Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

я і інші по­лю­би­ли в те­бе і що ме­не поєдна­ло знов в послідніх ро­ках з людьми і жит­тям.

- Що ж се та­ке у ме­не?

- Се те, чо­го бу­денні лю­ди не ма­ють. Чис­те, не­ви­зи­че­не, врод­же­не світло ду­шев­не, що по­зо­ло­чує все, на що лиш упа­де.

- О до­ро­га пані!

- Так, На­та­лонько! Ме­не пе­реслідує дум­ка, що ко­ли ос­та­не­те­ся самі-самісінькі в житті, то це жит­тя, гру­бе, жорс­то­ке, пе­ре­ро­бить вас; впли­не на вас, мо­же, так, що в вас про­ки­неться приг­ноб­лю­ва­на на­ту­ра і ви за­жи­ве­те цілком іншим жит­тям! Се не бу­ло би щось неп­ри­род­не, На­тал­ко; ні, ви мо­лоді і гарні, ах, ви пишні, як ек­зо­тич­на квітка, і са­мотність не ви­дасться вам завсігди та­кою, як те­пер… Од­нак я вмер­ла би з жа­лю за ва­ми уд­ру­ге і на тамтім світі!

- Чому ду­маєте ви так про ме­не, пані Мар­ко? - спи­та­ла я з щи­рим смут­ним до­ко­ром. - Чи ви не пізна­ли­ся на мені ще до­волі?

- Знаю, знаю, - відповіла во­на поспішно, - од­нак я спос­те­рег­ла, що ви у своїх нес­те­ре­же­них і най­са­мотніших хви­ли­нах такі нес­покійні, а влас­ти­во так якось наст­роєні, мов­би бу­ли наскрізь не­за­до­во­лені або чу­ли­ся в ме­не не­щас­ливі! Що з ва­ми? Скажіть од­вер­то!

Я усміхну­ла­ся сум­но.

- У вас я не­щас­ли­ва, до­ро­га пані? Ні, у вас відчу­ла я і по­ба­чи­ла щас­тя. Це в ме­не щось інше. Я чу­юся не раз та­кою самітною, опу­ще­ною!

- Ох, от­же так во­но й є, як я собі ду­ма­ла! - пе­ре­би­ла во­на ме­не май­же болісно.

- Справді чу­юся самітною, але не так, як ви, мо­же, ду­маєте, ли­ше цілком інак­ше. Послідніми ча­са­ми загнізди­ла­ся в моїй го­лові дум­ка, що я справді не маю так зва­но­го «змис­лу для дійсності», як ме­не пе­ре­ко­ну­ва­ли раз в тім у житті ще давніше. Що стою зі всім тим, чим ду­ша моя пе­ре­пов­не­на, са­ма! Бо чи ж се здо­ро­во заєдно ду­ма­ти, що не од­но мог­ло би інак­ше бу­ти, кра­ще і дос­той­ніше? Цього я не ду­маю про своє влас­не жит­тя, ли­ше про жит­тя за­га­лу. Дум­ки дру­гих лю­дей такі за­до­во­лені, кру­жать від яко­го-не­будь ча­су вже завсігди лиш в однім оз­на­ченім крузі, взяв­ши собі за ціль жит­тя вик­люч­но осо­бисті інте­ре­си; а мої ле­тять дальше, ба­жа­ють бог знає чо­го, ожи­да­ють чо­гось, пе­ред­чу­ва­ють щось, а опісля пла­чуть. Се те в ме­не, до­ро­га пані, що я чу­юся са­мот­ня. А що­до «щас­ли­вості», то будьте спокійні. В моїм житті так ма­ло «подій», що… що я не мо­жу чу­ти­ся «не­щас­ли­вою». - І при тих сло­вах я розсміяла­ся ти­хим сміхом.

Вона пог­ля­ну­ла на ме­не, і я відчу­ла, що мій сміх не вдо­во­ляв її.

- Чи хо­че­те тим ска­за­ти, що ви не заміжні? - спи­та­ла.

- Так; але чи лиш под­руж­жя має ту си­лу ущас­лив­ля­ти чо­ловіка? Мені здається, що це за­ле­жить цілком від йо­го ус­по­соб­лен­ня, від йо­го склон­нос­тей, від пог­лядів на жит­тя…

- Чи ви го­во­ри­ли іронічно про події сво­го жит­тя? - спи­та­ла знов.

- Так і ні. В моїм житті ма­ло подій, а од­на­кож скільки відчу­ла я, скільки пе­ре­ду­ма­ла! Але все те не має жод­ної вар­тості суп­ро­ти то­го, що я невідда­на!

- Тепер ви ко­лючі, На­тал­ко!

- Може, пані Мар­ко. Моя історія - це не те, що я пе­ре­жи­ла, ли­ше те, що я пе­ре­ду­ма­ла го­ло­вою і сер­цем. Але не­ба­вом вступ­лю у вік та­кий, у котрім дівчат на­зи­ва­ють уже «ста­ри­ми». Тоді ста­ну зовсім неінте­рес­на для ніко­го; тоді скінчиться моя історія.

