Рита Адлер - Зрадник, проклятий та демон, Рита Адлер

Глава 30. Злий жарт

Несподівано я відчула пекучий біль у зап’ястку - неначе у шкіру люто вгризалося одночасно з десяток піраній.

- Рятуйте! - вигукнула я.

- Невже я зробив тобі боляче? – Рохерт Веллс навіть закашлявся від хвилювання. – Вибач…

- Ні, це браслет, –  мені на якусь мить здалося, що тепер на руці палає вогонь, і його полум'я нещадно обпікає мою шкіру.

- А я зовсім забувся про браслета, - випустивши мене з обіймів, блондин звівся, дбайливо взяв мою долоню в свої.

- Ой, як же мені пече…

- Я прикликую тебе, велична Ельміро Кра! – вигукнув він, і тієї ж миті поряд із нами з’явилася ще й чаклунка.

Я навіть не помітила, коли піднявся балдахін, або ж він розчинився в повітрі. В руках Ельміра Кра тримала жезл. Бурмочучи якісь незрозумілі молитви, вона доторкнулася жезлом до браслета – і той перетворився на в’юнку химерну істоту, що нагадувала смарагдового дракона із ясно-палаючими червоними очима. Голосно звискнувши та покружлявши над ліжком, той повільно піднявся вгору та зник, без сліду розчинившись у повітрі.

– Вітаю, – злегка схилила голову відьма, – ваш шлюб узаконено, і прокляття зникло.

- А капітан Дейв Зетц Сьомий? - підводячись, я потерла зап'ясток, на якому чітко проступав фіолетовий слід від опіку.

- Ти знову за своє! – вигукнув мій чоловік. - Може, і його теж потрібно було б запросити на наше весілля, як почесного гостя, і всю його команду на додачу? Особливо того рудого почвару, який до тебе чіплявся, здається, я навіть запам’ятав його ім’я – такий собі Івун.

- То ти все бачив?

- Я за тобою слідкував. В іншому разі як би встиг вчасно прийти на допомогу?

- В такому разі мій би нагодитися й раніше… а не дозволяти усяким там… зазіхати на мою честь!

- Можливо, я хотів ближче тебе пізнати, адже насправді у мене не було так багато часу.

- Що? Ти ще скажи, що мій батько заставив тебе зі мною одружуватися!

- Хм… Хто б на таке спромігся?

- Досить з'ясовувати стосунки, - цієї миті втрутилася чаклунка, змахнувши руками, вона обсипала нас блискітками. Поволі опускаючись довкола нас, ті перетворювалися на золоті прикраси – сережки, перстні, ланцюжки, монети… - Прокляття знято, і пора вам вирушати до своїх володінь.

- Та все ж таки, як там із «Вогняним виром»?

У моїх грудях усе аж переверталося та клекотіло від обурення, бо мало того, що мій чоловік влаштував показову сварку, просто на подружньому ложі, під час консумації шлюбу, перед очима багаточисельних свідків, то ще й не дотримав обіцянки. Але ж ми розмовляли про прокляту команду!

Важко дихаючи, я згребла у жменю простирадло, маючи намір замотатися та кинутися геть – бігти навмання, абикуди, тільки б подалі від цих нахабних істот!

- Кохана, я просто вирішив трохи тебе розіграти, - легенько торкнувшись моєї скроні, чоловік відгорнув із мого обличчя пасмо волосся й ніжно поцілував. – Я був би не я, аби не утнув такого на своєму весіллі! Адже твій чоловік – демон, тож звикай.

- Що? Це дуже підло, мені не подобаються такі злі жарти.

- Доведеться звикати, бо й твої піддані…

Добре, що я таки встигла накинути на себе покривало, тому що звідусіль раптом захихотіло й завищало – і на нас посипалися оберемки квітів, якісь пухкі помпони, прозорі кулі, що лопалися, розбризкуючи довкола запаморочливі пахощі, барвисті стрічки та сяючі кола, схожі на крихітні веселки…

- Зате я встиг у тебе закохатися! – згрібши в обійми, незважаючи на мій спротив, Рохерт Веллс зацілував мене до нестями, а його пестощі дозволили забути геть усі прикрощі, що були досі.

І я безтурботно сміялася, мов навіжена, коли ми кружляли із ним у танці – у натовпі найвідразливіших почвар, яких лише можна собі уявити.

Бо що там казати – моїм чоловіком і справді був демон.

 

Хоч я й сумнівалася у тому, чи потрібно мені аж так ризикувати, і чи правильного нареченого я собі обрала (насправді це не зовсім я, а мій татко, але то таке), але все-таки він був не найгіршою партією, якщо враховувати те, що могла б взяти шлюб із капітаном Дейвом – отримавши на додачу суперницю-привида .

Після весілля ми із Рохертом Веллсом замешкали у його графських володіннях, у неймовірно розкішному палаці із купою невидимих слуг.

- Ти матимеш усе, що забажаєш, - пообіцяв законний чоловік, допомагаючи сісти в літальний пристрій, що нагадував доісторичну карету – круглий, немов гарбуз, перлинної барви корпус був розцяцькований позолоченими завитками, прикрашений живими квітами та різнокольоровими стрічками, до того ж запряжений трьома драконами, що дихали полум’ям.

- Надіюся, що мені там, принаймні, не буде нудно…

- Нудно точно не буде.

- Не зарікайся.

 Сівши на м’яке сидіння, я гадала, що Рохерт Веллс примоститься поряд зі мною, проте щойно за мною закрилися дверцята і «карета» знялася в повітря, крізь продовгувате прозоре скло помітила, що чоловік осідлав найжахливішу з почвар, яких я досі могла бачити – довге смолянисто-зелене тіло звивалося в повітрі, немов черв’як, три трубчастих відростки на місці, де мала б бути голова, розмірено видували із себе рудий дим, донизу звисали спіралеподібні відростки…

Помахавши мені рукою, повелитель грошових демонів чкурнув уперед – за ним простягнулася червона смуга, я ж повільно летіла над затуманеною поверхнею, помічаючи внизу то скелі, то болота, то дахи химерних будівель. А коли нарешті побачила море, дуже зраділа.

Та радість моя була передчасною – бо півгодини не було видно нічого, крім сріблистої поверхні води.

 Мені вже починало набридати, від нудьги я мало не повідривала усе мереживо на весільній сукні, аж раптом попереду забовваніли скелі, їх гострі верхів’я були схожі на зубці гребінця для чесання волосся, і на найвищому, немов на вістрі голки, я побачила дивний замок.

-       Як таке може бути? – видихнула я, розуміючи, що велична сіра будівля практично балансує над бурхливими хвилями, і достатньо легкого поштовху – як все пірне під воду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