Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

за тим, що­би «ви­хід з не­во­лі єги­петської» від­був­ся се­ре­дод­ня, гро­мад­но, го­лос­но. Ад­же й так завт­ра ра­но ма­ло роз­по­ча­ти­ся «свят­ку­ван­ня»,- чо­му ж не да­ти жи­дам від­ни­ні по­ро­зу­мі­ти, від­ки ві­тер віє?

В не­ді­лю по хва­лі бо­жій по­ча­ли улиці Бо­рис­ла­ва в нез­ви­чай­ний спо­сіб за­пов­ню­ва­ти­ся ро­біт­ни­ка­ми і ро­біт­ни­ця­ми. Го­мін сто­яв, мов на яр­мар­ку,- ро­біт­ни­ків схо­ди­ло­ся чим­раз більше. По­ло­ви­на їх ма­ла че­рез пле­чі тор­би, під ру­ка­ми звит­ки, на со­бі всю свою одіж.

- Що се та­ко­го? Ку­ди ви зби­раєте­ся? - пи­та­ли жи­ди то сього, то то­го з-між ріп­ни­ків.

- Додому, на се­ла,- бу­ла зви­чай­на від­по­відь.

- Чого до­до­му?

- А що ж, тре­ба! Ще ро­бо­ти в по­лю, а ту й так ні­чо­го не за­ро­би­мо.

- Як не за­ро­би­те? Отже за­роб­ляєте.

- Е, з та­ким за­ріб­ком! І про­жи­ти не­ма за що, не то, що­би яку під­мо­гу для гос­по­дарст­ва. Бу­де з нас! Най дру­гі за­роб­ля­ють!

Рікою поп­лив на­род до­лів ули­ця­ми, су­по­кій­не, су­мо­ви­то. За Бо­рис­ла­вом, на то­ло­ці вже сто­яли но­ві гро­ма­ди. По­ча­ли про­ща­ти­ся.

- Бувайте здо­ро­ві, то­ва­ри­ші! Дай вам бо­же щас­ли­во до­кі­н­чи­ти, що за­ду­ма­ли! По­да­вай­те віст­ку, що ту бу­де чу­ва­ти!

- Ходіть здо­ро­ві! Швид­ко чей в ліп­шій до­лі знов по­ба­чи­мось!

Звільна на всі бо­ки, на го­ри і на до­ли, між лі­си і по­ля, ро­зій­шли­ся гро­ма­ди ро­біт­ни­ків, час від ча­су ози­ра­ючись на по­ки­не­ний Бо­рис­лав, що спо­кій­но мрів со­бі на сон­ці, мов без­жур­ний кіт виг­рі­вається, і прос­тя­гається, і мур­ли­кає близ за­ліз­ної зу­ба­тої сту­пи­ці, котра ось-ось клямс­не і вхо­пить йо­го че­рез­пів своєю за­ліз­ною па­щею і под­ру­хо­че йо­му реб­ра і лап­ки.

Правда, жи­ди бо­рис­лавські не кон­че бу­ли по­діб­ні до то­го ко­та. Ви­хід та­кої ма­си ро­біт­ни­ків зат­ри­во­жив їх не­по­ма­лу. Во­ни не мог­ли по­ро­зу­мі­ти, що се та­ко­го ста­ло­ся ро­біт­ни­кам і чо­го во­ни хо­тять. Але все-та­ки во­ни хоч по­час­ти ус­по­коїли­ся, мір­ку­ючи со­бі: «Що ж, по­ло­ви­на піш­ла, а по­ло­ви­на та­ки ос­та­ла­ся, а ко­ли б тих бу­ло за­ма­ло, то швид­ко на­дій­де но­вих більше, ніж тре­ба». З тою на­дією жи­ди спо­кій­но пе­рес­па­ли ніч. Але на­дія їх, хоч і ма­ла за со­бою ба­га­то прав­до­по­діб­нос­ті, сим ра­зом не спов­ни­ла­ся.

