізніше. Ви ще маєте, ну…

— Добре.

Я попрямував до виходу й тільки тут помітив Єву. Бліда й перелякана, моя дружина забилася в куток між вікном і входом до кабінету. Вона стояла, приклавши руки до грудей, підпираючи стиснутими кулаками підборіддя, й тупилася скляним поглядом у протилежну стіну, не помічаючи ні мене, ні Теодора.

Ми швидко вибралися на подвір’я — попереду огрядна лікарка, потім її підтоптаний колега, за ним я з Тео та Єва — й сіли в машину швидкої допомоги. Жінка показала, куди покласти Теодора, після чого стиснула пальцями його зап’ясток, рахуючи пульс. Машина рушила. Обличчя малого залишалося сірим, немов вигорілий на сонці придорожній пил, проте судоми вщухали.

— Як він? — запитав я.

— Заспокоюється.

Схилившись над застеленою білим простирадлом каталкою, я погладжував сина рукою.

— Судоми вщухають, — лікар погладила Теодора зі свого боку, провела пальцями по худеньких грудях, — гляньте, м’язи розслабляються. Це добре. Я вколола йому 10 міліграмів. Доросла доза. Не те щоб велика, але й немала, як на п’ятирічного хлопчика. Він був у такому стані, що інакше я не могла, — вона помовчала, а тоді тицьнула в темні від вологи шорти: — Давайте роздягнемо.

— Він соромиться.

Жінка стримано посміхнулась:

— Зараз йому вже байдуже, повірте.

— Через седуксен?

— Так. Роздягайте.

Тремтячими руками я стягнув із сина шорти. Я боявся вдихнути, підсвідомо чекаючи на черговий істеричний спалах, подібний до того, що стався в обласному управлінні МВС, але седуксен перетворив мого Теодора на піддатливу ляльку з несфокусованим застиглим поглядом. Навіть дихання вирівнялося.

Я зняв із нього футболку, потому — лікарка підсунула мені пачку вологих серветок — ретельно витер йому ручки, груди та попку. Обдивився синець на передпліччі та пальчики. Коли вкривав голе тільце сина чистим простирадлом, він несподівано повернув голову й глянув на мене, як мені тоді здалося, цілком осмислено.

— Можна я візьму його на руки?

Лікарка, ледь вигнувши брову, зиркнула на Єву, котра сиділа, вчепившись пальцями в сидіння, й дозволила:

— Беріть.

Я просунув праву руку під шию Теодора, лівою, загортаючи простирадло, обхопив ноги під колінами, підняв і притиснув малого до грудей. Тільцем прокотилася дрож, але за мить Тео вткнувся гарячим носом мені в шию. Руки, що звисали над простирадлом, були холодними як лід.

Лікар удруге скоса зиркнула на мою дружину. Єва сиділа зліва від мене: не рухалась, не озивалась, не намагалась торкнутися малого та час від часу штрикала його переполоханим поглядом, так, наче не вірила, що то справді її син, неначе боялася, що їй підсунули іншого хлопчика, як дві краплі води схожого на Теодора. Я глипнув на дружину. Її обличчя скидалося на білу пластмасову маску з вицвілими, знекровленими опуклостями замість губів. Обрамлені темними колами очі сіпалися, постійно перескакуючи з однієї точки на іншу.

— З тобою все гаразд? — спитав.

Не розтуляючи губів, вона кивнула. Я відвернувся, втупився в каталку. На зім’ятому простирадлі лежали Теодорові шорти та футболка. Шорти подекуди стали чорними від засохлих фекалій.

— Він одужає? — озвалася Єва. Я підняв голову, намагаючись зазирнути в очі лікарці, та жінка, наморщивши лоба, вивчала поглядом смердючу ганчірку, на яку перетворилися шорти мого сина.

— Вам усе розкажуть у лікарні. Але не турбуйтеся, я впевнена, з вашим малим усе буде добре.

Несподівано лікарка примружилась. Простягнула руку до шортів, ледь помітно скривившись, перекинула їх і розрівняла, після чого витягнула щось із задньої кишені.

— Ви знаєте, що це таке? — вона тримала в руках згорнуту вдвоє смужку паперу завбільшки з посадковий талон на літак.

— Що? — здивовано кліпнув я.

Жінка розгорнула папірець. Я зауважив, що на ньому щось написано.

— У кишені шортів лежала записка.

— Дайте сюди, — пробелькотів я.

Вона простягнула записку. Притримуючи Теодора однією рукою, іншою я схопив її та розвернув написаним до себе. На папірці великими літерами проступали чотири надруковані слова:

СПОДІВАЮСЯ, ЦЕ БУЛО ВОСТАННЄ

— Що це? Що це таке?

Лікарка знизала плечима та підняла брови, мовляв, це ви мали б мені сказати.

— Я не розумію, я не… — змахнувши паперовим клаптем, повернув голову до Єви й застиг із роззявленим ротом.

Дружина відсахнулася, так, наче побачила перед собою змію. Її груди конвульсивно надималися й опадали. Це виглядало жахливо, неначе щось, що розпирало грудну клітку, мало от-от розірвати тіло на шматки. Праву руку вона притискала до тулуба, пальцями лівої вчепилася в передпліччя та повільно сунула від ліктя до кисті, залишаючи чотири криваві смуги. Наступної миті Єва голосно кавкнула, різко зігнулася навпіл, заштовхала кулаки собі до рота й застогнала. Ще через секунду її стогін переріс у неспинне монотонне виття.

52

Пізніше я довідався від Станкевича подробиці. Теодора знайшли о восьмій ранку в кабіні ліфта десятиповерхового житлового будинку на перехресті вулиць Макарова та Князя Острозького. Це в західній частині Рівного. Хтось уночі заштовхав його туди, заклеївши