Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

тру­па й справ­ді ви­ка­за­ла, що Іцик умер від апоп­лек­сії, до кот­рої здав­на мав ор­га­ніч­ний нак­лін.

По­хо­ло­ну­ло в сер­ці у Бе­не­дя і у дру­гих поб­ра­ти­мів, ко­ли на дру­гий день по­чу­ли о Іц­ко­вій наг­лій смер­ті. Во­ни й хви­лі не сум­ні­ва­ли­ся о тім, що то­та наг­ла смерть стоїть в без­по­се­ред­нім зв’язку з учо­рашньою бе­сі­дою Се­ня Ба­са­ра­ба. А ко­ли ве­че­ром знов зій­шли­ся до Ма­тієвої ха­ти, то дов­гу хви­лю всі си­ді­ли мовч­ки і по­ну­ро, мов по­чу­ва­ючись до спі­ль­ної ви­ни в які­мось по­га­нім ді­лі. Пер­ший пе­рер­вав мов­чан­ку Сень Ба­са­раб.

- Ну, що ж ви так по­сі­да­ли та й си­ди­те, мов во­ди в ро­ти наб­ра­ли? - ска­зав він, гнів­но сплю­нув­ши.- От­че­на­ші від­мов­ляєте за Іц­ко­ву ду­шу, чи що? Чи тре­ба ме­ні при­ся­га­ти­ся пе­ред ва­ми, що я ні­чо­го зло­го йо­му не зро­бив і що ко­ли йо­го шляк тра­фив, то з влас­ної во­лі? А впро­чім, хоч би й ні, то що з то­го? То, що я зро­бив, то зро­бив на влас­ну ру­ку, а ви бе­ріть від ме­не вклад­ку і ро­біть своє ді­ло. Ось вам три ти­ся­чі ринських! Що Іц­ка шляк тра­фив, се на­віть ліп­ше для нас, бо не бу­де впо­ми­на­ти­ся, а дру­гі не дог­лу­па­ються, бо я нав­мис­но реш­ту гро­шей ли­шив і ні­чо­го зреш­тою не ти­кав! А впро­чім, що ве­ли­ко­го, що од­ною п’явкою на сві­ті мен­ше! Де дро­ва ру­ба­ють, там тріс­ки ле­тять! Ад­же ж не ви­ки­не­те ті гро­ші для то­го, що во­ни не ду­же чис­тим спо­со­бом нам діс­та­ли­ся! Не бій­те­ся, се не Іц­ко­ва пра­ця, се на­ша пра­ця, на­ша кров, і бог не по­ка­рає нас, ко­ли нею по­ко­рис­туємо­ся. А впро­чім, чи ж то ми для се­бе їх пот­ре­буємо? Ні, а для гро­ма­ди! Бе­ріть!

Ніхто не від­по­ві­дав на то­ту Се­не­ву бе­сі­ду, тільки Бе­недьо, мов під тис­ком якоїсь важ­кої ру­ки, прос­тог­нав:

- Чисте ді­ло чис­тих рук пот­ре­бує!

- Певно, пев­но,- від­ка­зав жи­во Анд­русь Ба­са­раб,- але будь ту муд­рий зро­би­ти що-не­будь чис­ти­ми ру­ка­ми, ко­ли, крім рук, тре­ба ще й пі­дой­ми, міц­ної пі­дой­ми! А по-мой­о­му, ко­ли хо­чеш трам під­ня­ти, то бе­ри пі­дой­му, яка є, чи чи­с­та, чи не­чис­та, що­би тілько міц­на!

- Гній же не шов­ком ви­мі­ту­ють, а гной­ови­ми ви­ла­ми! - до­ки­нув з ку­та Прий­де­во­ля. І прий­шлось Бе­недьові хо­тя-нехо­тя по­да­ти­ся. Впро­чім, і ви­хо­ду дру­го­го не бу­ло!

