Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

то ву­ли­цею, то око­лишні­ми стеж­ка­ми про­би­ра­ли­ся ро­біт­ни­ки з усього Бо­рис­ла­ва на на­ра­ду, для пе­рег­ля­ду ка­си, для вло­жен­ня вкла­док або й так тільки на роз­мо­ву і по за­охо­ту, і тут бу­ло ти­хо. Бе­недьо пра­цю­вав по-давньому в но­вій фаб­ри­ці це­ре­зи­ни у Ле­она, а Ма­тій, по двох днях вер­нув­ши з Сеньом Ба­са­ра­бом з Дро­го­би­ча і роз­ка­зав­ши поб­ра­ти­мам, що і як во­ни ула­дили, хо­див да­лі на ро­бо­ту до од­ної ями, на­ле­жа­чої та­кож до Ле­она. Ста­рий був те­пер мов від­род­же­ний. Та­ким охо­чим, ве­се­лим і жар­то­в­ли­вим ще й не ба­чив йо­го Бе­недьо. Він про все тур­бу­вав­ся, о всім ви­ві­ду­вав­ся, не хо­див, а бі­гав і, ба­чи­лось, усіх сил док­ла­дав, що­би й со­бі чим-не­будь при­чи­ни­ти­ся до як­най­ліп­шої вда­чі за­ча­то­го ді­ла. Бе­недьо, хоч чим ін­шим за­ня­тий, та­ки му­сив се зав­ва­жи­ти і в ду­ші по­ра­ду­вав­ся тою пе­ре­мі­ною. А ко­ли якось зго­во­рив­ся з Ма­тієм і за­пи­тав йо­го жар­том о при­чи­ну, ли­це Ма­тія на­раз зро­би­ло­ся ду­же по­важ­не.

- Маю вість, маю пев­ну вість! - ска­зав він таємни­че.

- Яку, о чім? - спи­тав Бе­недьо.

- О моїм про­це­сі.

- Ну, і що ж?

- Усе доб­ре. Швид­ко сам­бірський суд ви­дасть на­каз аре­ш­ту­ва­ти Морт­ка.

- І то не зле,- ска­зав Бе­недьо, але в ду­ші зро­би­ло­ся йо­му якось не­ви­раз­но, так, не­мов­би жа­лів Ма­тія, кот­рий в та­кій важ­ній для всіх ро­біт­ни­ків хви­лі мо­же ще ра­ду­ва­тись та­ким дріб­ним і ос­та­точ­но так ма­ло ко­рис­ним фак­том. Але швид­ко дум­ка йо­го, кот­ра у всім і всю­ди шу­ка­ла ко­рис­ті для за­га­лу, для за­ду­ма­но­го ді­ла, вче­пи­ла­ся й за той мі­зер­ний факт. «А що,- по­ду­мав він,- як­би на­да­ти то­му ді­лу ве­ли­кий, як­най­більший роз­го­лос, як­би те­пер ще за­ін­те­ре­су­ва­ти всю ро­біт­ницьку гро­ма­ду тим ці­ка­вим про­це­сом бід­но­го ріп­ни­ка з по­туж­ним па­ном (бо що за Морт­ко­ви­ми пле­чи­ма сто­яв Гер­ман, се ви­да­ва­лось йо­му зов­сім при­род­но і му­си­ло так са­мо ви­да­ва­ти­ся й кож­до­му дру­го­му) і як­би від­так, мо­же, в са­мім роз­га­рі їх бо­ротьби, прий­шли жан­дар­ми, за­ку­ва­ли мо­го Морт­ка, на віз і ве­зуть в па­ра­ді че­рез Бо­рис­лав,- се му­си­ло б бу­ти за­охо­тою для ріп­ни­ків, се му­си­ло б їм до­да­ти но­вої си­ли і на­дії, му­си­ло б збу­ди­ти в них пе­ре­ко­нан­ня: та­ки і ми щось мо­же­мо! та­ки й нам хоч ча­сом щось удасться, ко­ли прав­да по на­шім бо­ці!» Він ска­зав свою дум­ку Ма­тієві, і Ма­тій ра­до прис­тав на се. І справ­ді, в кількох днях, то че­рез Дер­ка­ча та По­бі­гай­ка, то че­рез бра­тів Ба­са­ра­бів, то й че­рез са­мо­го Бе­не­дя, май­же всі ро­біт­ни­ки в Бо­рис­ла­ві зна­ли о Матієвім про­це­сі, по всіх ко­ша­рах го­во­ри­ли о нім, вис­ка­зу­ючи най­різ­но­род­ні­ші здо­га­ди о тім, як то він скін­читься. За­гально ди­ву­ва­ли­ся смі­лос­ті Ма­тія, що він по­ва­жив­ся ще раз під­ні­ма­ти про­цес на влас­ну ру­ку, ко­ли про­ку­ра­то­рія від нього віс­ту­пи­ла, і се в ве­ли­кій мі­рі за­ост­рю­ва­ло йо­го ці­ка­вість. Прав­да, швид­ко но­ві і да­ле­ко важ­ні­ші по­дії зай­ня­ли ува­гу ро­біт­ни­ків, але все-та­ки і з сього по­сі­ву якесь зер­но упа­ло і му­си­ло з ча­сом доз­рі­ти.

