Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

вій­ни в су­по­кою. Обі во­ю­ючі сто­ро­ни, зру­ше­ні і зат­ри­во­же­ні но­вою і не­бу­ва­лою до­сі по­явою, ста­ра­лись ви­са­па­ти­ся, ус­по­коїти­ся, зіб­ра­ти свої мис­лі до­ку­пи, розг­ля­ну­ти­ся в но­вім по­ло­жен­ні. Свят­ку­ючі ро­біт­ни­ки якось нес­мі­ло хо­ди­ли по ву­ли­цях, не зби­ра­ли­ся в більші ку­пи, а тільки ма­ли­ми куп­ка­ми гро­ма­ди­ли­ся по за­тил­лях та роз­мов­ля­ли о тім, що да­лі ді­яти. Тільки за Бо­рис­ла­вом, на то­ло­ці бу­ла більша ку­па: там ва­ри­ли ка­шу і роз­ді­ля­ли між пот­ре­бу­ючих, в най­більшім по­ряд­ку, піс­ля ко­шар; там та­кож був осе­ре­док ра­ди, бу­ли всі поб­ра­ти­ми, був Бе­недьо.

Бенедьо був на вид спо­кій­ний, го­во­рив рів­ним звуч­ним го­ло­сом. Тільки очі, нез­ви­чай­но блис­ку­чі, ли­це, нез­ви­чай­но блі­де, і сві­жі, гли­бо­кі мор­щи­ни на чо­лі свід­чи­ли о тім, що дум­ка йо­го пра­цю­ва­ла з ве­ли­кою на­ту­гою. Рада йшла над тим, які пос­та­ви­ти жа­дан­ня жи­дам на слу­чай уго­ди. Май­же всі ра­ди­ли жа­да­ти не­ба­га­то, щоб се тим пев­ні­ше одер­жа­ти. На те ска­зав Бе­недьо:

- Правда ва­ша. Хто мен­ше жа­дає, борше діс­та­не. Але знов в на­шім ді­лі гір­ша річ бу­ла би жа­да­ти за­ма­ло. Ад­же ж ко­ли ми під­ня­ли вій­ну, то вже тре­ба, щоб ма­ли з неї якусь поз­на­ку. А го­лов­на річ, як я га­даю,- пос­та­ви­ти та­кі жа­дан­ня, кот­рі би нам не тілько влек­ши­ли на­ше що­ден­не жит­тя, але за­ра­зом поз­во­ли­ли би нам ще ліп­ше ввій­ти в си­лу, ста­ти ще міц­ні­йше на но­гах. Бо то, ви­ди­те, й так мо­же бу­ти, що жи­ди те­пер, під на­тис­ком, прис­та­нуть на все, особ­ли­во, як по­ба­чать, що ми ні са­мі не ро­би­мо, ні дру­гих не до­пус­ка­є­мо до ро­бо­ти. Але по­то­му, ско­ро ми прис­та­не­мо на їх обі­цян­ки і по­ки­не­мо вій­ну, а во­ни бух - і на­зад прик­ру­тять нас ще гір­ше, ніж по­пе­ред бу­ва­ло. Про то я й ка­жу: тре­ба нам та­кі жа­дан­ня пос­та­ви­ти, щоб ми за­без­пе­чи­ли­ся в ра­зі не­до­дер­жан­ня сло­ва, щоб ми ма­ли си­лу в кож­дій хви­лі на­но­во роз­по­ча­ти та­ку са­му вій­ну, ко­ли то­го тре­ба бу­де.