На дру­гий день ра­но ве­ли­ка часть ко­шар сто­яла зов­сім пуст­кою. То є, влас­ти­во не зов­сім: над­зор­ці поп­ри­хо­ди­ли, по­від­ми­ка­ли две­рі і чу­ду­ва­ли­ся, що ро­біт­ни­ки не при­хо­дять. Де­кот­рі лю­ти­ли­ся і прок­ли­на­ли гоїв, дру­гі, хо­лод­ні­шої вда­чі, по­сі­да­ли при вхо­дах на свої ла­воч­ки, обі­цю­ючи со­бі в ду­ші на­товк­ти доб­ре мор­ди по­га­ним нед­бай­кам за та­ке не­чу­ва­не за­піз­нен­ня. Але і од­но, і дру­ге на­дар­мо. Вже сон­це геть-геть пі­дій­шло на не­бі, а ро­біт­ни­ків як не бу­ло, так не бу­ло. Над­зор­ці бу­ли б, може, ще дов­го жда­ли, і ну­ди­лись, і не­тер­пи­лись, ко­ли б го­мін, а да­лі й кри­ки та лай­ки з су­сід­ніх ко­шар не бу­ли їм звіс­ти­ли, що й там, хоч ро­біт­ни­ки сну­ва­ли­ся, мов оси, а та­ки ста­ло­ся щось не­лад­не, нез­ви­ча­й­не і не­чу­ва­не. А ста­ла­ся прос­та річ. До кот­рих ко­шар при­й­шли ро­біт­ни­ки, то во­ни, став­ши ла­вою при две­рях, у мов­чан­ці до­жи­да­ли над­зор­ця. При­хо­дить над­зо­рець, від­ми­кає две­рі, ро­біт­ни­ки мов­чать і сто­ять, не йдуть до ко­ша­ри.

- Ну, до ро­бо­ти! - гу­кає над­зо­рець.

- Е, маємо час,- від­по­ві­дає хо­лод­но сей або той ріп­ник.

- Як то маєте час? - кри­чить над­зо­рець.- Але я не маю ча­су!

- Ну, то лізь і ро­би сам, ко­ли так квап­но дієся,- кри­чать ро­біт­ни­ки і ре­го­чуться.

Надзорець си­ніє зо злос­ті, стис­кає ку­ла­ки, го­тов пер­шо­му-ліп­шо­му заїха­ти в зу­би.

- Не лю­туй­ся, Шльомо,- ус­по­ко­ю­ють йо­го ро­біт­ни­ки.- Ми лиш то­го прий­шли сю­ди, що­би то­бі ска­за­ти, що не бу­де­мо більше ро­би­ти!

- Не бу­де­те ро­би­ти? - ле­по­че ого­лом­ше­ний над­зо­рець.- А то чо­му?

- Раз, що не хо­че­мо та­ко­го пса за над­зор­ця, як ти, а по-дру­ге, що нам за­ма­ло пла­тять. Бу­вай здо­ров! А пе­ре­ка­жи свой­ому па­ну, що як дасть нам ліп­шо­го над­зор­ця і по два­над­цять шіс­ток ден­но, то вер­не­мо на­зад до ро­бо­ти.

І се ста­ло­ся, ра­зом, рів­но­час­но, од­но­душ­но по всіх ко­ша­рах, по всім Бо­рис­ла­ві! Один ве­ли­чез­ний зойк зди­ву­ван­ня, гні­ву і не­по­рад­нос­ті вир­вав­ся з уст жи­дів і лу­ною по­ніс­ся від од­но­го краю до дру­го­го.

