Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

сло­ва, сер­деч­ним го­ло­сом ви­мов­лені до ме­не: «Що я люб­лю, люб­лю вже навіки!» Од­нак опи­ра­ючись сильно най­мен­шим спо­ми­нам про йо­го, відчу­ва­ла я в душі лиш те, що ме­не з йо­го при­чи­ни боліло; зас­ло­ню­ва­ла­ся йо­го хо­лод­ним по­ве­ден­ням з послідніх днів мов талісма­ном суп­ро­ти йо­го са­мо­го, а влас­ти­во суп­ро­ти лю­бові до йо­го. Гордість моя, го­до­ва­на тим, міцніла, зма­га­ла­ся, лля­ла ча­родійну си­лу в ду­шу. Так, цієї ночі пра­цю­ва­ла я з та­ким оду­шев­лен­ням, як вже дав­но ні, а ляг­ши на спо­чи­нок, зас­ну­ла здо­ро­вим сном.

Рано привіта­ло ме­не зо­ло­те проміння сон­ця, не­мов ба­жа­ло наст­роїти ме­не на цілий день со­няч­но. Вста­ючи жи­во, пов­то­рю­ва­ла я (не­мов замість мо­лит­ви) од­но гор­де ре­чен­ня з тво­ру Ніцше «Аіso sprach Za­rat­hust­ra», [109] кот­ре бог знає чо­му са­ме в тій хвилі на­ви­ну­ло­ся мені на дум­ку:

«Was von We­ib­sart ist, was von Knecht­sart stammt, und son­der­lich der Po­bel­misch­masch - das will nur Herr wer den al­les Mtnschensc­hick­sals - о Ес­kel! Di­ese Her­ren uber­win­det mir, ihr ho­he­ren Mensc­hen, die sind des Uber­mensc­hen grob­te Ge­fahr»… [110]

XI

Час ми­нав без­по­во­рот­но, і в моїм житті не зміню­ва­ло­ся ніщо. З моєї батьківщи­ни і від сво­яків діста­ва­ла я вістей не­ба­га­то; впрочім, я й не ту­жи­ла за вістка­ми від них. Що­до моїх відно­син до пані Мар­ко, то й во­ни май­же не зміни­ли­ся. Во­на ме­не все од­на­ко­во лю­бить, а хоч і впа­дає частіше в не­ду­гу, стає че­рез те що­раз драз­ливішою, то я зно­шу від неї все тер­пе­ли­во, пе­ре­ко­нав­ши­ся, що во­на од­на мені справдішня щи­ра до­рад­ни­ця, підпо­ра в житті, на кот­рої гру­дях мог­ла би я ви­яви­ти од­вер­то вся­кий біль, і кот­ра, по смерті моєї до­ро­гої не­за­бутньої ба­буні, опікується мною прав­ди­во по-ма­те­ринсько­му. А відтак во­на ж йо­го ма­ти!

Одного ра­зу, ко­ли про­ле­жа­ла більше як тиж­день хо­ра, а я, за­хо­дя­чись ко­ло неї, не спа­ла но­ча­ми і аж змарніла, ска­за­ла до ме­не, стис­ка­ючи мені ру­ку із сльоза­ми в очах. «Я не знаю, На­тал­ко, чи змо­жу я ще ко­ли-не­будь віддя­чи­ти­ся вам пов­но за ва­шу сер­дечність і лю­бов, як я цього ба­жа­ла б і як ви на це зас­лу­жи­ли! Але, мо­же, віддя­читься він вам за ме­не. Він вдяч­ний і вірний, ох, вірний, як йо­го не­за­бутній батько. Він знає, які ви для ме­не!»

Я відвер­ну­ла­ся від неї, щоб не ди­ви­ти­ся в її добрі очі. По-пер­ше, не мог­ла ди­ви­ти­ся в її ли­це, ко­ли го­во­ри­ла про нього, а по-дру­ге, в ме­не не бу­ла совість цілком чис­та. Чи я бу­ла дійсно доб­ра для неї зад­ля її осо­би, чи рад­ше то­му, що во­на йо­го ма­ти? Прав­да, я не ду­маю вже стільки про нього, як давніше. Горд­жу­ся тим, що чувст­во лю­бові не пе­ре­мог­ло ме­не, і я ли­ше в най­тихіших і най­са­мотніших хви­ли­нах зга­дую йо­го. А все ж та­ки чи не уро­ни­ла би хоч од­ної сльози, ко­ли б не зна­ла йо­го зовсім, а му­си­ла зно­си­ти прик­рості від хо­ро­ви­тої да­ми лиш то­му, що дістаю пла­ту і пре­зен­ти? Хто знає, хто знає!… Але ні, я об­ма­нюю се­бе са­ма; я ж йо­го не люб­лю, я май­же за­бу­ла йо­го цілком, я зай­ма­юся май­же са­мим Оря­ди­ном! Лиш ко­ли нас­та­не сильний вітер, а де­ре­ва в са­ду за­шум­лять грізно, при­га­да­ють ніби шум мо­ря, тоді стає йо­го пос­тать мов при­ча­ро­ва­на яс­но-ви­раз­но пе­ред моєю ду­шею і ус­та йо­го ви­мов­ля­ють сер­деч­ним, спокійним го­ло­сом: «Що я люб­лю, люб­лю вже навіки», - тоді ду­маю про йо­го. Але се слу­чається рідко, і я опи­ра­юся то­му. Звер­та­юся до Оря­ди­на, кот­рий ме­не драз­нить своїм по­ве­ден­ням і кот­ро­го не мо­жу за­бу­ти, чи рад­ше ска­за­ти, не хо­чу за­бу­ти! Бо й чо­му мені йо­го за­бу­ва­ти? Я ж - ха-ха-ха! - йо­го царівна!…

