Максим Іванович Кідрук - Зазирни у мої сни

секунд я не пам’ятав ні про викрадення, ні про листи. Потім пригадав, одночасно усвідомивши, що мене трясе, ніби в літаку посеред тропічного циклону надзвичайної сили.

Розплющивши очі, побачив над собою Єву. Заплакане обличчя дружини палало, на шиї поздувалися жили. Вона термосила мене за плечі й кричала:

— Уставай! УСТАВА-А-АЙ!

— Що? Що таке?

— ЙОГО ЗНАЙШЛИ!

Я немов із пращі вилетів. Серце ще не встигло озватися зривистим барабанним дробом, а я вже стояв на ногах.

— Де?!

Єва побігла в коридор, я не відставав від неї.

— Мені зателефонував черговий із обласного управління, сказав, що до них привезли малолітнього хлопчика, він звірився з описом і зрозумів, що це наш син.

— Хто привіз?

— Я не знаю. Але він просив поквапитися, бо вони не можуть його заспокоїти.

Футболку я надягав уже в машині, тиснучи правою ступнею на педаль газу.

Була дев’ята ранку, припарювало. Небо пінилося хмарами. Черговий, що зустрів на прохідній, швидко провів нас до залитого м’яким світлом кабінету. У кутку за диваном, по- боксерському притиснувши худенькі ручки до тіла, стояв Теодор.

Я кинувся до сина, та малюк, не впізнавши мене, відсахнувся.

— Комашко, це я! — простягнув до нього руки. Єва за моєю спиною дрібно тремтіла. Вона торкалася до мене плечем, тож я відчував, як її тремтіння перекидається на мене.

Від Тео дуже пахло сечею. Немите, скачане в масні жмутки волосся спадало на лоба, частково затуляючи, як у зацькованого звіряти, перелякані очі. Очі обводили сірі кола. На правому передпліччі темнів довжелезний синець. Нігті на пальчиках зідрані, так, наче він дер голими руками замерзлу землю. Поруч на стільці з червоною тканинною оббивкою сиділа молода дівчина у міліцейській формі.

— Я нічого не могла з ним зробити, — вона сама ледь не плакала. — Ми викликали «швидку». Вона вже їде.

Теодор трусився й тихо, по-собачому скавучав. Я мусив кілька разів поспіль ковтнути, щоб заштовхати назад до шлунка гарячий клубок, що підкотив до горла.

— Тео, це я, твій татко…

Малюк підняв голову й нарешті впізнав мене. Та, незважаючи на розкриті обійми, не пішов у них. Я підсунувся ближче й обережно, дуже повільно, обійняв його. Проте він не вчепився руками за шию. Радше навпаки — вперся кулачками в груди, не даючи мені пригорнути себе.

— Явп… явп… — він намагався щось мені сказати.

Єва присіла поруч мене, потягнулася рукою до сина й обережно погладила його. Від хвилювання не могла видобути із себе жодного звуку.

— Що таке? Що таке, мій хороший? Не бійся, говори. Я тут, я тебе нікуди не відпущу, — я також гладив його по спині, переборюючи лячну знемогу від того, що Тео не припиняв тремтіти. — Все буде добре, комашко.

— Я з… я з-за… я з-з-з-за-п-пісяв їх, — Тео опустив голівку, чи то ховаючи обличчя за моїм плечем, чи то бажаючи подивитися на свої шорти, що за п’ять днів із жовтих стали коричневими. — Ш-ш… ш-ш-ш… ш-ш-ш-шорти, — його дихання пришвидшилося, Теодора буквально колотило в моїх обіймах.

У мене защипало в очах. Тео ніколи не мав проблем із нетриманням сечі. Іноді він впісювався в ліжку чи ще зовсім малим, загравшись, не встигав добігти до горщика, проте таке траплялося рідко, раз на півроку чи рідше — не частіше, ніж з іншими дітьми його віку. Ні я, ні Єва не сварили його за це. Я не дозволяв собі навіть беззлобно підсміюватися, навпаки намагався всіляко показати, що нічого страшного не відбулося — ну, впісявся, то впісявся, перевдягнулися й забули, — та попри це, Тео засмучувався. Востаннє такий казус стався на початку осені 2014-го, вісім місяців тому. Напередодні Тео пізно ліг і тому заспав, прокинувшись за двадцять хвилин до десятої, коли Єва вже поїхала на роботу. Спросоння не втямив, що хоче пісяти, запізно рвонув до ванної й умостився на горщик, коли трусики вже були мокрими. Він так цим перейнявся, що потай від мене вдягнув чисті труси, мокрі заштовхав на дно кошика з брудною білизною, а сам заховався під ковдрою та добрі півгодини вдавав, що спить. Я зауважив труси в кошику й одразу здогадався, в чому річ. Спробував ненав’язливо пояснити, що нічого страшного у цій ситуації немає, проте Тео ховав погляд, прикидався, наче не чує мене, а протягом дня кілька разів просив нічого не казати мамі. Я підозрював, що така сором’язливість не могла виникнути сама по собі, з нізвідки, припускав імовірне втручання тещі, втім, так і не виявив конкретної причини.

— Комашко, хороший мій, нічого страшного, — я рукою, якою гладив спинку, торкнувся шортів. Вони були холодними та всуціль мокрими. Схоже, малий мочився в шорти впродовж усього часу, що його втримували викрадачі. До крові гризучи губу, я притиснувся грудьми до худенького тільця й узявся за шорти другою рукою: — Давай їх знімемо.

— НІ!!! — вигук вийшов таким гучним, що мені заклало вухо.

Серцем неначе отрута розтеклася.

— Дурень! — обізвала мене Єва.

Я припустився кошмарної помилки. Більше, ніж упісятися, Тео соромився опинитися голим перед незнайомцями — ще один невідомо коли й від кого підчеплений комплекс.

— Маленький мій, я тебе загорну. Хочеш, я дам тобі свою футболку?

— НІ! НІ! НІ!

І тоді він почав кричати. Очі Теодора затягло каламутною плівкою, шкіра на обличчі набула мармурового відтінку, а рот нажахано вигнувся. Малий відсахнувся, а потім відштовхнув мене. Єва нахилилася, малюк відштовхнув і її. Потому, тримаючи напівзігнуті ручки перед грудьми, заверещав. Він репетував, не вмовкаючи, перериваючись лише на те, щоб судомно заковтнути повітря. Єва намагалася заспокоїти його, проте Тео сіпався під час кожної спроби до нього доторкнутися, так, наче з її пальців вихоплювались електричні розряди.

Мене роздирало від жалю та безсилої злості. Всередині все кипіло. Я бачив, що сльози градом обсипалися з Євиних очей. Якби в ту мить мені під руку втрапив той, хто влаштував викрадення, я б убив — убив би, не вагаючись і не задумуючись про наслідки, так жорстоко, як лише зміг би.

У двері зазирнув Станкевич і повідомив про прибуття «швидкої». З коридора долинув тупіт ніг, і за мить до кабінету вступили двоє лікарів — огрядна жінка років тридцяти та сивий чоловік із велетенською бородавкою на носі й покрученими артритом руками. Обоє у світло-зелених лікарських халатах.

— Що з ним? — жінка перевела погляд із Тео, який посірів від крику й аж підскакував у конвульсіях, спочатку на мої випростані руки, а потім на обличчя. Її лоб прокреслили злостиві зморшки, губи презирливо скривилися: — Ви батьки?

Схоже, вона вирішила, що істерика через мене.

— Так, —