По тій важ­кій пе­реп­ра­ві поб­ра­тимст­во знач­но ожи­ви­ло­ся. Всім не­мов по­лег­ша­ло, не­мов ка­мінь хто зняв з пле­чей. По­ча­ли на­рад­жу­ва­ти­ся над тим, що те­пер ро­би­ти. Звіс­на річ, за­гально­го ро­біт­ницько­го збо­ру скли­ка­ти ні­ко­ли, се знов би роз­бу­ди­ло ува­гу жи­дів,- вій­на му­сить ви­бух­ну­ти рап­то­во, нес­по­ді­ва­но, му­сить при­го­лом­ши­ти і змішати їх, і тілько в та­кім ра­зі мож­на на­ді­яти­ся по­бі­ди. Тре­ба за­тим пе­ре­да­ва­ти за­га­ло­ві ро­біт­ни­ків уся­кі віс­ті без шу­му, без гвал­ту, най­ліп­ше че­рез ок­ре­мих вис­лан­ців та че­рез ка­сієрів част­ко­вих кас. З ни­ми та­кож на­ра­ди­ти­ся над спро­вад­жен­ням жив­но­с­ті до Бо­рис­ла­ва на час вій­ни і над тим, кот­рих ро­біт­ни­ків на той час тре­ба і мож­на бу­де ви­да­ли­ти з Бо­рис­ла­ва. Ви­да­лю­ван­ня, звіс­на річ, му­си­ло бу­ти доб­ро­вільне: кож­до­му, хто від­хо­див з Бо­рис­ла­ва, ма­ло­ся да­ти де­що на до­ро­гу, і ви­хо­ди­ти ма­ли во­ни звільна день по­за день, ма­ли­ми гро­мад­ка­ми і бу­цім­то з різ­них по­во­дів. На склад жив­нос­ті урад­же­но ви­най­ма­ти шпих­лі­ри в су­сід­ніх се­лах: в По­пе­лях, Ба­ні, Гу­би­чах та Тус­та­но­ви­чах, де ма­ла та­кож сто­яти ро­бі­т­ницька вар­та. Тут же урад­же­но вис­ла­ти за­раз двад­цять хло­па в різ­ні бо­ки, що­би йшли по се­лах і го­ло­си­ли лю­дям - не йти че­рез па­ру не­діль до Бо­рис­ла­ва, по­ки та­мош­ні ро­біт­ни­ки не ви­бо­рють со­бі і всім вза­га­лі ліп­шої пла­ти. Як­най­скор­ше, а ко­ли мож­на, то й за­раз завт­ра ма­ли виб­ра­ти­ся Ма­тій і Сень Ба­са­раб до Дро­го­би­ча для за­куп­лен­ня хлі­ба. Ма­тій мав там зна­ко­мо­го пе­ка­ря і на­ді­яв­ся, що че­рез нього мож­на бу­де без шу­му і без пі­доз­рін­ня за­мо­ви­ти та­ку ве­ли­ку мно­го­ту му­ки і хлі­ба, а пе­ре­вез­ти бо­дай більшу по­ло­ви­ну за­мов­ле­них за­па­сів мож­на бу­де ще пе­ред ви­бу­хом, в про­тя­гу тиж­ня, в боч­ках та па­ках, в яких зви­чай­но во­зять ве­ли­кі ла­дун­ки вос­ку і наф­ти. Та­ким спо­со­бом усі при­го­ту­ван­ня мог­ли б зро­би­ти­ся швид­ко і нес­пос­те­ре­же­но, а імен­но в тім ле­жа­ла би най­більша по­ру­ка вда­чі для ро­біт­ни­ків, бо жи­ди пе­ре­ко­на­лись би о їх си­лі і о доб­рій ор­га­ні­за­ції ці­ло­го за­мис­лу, а й са­мі ро­біт­ни­ки, ви­дя­чи­ся за­без­пе­че­ни­ми від го­ло­ду і нуж­ди, наб­ра­ли б смі­лос­ті і пе­в­нос­ті. Так са­мо мав Анд­русь Ба­са­раб з Дер­ка­чем пі­ти по су­сід­ніх се­лах і у знай­омих газ­дів (бра­ти Ба­са­ра­би бу­ли ро­дом з Ба­ні в най­ближ­чім су­сідст­ві Бо­рис­ла­ва і зна­ли ба­га­то газ­дів по ­око­лиш­ніх се­лах) по­за­мов­ля­ти від­по­від­ні бу­дин­ки для своїх скла­дів. Про­чі поб­ра­ти­ми ма­ли ос­та­ти­ся в Бо­рис­ла­ві і надг­ля­да­ти, щоб усе йшло в по­ряд­ку і щоб жи­ди зав­час­но не діз­на­ли­ся о тім, що́ та­ке за­га­да­ли зро­би­ти ро­біт­ни­ки.