Деякі над­зор­ці пос­та­ва­ли, як стов­пи, з по­роз­ні­ма­ни­ми ро­та­ми, по­чув­ши то­ту не­чу­ва­ну, без­бож­ну бе­сі­ду. Дру­гі ви­бу­ха­ли без­мір­ним гні­вом, впа­да­ли в лю­тість, ки­да­ли­ся на ро­біт­ни­ків з ку­ла­ка­ми, нах­ва­ля­ючи­ся, що во­ни п’ясту­ка­ми і сту­са­на­ми зас­тав­лять їх ро­би­ти. Ін­ші знов не­до­вір­ли­во всмі­ха­ли­ся, бра­ли се за жарт, а ко­ли ро­біт­ни­ки й справ­ді роз­хо­ди­ли­ся, во­ни ма­ха­ли ру­кою, вор­ко­тя­чи: «Тьфу, що за на­род! Дується, мов по­ро­ся на ор­чи­ку. Не­мов то, крім них, ні­ко­го не­ма в Бо­рис­ла­ві. Най­де­мо, брат­чи­ку, най­де­мо, крім вас, ро­біт­ни­ків, і ліп­ших, і по­кір­ні­ших; ще й де­шев­ших!» Знов ін­ші над­зор­ці, мов наївшися ду­рій­ки, бі­га­ли ули­ця­ми до своїх нах­ліб­ни­ків, роз­по­ві­да­ли їм, що ста­ло­ся, і про­си­ли о дальші роз­по­ряд­жен­ня, що ді­яти в та­кім ра­зі. Але й нах­ліб­ни­ків сей удар тра­фив так са­мо не­ж­да­но-не­га­да­но, як їх вір­них вір­ни­ків. До са­мо­го по­луд­ня то­го по­не­діл­ка во­ни не зна­ли на­віть док­лад­но, чи справ­ді во­но так ста­ло­ся, чи справ­ді у всіх ямах, і ко­ша­рах, і ма­га­зи­нах, і наф­тар­нях ро­біт­ни­ки за­бас­ту­ва­ли ро­бо­ти. Во­ни до­в­го бі­га­ли по ули­цях, мов гін­чі пси, ха­па­ли кож­до­го стрі­ч­но­го ріп­ни­ка за пле­чі дри­жа­чи­ми ру­ка­ми, і хоч, оче­вид­но, пальці їх ра­ді б бу­ли, мов за­ліз­ні га­ки, не­роз­рив­но впи­ти­ся в ро­біт­ницьке ті­ло, то пре­цінь, хоч си­лу­ючись, во­ни пи­та­ли лас­ка­во-ури­ва­но:

- Ну, Гри­цю, чо­му не йдеш до ро­бо­ти?

- Не маю робо­ти.

- Як не­ма? У ме­не є.

- А мно­го зап­ла­тиш?

- Ни, не пи­тай, а йди ро­би. По­чо­му лю­ди, по­то­му й я.

- Не пі­ду. Ма­ло.

- Не пі­деш? Як то не пі­деш? А що ж бу­деш ро­би­ти?

- То вже моя річ. Не пи­тай!

Мов ска­жені, бі­га­ли жи­ди ву­ли­ця­ми, по­лю­ючи на ро­біт­ни­ків, але жи­во пе­ре­ко­на­ли­ся, що дар­ма їх ро­бо­та і що ро­біт­ни­ки, оче­вид­но, змо­ви­ли­ся. Прав­да, мно­гим не хо­ті­лось ві­ри­ти в мож­ли­вість змо­ви ро­біт­ницької в Бо­рис­ла­ві, а дру­гі хоч і ві­ри­ли, то так бу­ли ого­лом­ше­ні на­ра­зі тою по­дією, що й са­мі не зна­ли, що ро­би­ти і як со­бі ра­ди­ти. В своїй без­рад­нос­ті во­ни бі­га­ли, розп­рав­ля­ли о своїх мож­ли­вих стра­тах, о не­чу­ва­нім зух­вальстві ро­біт­ни­ків, о упад­ку ге­шеф­тів в Бо­рис­ла­ві, але ні­ко­му не прий­шло й на дум­ку по­ду­ма­ти о якій-не­будь по­мо­чі, ок­рім хі­ба жан­дар­мів. На­віть то­го не ста­ра­ли­ся роз­ві­да­ти жи­ди, чо­го влас­ти­во хо­чуть ро­біт­ни­ки. Так ми­нув пер­ший день