А між тим при­го­ту­ван­ня до ро­біт­ницької вій­ни швид­ко кін­чи­ли­ся. Брати Ба­са­ра­би наг­ля­да­ли над пе­ре­во­зом за­ку­п­ле­но­го в Дро­го­би­чі хлі­ба, пшо­на і дру­гих жив­нос­тей до своїх по­тай­них скла­дів в Гу­би­чах, на Ба­ні і в Тус­та­нови­чах, де вже та­кож за­мов­ле­ні бу­ли газ­ди, кот­рі ма­ли що­день до­во­зи­ти пев­ну оз­на­че­ну мно­го­ту жив­нос­ті до Бо­рис­ла­ва. За­куп­ле­но три ве­ли­чез­ні кіт­ли, де ма­ла ва­ри­ти­ся ка­ша для ро­біт­ни­ків; на­віть про по­лот­но на шат­ра не за­бу­ли поб­ра­ти­ми, щоб бу­ло де при­міс­ти­ти без­за­хис­них, ко­ли б жи­ди, змо­вив­ши­ся, по­ви­ки­да­ли їх з по­меш­кань. Ід су­бо­ті все бу­ло го­то­ве, і по всіх ко­ша­рах по­ніс­ся ра­діс­ний, а за­ра­зом три­вож­ний ше­піт: «нас­тає по­ра! по­ра! по­ра!» Так, ко­ли на лан спі­ло­го жи­та вхо­питься лег­кий літ­ній ві­те­рець: ти­хі, по­хи­лі стеб­ла ще дуж­че по­хи­ляться, по­то­му здвиг­нуться вго­ру, знов по­хи­ляться, мір­но хви­лю­ючи, а пов­ні на­дії ко­лос­ки шеп­чуть, зра­зу ти­хо, а від­так чим­раз смі­лі­ше: «по­ра! по­ра! по­ра!» А ві­тер гу­ляє, да­лі і да­лі, чим­раз но­ві хви­лі бу­дя­чи, чим­раз шир­шим кру­гом за­бі­га­ючи,- а з ним ра­зом чим­раз да­лі, чим­раз шир­ше, чим­раз го­лос­ні­ше не­сеться бла­го­дат­ний ше­піт: «по­ра! по­ра! по­ра!» Двад­ця­тьма до­ро­га­ми з Бо­рис­ла­ва спі­ши­ли вис­лан­ці ро­біт­ницькі по се­лах і міс­точ­ках, роз­но­ся­чи вість про но­ву вій­ну. Їх ви­ді­ли на Уро­вім і в Під­буж­жі, в Га­ях і Доб­рів­ля­нах, в Стрию і Ме­ди­ни­чах, в Сам­бо­рі і Тур­ці, в Ста­рій Со­лі і Дзві­няч­чі, в Доб­ро­гос­то­ві і Кор­чині. Вість їх стрі­ча­ли бід­ні з уті­хою, ба­га­чі з нас­міш­кою та не­ві­рою; де­ку­ди гос­ти­ли їх го­ріл­кою та хлі­бом, де­ку­ди пи­та­ли о паш­пор­ти і гро­зи­ли ареш­ту­ва­н­ням, але во­ни, не ля­ка­ючись, іш­ли чим­раз да­лі, не ми­на­ли ні од­но­го при­сіл­ка, про­си­ли і на­мов­ля­ли не йти на ро­бо­ту до Бо­рис­ла­ва че­рез кілька неділь, до­ки во­ни не скін­чать своєї вій­ни з жи­да­ми. Ти­сяч­ні слу­хи піш­ли по се­лах о тій вій­ні, по­пу­та­ні, страш­ні, які зви­чай­но пло­дить ве­ли­ка нуж­да і без­ви­хід­не по­ло­жен­ня. То го­во­ре­но, що бо­рис­лав­ські ро­біт­ни­ки за­ду­ма­ли ви­рі­за­ти всіх жи­дів; то знов, що хо­тять їх виг­на­ти з Бо­рис­ла­ва. Віс­ті ті дій­шли й до жан­дар­мів, і во­ни по­ча­ли бі­га­ти по се­лах, гро­зя­чи та за­цитьку­ю­чи, та до­пи­ту­ючи, від­ки взя­ли­ся ті слу­хи. Двад­цять од­на­ко­вих ре­ля­цій впли­ло до ста­рост­ва в Дро­го­би­чі про яки­хось таємни­чих лю­дей, що го­ло­сять по се­лах ко­му­ніс­тич­ні за­са­ди. Ста­рост­во зат­ри­во­жи­лось і ка­за­ло ло­ви­ти їх, але по­ки то­та пе­ре­пис­ка в уря­до­вій фор­мі дій­шла до наз­на­че­них місць, на­ші ріп­ни­ки всі вже бу­ли в Бо­рис­ла­ві, роз­во­ру­шив­ши три чи чо­ти­ри по­ві­ти своїми віс­тя­ми. Дов­го ще опіс­ля уга­ня­ли­ся жан­дар­ми по се­лах, ло­ви­ли по се­лах, ло­ви­ли про­хо­дя­чих під час ва­ка­цій сту­ден­тів та ванд­ру­ючих міських ро­біт­ни­ків,- їм і в го­ло­ву не при­хо­ди­ло, що мо­жуть бу­ти «ко­му­ніс­тич­ні емі­са­ри» і в зріб­них за­роп­ле­них ках­та­нах і що ті са­мі емі­са­ри не раз су­по­кій­но, схи­ле­ні і згорб­ле­ні пе­ре­хо­ди­ли поп­ри них.