- Ви уяв­ляєте собі щось не­потрібне і гри­зе­те­ся опісля.

- Ні, я не гри­зу­ся, я навіть сміюся з то­го; але я пе­ресвідче­на, що й тут сміюся лиш я са­ма. Впрочім, я не мо­жу собі уяви­ти, як то мож­на бу­ти ста­рим. - Але по якійсь хви­лині ска­за­ла: - Пані Мар­ко, я ніко­ли не ста­ну ста­рою пан­ною…

- Ви ду­маєте вий­ти заміж? - спи­та­ла ме­не май­же з пе­ре­ля­ком.

- Чи ду­маю над тим? - пов­то­ри­ла я згор­да. - Ні, пані Мар­ко, я не ду­маю цілком над тим! Я не знаю, але не раз мені так чуд­но-чуд­но, так мов­би я справді ро­ди­ла­ся лиш на те, щоб терпіти або що­би про­бу­ва­ти до посліднього відди­ху свою си­лу в бо­ротьбі. - Опісля го­во­ри­ла я ми­мо­волі по­ну­ро: - Я нав­че­на з ди­тинст­ва не ожи­да­ти щас­тя, хоч маю те пе­ре­ко­нан­ня, що як­раз я здібна відчу­ти те, що на­зи­вається щас­тям. Си­лу­юся зріка­ти­ся кра­си жит­тя, яс­них барв, мов та чер­ни­ця. Учу­ся при­ви­ка­ти до то­го, що в моїм житті не за­сяє сон­це цілим ба­гатст­вом сво­го світла. Від смерті ба­буні бу­ла я по­ли­ше­на собі са­ма й ос­та­ну­ся нею і дальше. Впрочім, се не бо­лить ме­не; бо чи то со­ром­но сто­яти на влас­них си­лах? А що­до слів, що не ос­та­ну­ся «ста­рою пан­ною», то я хотіла ни­ми те ска­за­ти, що хоч і ос­та­ну­ся не­заміжньою, не ос­та­ну­ся, про­те, смішною осо­бою, т. є. не при­лу­чу­ся до тих, що лю­бу­ються в ди­вог­ляд­них стро­ях і ко­ти­ках або псах.

- Але ж бо ви не мо­же­те зна­ти, чи ви ос­та­не­тесь дійсно не­заміжньою, На­тал­ко, - за­ки­ну­ла во­на якось не­тер­пе­ли­во.

- Цього я дійсно не мо­жу пев­но зна­ти і мені це навіть бай­ду­же, пані Мар­ко, - до­да­ла я з яко­юсь наг­лою, май­же пал­кою гор­до­витістю, - я ду­же гор­да в тій справі. Я мог­ла би вмер­ти з жа­лю, ко­ли б ме­не той, кот­ро­го би я лю­би­ла, по­ки­нув, але ніко­ли, ніко­ли в світі не здер­жу­ва­ла би йо­го при собі, ко­ли б хотів ме­не по­ки­ну­ти. Луч­че вми­ра­ти, ніж ко­ри­ти­ся, ніж про­си­ти ми­лос­тині!…

Ах, ті ми­лос­тині! - Во­на пог­ля­ну­ла на ме­не з пе­ре­ля­ком, а я го­во­ри­ла з га­ря­чи­ми очи­ма далі. - Так, ті не­на­висні ми­лості. Во­ни зат­роїли мені ду­шу, і я не­на­вид­жу їх! Їх і все, що при­га­дує хоч зда­ле­ка ту по­гань!

Вона всміхну­ла­ся, як мені виділо­ся, з при­му­сом і обізва­ла­ся лагідно:

- Я год­жу­ся з ва­ми, На­та­лоч­ко; це дійсно по­гань. Але оскільки я вас знаю, то мені здається, що вам не гро­зить подібна не­без­печність. Ви на­ле­жи­те до тих, що їх не по­ки­дається. Я навіть пе­ре­ко­на­на, що ви вий­де­те заміж і навіть так, як зас­лу­гуєте.

Я не відповіла нічо­го і лиш здвиг­ну­ла пле­чи­ма, а тим ча­сом по моїх ус­тах про­летів гіркий, лед­ве замітний усміх. Пе­ред моєю ду­шею про­май­нув Мар­ко, а за ним - Оря­дин. Вже як і боліло ме­не по­ве­ден­ня Мар­ка, але все ж не так, як Оря­ди­на. Над ним ду­ма­ла, зас­та­нов­ля­ла­ся я так час­то послідніми ча­са­ми (ма­буть то­му, що ба­чи­ла йо­го частіше), що Мар­ко май­же ще­зав з моєї пам'яті, а в сій хвилі про­ки­нув­ся у ме­не суп­ро­ти Оря­ди­на який­сь аж ша­ле­ний жаль.

- Так,