Позаяк то­го дня бу­ла не­ді­ля і на­ра­да скін­чи­ла­ся до­сить зав­ча­су, то поб­ра­ти­ми роз­біг­ли­ся, щоб за­раз ще скли­ка­ти на на­ра­ду част­ко­вих ка­сієрів і об­го­во­ри­ти з ни­ми, як сто­їть ді­ло. Дов­го в ніч жи­во бу­ло в Ма­ті­євій ха­ти­ні; ста­рі й мо­ло­ді, по­жовк­лі і рум’яні ли­ця мелька­ли в сла­бо ос­віт­ле­них вік­нах, по­ки вкін­ці, геть уже по пів­но­чі, не по­роз­хо­ди­ли­ся всі по до­мах. Бо­рис­лав під пок­рит­тям тем­но­ти спав уже дав­но гли­бо­ким сном, тільки десь да­ле­ко на Но­вім Сві­ті з од­но­го шин­ку до­но­сив­ся хрип­лий спів якоїсь під­пи­тої кум­па­нії ро­біт­ницької:

 

Ой, не жа­луй, моя ми­ла, що я п’ю,

Тогди бу­деш жа­лу­ва­ти, як я вмру!

 

 

 

Ще тиж­день три­ва­ла ти­ша в Бо­рис­ла­ві. Ще тиж­день без­жур­но шни­ря­ли жи­ди ву­ли­ця­ми, хо­ди­ли за своїми ге­шеф­та­ми, тор­гу­ва­ли, шах­ру­ва­ли, бра­ли і ви­да­ва­ли гро­ші, за­ня­ті тільки бі­жу­чою хви­лею і бі­жу­чи­ми ра­хун­ка­ми. Ро­біт­ни­ки та­кож хо­ди­ли по-давньому нуж­ден­ні, по­хи­ле­ні, об­ма­за­ні кип’ячкою; во­ни по-давньому ла­зи­ли до ям, кру­ти­ли ко­р­ба­ми, їли су­хий хліб і ци­бу­лю, рід­ко ко­ли куш­ту­ючи теп­лої стра­ви, а за­то більше вжи­ва­ючи го­ріл­ки. Прав­да, го­лос­них, гуч­них, бе­зум­них пи­ятик те­пер не вид­но бу­ло, в шин­ках не за­сид­жу­ва­ли­ся гро­ма­ди лю­дей, але шин­ка­рі, кот­рі зви­чай­но за­ра­зом бу­ли і влас­тив­ця­ми ям, не ду­же на те бі­д­ка­лись: по­ра бу­ла жар­ка, ро­бо­та ду­же пок­вап­на, з усіх бо­ків іш­ли за­мов­лен­ня на віск, а з тве­ре­зим ро­біт­ни­ком все-та­ки більше мож­на бу­ло зро­би­ти, ніж з п’яним. Жит­тя тек­ло, мов річ­ка, плит­ка і на­му­лис­та, і ба­чи­лось, що так во­но бу­де плис­ти до­ві­ку. А між тим се був пос­лід­ній тиж­день!

І в Ма­тієвій ха­ті, кот­ра пос­лід­ні­ми ча­са­ми ста­ла­ся прав­ди­вим осе­ред­ком ро­біт­ницько­го ру­ху, ку­ди що­но­чі, чи дощ, чи по­го­да,