Вкінці при­го­ту­ван­ня всі вже бу­ли скін­че­ні, і в не­ді­лю роз­по­ча­ла­ся вій­на. Пер­ше важ­не воєнне ді­ло бу­ло те, що більша по­ло­ви­на ро­біт­ни­ків, між ни­ми всі нес­мі­лі, сла­бо­ви­ті, ба­га­то жі­нок та не­до­рос­лих тої-та­ки не­ді­лі гро­ма­дою вис­ту­пи­ли з Бо­рис­ла­ва. Де­які поб­ра­ти­ми ба­жа­ли, щоб той ви­хід, ко­неч­ний для пов­ної вда­чі змо­ви і для пов­но­го при­тис­нен­ня жи­дів, від­був­ся по­ти­хо, без шу­му, ма­ли­ми гро­мад­ка­ми, щоб жи­ди не швид­ко до­га­да­ли­ся, що во­но та­ке і до чо­го йде. І сам Бе­недьо зра­зу так ду­мав, але опіс­ля, га­да­ючи і роз­га­ду­ючи не­нас­тан­но, дій­шов до тої мис­лі, що ко­ли вій­на, то не­хай же бу­де од­вер­та, і що пер­ший її крок, зроб­ле­ний го­лос­но і з на­ле­жи­тим на­тис­ком, мо­же від­ра­зу наг­на­ти жи­дам знач­но­го стра­ху і ос­ла­би­ти їх зав­зят­тя. Тож він і обс­тав