Julybookss - Спадкоємиця Темного Володаря, Julybookss

– Ти сказав, що ритуал не подіяв так, як потрібно, – нагадала я, намагаючись перевести тему.

– Ти права, і я довго ламав голову, чому так, – продовжив чоловік. – Я зробив все те саме, що й Реддік, а результат інший. А згодом до мене дійшло, справа в крові. Ритуал був побудований на крові Реддіка, а так як він мертвий…

– Тобі потрібна його донька, – завершив за нього Ейнар. – Для чого тоді ми?

– А ти не здогадався? – Темний злорадствував, а я не знала куди подіти погляд. – Сама йому розкажеш чи мені варто?

– Ейнар… – я не знала, як йому пояснити це все.

– Цього не може бути, – не вірив чоловік. – Я б побачив в тобі темну магію.

– Зілля, – коротко пояснила я. – Воно маскувало мою магію, а також забирало велику частину моєї сили. Я знаю, що повинна була тобі розказати…

– Не варто, – холодно перебив мене Рейк. – Що далі, Темний?

– Проведемо експеримент, – чоловік взяв кинджал та попрямував до мене. – Руку, Аріанна.

– Навіть не мрій, – я зробила крок назад та тікати не було куди.

– Ти ж не хочеш, щоб твій професор помер? – він нагадував мені, що я не в тому становищі, щоб ставити умови.

– Я зроблю все, що скажеш, але відпусти його, – я пробувала піти на угоду. – Тобі потрібна я, не він.

– Помиляєшся, – Темний підійшов до мене, потягнув мою руку на себе та швидко зробив надріз. – Як думаєш, на кому я перевірю, чи працює ритуал?

– Не смій! – вигукнула я.

– А ти за нього хвилюєшся, – помітив Темний. – Тоді мені, ще менше потрібно, щоб він жив.

– Чому? – не розуміла я.

– Ти найсильніший Темна, яка тільки існує, – пояснював Темний. – Твоя магія інша, вона вроджена. Вона завжди була частиною тебе. А я найсильніший Темний, якого ти можеш зустріти. Ти мені потрібна, щоб я став непереможним, і ми почнемо керувати цим світом.

– Я все одно не розумію, чим я тобі допоможу, – я б не стала йому добровільно допомагати.

– Не ти, а твоє тіло і магія, – вмішався Ейнар. – Йому потрібні спадкоємці, причому могутні.

– Що?! – мені стало гидко від однієї думки про дітей від Темного.

– В тебе буде час звикнутись з цією інформацією, – майже лагідно сказав Темний.

– Якщо ти думаєш, що я добровільно… – почала я.

– Якщо ти думаєш, що у тебе буде вибір... – перебив він.

– Тобі кінець, – почула я слова Ейнара, він не дивився мені в очі, та його злість я відчувала.

– Ти б про себе хвилювався, – Темний взяв келих з моєю кров’ю та попрямував до столу. – Вже скоро ти станеш одним з тих, кого ненавидиш.

– Ейнар, – покликала я, поки Темний займався ритуалом.

– Не зараз, – знову холодно відповів він. – Кайл буде тут з армією за декілька хвилин, вони визволять тебе.

– А ти? – невже він здається.

– Я не протримаюсь стільки, – знову не дивлячись мені в очі, сказав Рейк. – Як тільки король зʼявиться, тікай.

– Що? Я не залишу тебе тут, – заперечила я.

– Це не обговорюється, – серйозно сказав Ейнар.

– Наговорились? – Темний з келихом прямував до нас. – Пора переходити до справи.

– Не роби цього, будь ласка, – я відчувала, що ось-ось розплачусь. Я мала практично безмежну магію та нічого не могла зробити. Я не могла врятувати того, кого кохаю.

– Пробач, дорогенька, та це вже вирішено, – з деяким сумом в голосі відповів Темний та звернувся до Ейнара. – А ти пий.

– Я не стану цього робити, – відмовився Рейк.

– Ти ж знаєш, що я можу з нею зробити через твою впертість? – тихо запитав маг, але я почула.

– Він мене не вбʼє, я йому потрібна, – я намагалась донести до Рейка, що мені нічого не загрожує.

– Ми з тобою знаємо, що є речі страшніше смерті, Аріанна, – повернувся до мене Темний.

– Давай сюди, – Рейк вихопив з рук Темного келих та одним ковтком випив рідину.

– Ні! – тільки й встигла крикнути я.

– Воно не працює, – посміхнувся Ейнар, та в наступну секунду його тіло впало на підлогу, а чоловік застогнав від болю.

– Зупини це! – Я намагалась підійти до Рейка, та Темний не дозволив.

– Цього вже не зупинити, ми можемо лише спостерігати, – задоволено відповів чоловік, поки Ейнар поглинав темну магію.

Я оглянулась по боках, намагаючись побачити хоть якусь допомогу, як мій погляд затримався на тіні в кутку кімнати. Я намагалась її розгледіти, та це не вдавалось, вона ніби переховувалась в темноті.

– Чого ти боїшся, – подумки запитала я.

Тінь, ніби почувши мене, зробила крок вперед, і я побачила… батька? На мить світ навколо здався нереальним, як у жахливому сні. Серце затріпотіло в грудях, і я відчула, як холодний піт проступає на лобі. Мені доводилось бачити його портрет в книгах з історії. Його хоч і боялись, але пам'ятали, і спогади про нього не знищували. Реддік ніби не змінився з тих часів, коли його зображення зберегли для нащадків.