Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

рота скотчем, щоби крики не побудили мешканців. Ані рук, ані ніг малому не зв’язували — знали, що самотужки він не вибереться: Тео занадто легкий, щоби старезний, установлений ще за радянського часу ліфт зреагував на його вагу, та занадто низький, щоби дістати рукою до кнопок. Його вкинули досередини, після чого двері зачинились, а світло погасло, мовби в ліфті нікого не було.

Як довго Тео просидів у темній кабіні, кличучи на допомогу та дряпаючи нігтиками її стінки в даремних сліпих спробах знайти вихід, я не знаю. У понеділок лейтенант Лужний опитав мешканців. Тієї ночі найпізніше додому повертався хлопчина, що винаймав однокімнатну квартиру на сьомому поверсі. За його словами, він вийшов з ліфта й ступив до квартири за десять до другої. Тобто між другою ночі та восьмою ранку ліфтом ніхто не користувався.

Теодора виявила двадцятип’ятирічна продавчиня одягу з торгового центру «Екватор». Тієї неділі в неї був робочий день, і вона саме прямувала на роботу. Викликала ліфт, а коли двері роз’їхались і спалахнуло світло, побачила перед собою Тео. Точніше, побачила не зразу, бо Теодор стояв за однією з напіврозчахнутих стулок ліфтових дверей. За словами Станкевича, двері відчинились наполовину, застрягли, бо навіть бозна-скільки просидівши в пітьмі, Теодор не припиняв шукати вихід, і в ту мить, як дівчина натиснула на кнопку виклику, хлопчик совав пальчиками в щілині між корпусом і дверною стулкою. Коли двері почали відчинятися, його праву руку затягнуло й затисло в щілині. Звідти й синець.

Дівчина вивела Теодора, відклеїла скотч і спробувала розпитати, де його батьки, та, певна річ, Тео не спромігся відповісти на запитання. Він навіть не плакав. Лише тремтів і жалібно кувікав, раз у раз зриваючись на вереск. Вона викликала міліцію, хлопця забрали до відділка, де черговий швидко второпав, що це саме той малий, якого нещодавно оголосили в розшук, і наказав везти його до обласного управління.

Записку в кишені ніхто не помітив. У понеділок я відніс її Станкевичу, втім, експерти не знайшли на папірці жодних відбитків. Окрім моїх, звісно.

53

У лікарні нас протримали півтори години. Найперше Теодора напоїли чаєм і спробували нагодувати кашею. До каші він майже не торкнувся, а чай випив увесь. Потім йому зробили кардіограму, рентген, узяли аналізи, вкололи ще заспокійливого і, не виявивши загрозливих травм, відпустили додому. Травматолог, який оглядав Тео останнім, наголосив, щоб ми обов’язково повели малого до психолога. «Вам пощастило, що ваш син іще малий, — сказав він, — тобто достатньо малий. Він пластичний. Думаю, за якийсь час забуде пережите й повністю відновиться». Дивлячись на Тео, я так не думав. Тобто я сподівався, що саме так і станеться, але мусив докладати немалих зусиль, щоб у це повірити.

Єві, до речі, також укололи заспокійливого.

Упродовж перших днів після повернення Теодор увесь час спав. Прокидався лише поїсти, та навіть за їжею не вилазив з-під ковдри. Ми давали йому таблетки — заспокійливе, прописане в лікарні, — й ні на хвилину не залишали самого. Я надув привезений із Затоки плавальний матрац і ночував на підлозі в дитячій кімнаті, щоби бути поряд, якщо раптом малий прокинеться серед ночі.

Але Тео не прокидався. І це, як на мене, було непогано, бо сон — бодай і навіяний медикаментами — помалу зцілював його. Що було з біса кепсько, що було просто жахливо — це те, що після лікарні Тео припинив говорити. Він нічого не просив, нікого не кликав, на наші з Євою запитання відповідав скупими кивками чи мотанням голови. Це якщо взагалі відповідав. Здебільшого він тупився перед собою пожухлим, позбавленим емоцій поглядом, скидаючись на дивовижно реалістичну, та все ж неживу ляльку. Якщо він чогось хотів, наприклад, соку, але не хотів вилазити з-під ковдри, Тео боязко, ніби соромлячись, торкався мого чи Євиного передпліччя й показував пальчиком на залишений на столі пакетик із соком. Якщо потрібного предмета в дитячій не було, нам із Євою доводилося вгадувати. Ми вголос перераховували все, що спадало на думку, — печиво з кухні? ось ця іграшка? а може, ця? — поки Тео ствердно не кивав. Виходити з кімнати далі туалету хлопчак відмовлявся. І це було… я не знаю… я іноді вискакував у ванну чи на кухню та закушував зубами рушник, щоб не розплакатися.

Він заговорив у вівторок увечері. Дзвони на Покровському пробили сьому. Сонце ще висіло над горизонтом, приємне бурштинове світло заливало дитячу кімнату. Тео лежав. Просто лежав і все. Вікно було відчинене навстіж. Єва вголос читала казку, а я сидів на підлозі, поклавши руки на ліжко, й раз у раз погладжував синове плече (складалося враження, наче погладжував нагрітий сонцем камінь). І раптом малюк зашепотів.

— Що? — я спершу не почув.

Нахилився ближче й тоді розрізнив ледь вловиме шемрання:

— Можна подивитися «Ніндзяґо»?

До вечірнього показу на каналі «Плюс Плюс» залишалося три години. Єва поставила перед Теодором ноутбук і запустила «Ніндзяґо» на YouTube, а я мовчки вдягнувся й поїхав до «Будинку іграшок» в «Екваторі». Тео підсів на мультики «Ніндзяґо» минулого року, невдовзі потому, як йому виповнилося чотири. Відтоді кілька разів просив купити йому якийсь із конструкторів LEGO Ninjago, але ми з Євою відмовляли: на нас висів кредит, та й після обвалу гривні ті конструктори коштували скажено дорого. Одного разу Єва принесла малому китайську підробку, але це, як ви розумієте, було не те. О восьмій я повернувся додому, притягнувши із собою п’ять величезних коробок: «Битва механічних титанів», «Корабель Ронана», «Погоня на мотоциклах», «Дракон Майстра Ву», «Остання битва корабля “Дар долі”». Все разом коштувало сім тисяч гривень — усе, назбиране мною за місяці, коли не платив банку.

Побачивши принесене, Тео зацікавлено витягнув шию. Він не посміхнувся, ні, до цього ще було далеко, проте щось таке змінилося в ньому, що наповнило змарніле личко світлом.

— Давай разом збиратимемо, — запропонував я.

Малий сховав підборіддя під ковдру та заперечно мотнув головою.

— Скласти мені, а ти подивишся? О’кей?

Кивнув.

— То вибирай.

Я по черзі демонстрував йому коробки (дві навіть відкрив), поки він не тицьнув пальцем у «Корабель Ронана». Я розірвав пакет із деталями, розгорнув інструкцію й узявся складати фантастичного вигляду літальний апарат. Тео, не відриваючись, спостерігав.

Час від часу я зиркав на нього. Хлопчак лежав, вистромивши голову з-під ковдри, наче черепаха з-під панцира, і стежив за кожним рухом моїх пальців. Припасовуючи одну до одної деталі конструктора, я подумки заприсягнувся, що зроблю все, щоб повернути посмішку на його обличчя, що змінюся й стану кращим батьком,