Пані Мар­ко ка­же, що я зміни­ла­ся, ста­ла хо­лод­на, замк­не­на в собі і ще тихіша. Се, мо­же, й прав­да. Я май­же уни­каю лю­дей. Я люб­лю їх, я і зна­ход­жу­ся ра­до між ни­ми, ли­ше не люб­лю ос­та­ва­ти­ся між ни­ми дов­го і слу­ха­ти то­го, що во­ни вив­чи­ли­ся ко­лись і від ко­гось на­пам'ять. Я відда­ла­ся те­пер цілком пи­сан­ню однієї дов­шої повісті, кот­ра ста­но­вить «мою кров і нер­ви». Во­на - я се відчу­ваю - бу­де про­ни­за­на всім світлом мо­го єства. В неї увійде все сон­це моєї душі, вся здав­ле­на ве­селість моєї істо­ти, вся бу­дучність її. Хо­чу по­ри­на­ти у праці тій, ку­па­ти­ся в ній і пи­ти з неї, мов з тої зо­ло­тої чаші, щас­тя та цілко­ви­те за­до­во­лен­ня. Так, в ній хо­чу розцвісти­ся, мов та ро­жа…

***

(Знов пізніше).

Одного ра­зу спи­та­ла ме­не пані Мар­ко:

- Як би ви жи­ли, На­тал­ко, ко­ли б я вмер­ла?

Се пи­тан­ня вра­зи­ло ме­не не­ми­ло, і я гля­ну­ла нес­покійно на неї. Во­на піду­па­да­ла чим­раз більше на си­лах, ле­жа­ла не раз ціли­ми дня­ми на софі, і хоч за­пев­ня­ла ме­не, що се в неї ли­ше та­ка вто­ма, то все ж та­ки я гриз­ла­ся сильно і звер­та­ла всю свою ува­гу на неї.

- Ну як же ж? Чо­го ж ди­ви­те­ся на ме­не, замість відповісти мені? - ніби жар­ту­ва­ла.

- Не ду­маю ніко­ли над чимсь подібним, до­ро­га пані! - відповіла я на вид спокійно. - Не знаю, чо­му вам при­хо­дить щось подібне на дум­ку!

- Але ко­ли я хо­чу зна­ти, як би ви опісля за­жи­ли? Чи вам тяж­ко да­ти відповідь на се? Скажіть, до­ро­га ди­ти­но, чи ви вер­ну­ли би знов до сво­яків?

Я зак­ри­ла ми­мо­волі ли­це ру­ка­ми.

- О бо­же ми­лий! Я не знаю, я нічо­го, нічо­го не знаю! - ска­за­ла півго­ло­сом.

- А я ра­да би ваші дум­ки зна­ти! Чи вам тут справді ми­ло і лю­бо в ме­не?

- О до­ро­га пані. - Більше не мог­ла я ска­за­ти. При­не­во­ле­на якимсь наг­лим жа­лем, ухо­пи­ла я її схуділу ру­ку і поцілу­ва­ла її. Во­на при­тис­ну­ла ме­не мовч­ки до се­бе, і я чу­ла, що во­на бу­ла так са­мо роз­жа­лоб­ле­на, як я.

- Отже, вам лю­бо і ми­ло в ме­не, - го­во­ри­ла далі, вкла­да­ючи на­си­лу спокій у свій го­лос. - Се ме­не ус­по­коює. Мені зда­ва­ло­ся все, що ви вер­ну­ли би прямісінько до сво­яків.

- Я ста­ра­лась би всіма си­ла­ми жи­ти в та­кий са­мий спосіб, як тут. Чо­го би вер­та­ла на­зад ту­ди? Для ме­не не­ма там вже більше місця!

- Спасибі тобі за це, ди­ти­но! Але знаєш… знаєш, що мені не раз здається?

- Що?

- Що ти по­ки­неш все, всі твої ви­роб­лені за­са­ди, всю твою улюб­ле­ну пра­цю, і… і підеш яко­го-не­будь гар­но­го дня тією зви­чай­ною, ши­ро­ко утов­че­ною до­ро­гою бу­ден­щи­ни.

Я ди­ви­ла­ся на неї дов­гим, пов­ним, ожи­да­ючим пог­ля­дом.

- І що ж? - спи­та­ла я.

- І стра­тиш те, що