Всі приз­на­ли спра­вед­ли­вість тої бе­сі­ди. Бе­недьо го­во­рив дальше:

- Досі, чень, усі ми пе­ре­ко­на­ли­ся, що си­ла на­ша ле­жить в гро­ма­ді, ле­жить в тім, ко­ли всі бу­де­мо дер­жа­ти­ся ку­пи. До­ки ми жи­ли кож­дий про се­бе, не дба­ючи о дру­гих, до­ти не мог­ло у нас і мо­ви бу­ти о якій­сь по­мо­чі, а те­пер, як са­мі ви­ди­те, спільни­ми си­ла­ми ми дій­шли до то­го, що мог­ли роз­по­ча­ти та­ке ве­ли­ке ді­ло - вій­ну з ба­га­ча­ми. І ме­ні здаєся, що, до­ки ми бу­де­мо дер­жа­ти­ся ку­пи, до­ти ба­га­чам не вдасться взя­ти верх над на­ми. От­же, тре­ба те­пер по­пе­ред усього пос­та­ви­ти їм та­кі жа­дан­ня, що­би опіс­ля на­ша гро­ма­да не тілько не роз­па­да­ла­ся і не бу­ла роз­би­та, але, про­тив­но,- зміц­ню­ва­лась чим­раз більше. Що­би на­ша ро­біт­ницька ка­са не ви­по­рож­ню­ва­лась, а все більша­ла. Бо доб­ре то який­сь ска­зав: де доб­ре гро­ма­ді, там доб­ре й ба­бі; як бу­де на­ша гро­мадська си­ла міц­ні­ти і роз­ви­ва­ти­ся, то при тім і кож­до­му поєдин­чо­му бу­де ліп­ше, бо гро­ма­да змо­же йо­го в кож­дій бі­ді за­ря­ту­ва­ти, і жи­ди бу­дуть му­си­ли нас бо­яти­ся і не пос­мі­ють зла­ма­ти сво­го сло­ва, не пос­мі­ють об­хо­ди­ти­ся з ро­біт­ни­ка­ми, як з ху­до­бою або й ще гір­ше.

- Так, так! - за­го­мо­ні­ли кру­гом ро­біт­ни­ки.- Але чо­го ж на та­кий спо­сіб жа­да­ти?

- Я би га­дав ось чо­го: по-пер­ше, ро­зу­міє­ся, що­би плат­ню нам під­ви­ще­но: тим, що до ями йдуть, най­мен­ше два­над­цять шіс­ток, тим, що на­вер­ха, ринсько­го, а най­мен­ше ві­сім шіс­ток; по-дру­ге, що­би ніх­то не смів по­би­ра­ти ні­яко­го ка­сієрно­го; по-т­ретє, що­би до ро­біт­ницької за­по­мо­го­вої ка­си, крім ро­біт­ни­ків, да­ва­ли вклад­ки та­кож і па­ни, кож­дий най­мен­ше по ринсько­му мі­сяч­но; дальше, що­би в ра­зі не­щас­ли­во­го ви­пад­ку, смер­ті, ка­ліцт­ва обов’яза­ні бу­ли пла­ти­ти за шпи­таль і лі­ки, а та­кож ря­ту­ва­ти оси­ро­ті­лу ро­ди­ну ро­біт­ницьку хоч че­рез пів­ро­ку. Я га­даю, що се жа­дан­ня не над­то ве­ли­кі, а для нас і з них вий­шла би знач­на пі­льга.

- Так, так,- крик­ну­ли гур­том ро­біт­ни­ки.- То­го три­май­мо­ся! А як у нас бу­де від­так своя ка­са, то й піз­ні­ше бу­де­мо мог­ли дальших ус­ту­пок до­би­ва­ти­ся.

Жиди не зна­ли ні­чо­го о тій на­ра­ді. Чим ближ­че до но­чі, тим більший страх огор­тав їх пе­ред ро­біт­ни­ка­ми. Ха­ти бу­ли по­за­ми­ка­ні. На ули­цю рід­ко хто по­ка­зу­вав­ся. Тільки глу­хий го­мін і ше­піт, і три­вож­на дрож хо­ди­ли по Бо­рис­ла­ві, мов по­ши­ба­юча ти­ся­чі лю­дей за­ра­за, мов осін­ній стог­ну­чий ві­тер по гаю.

 

 

 

Фанні, Ле­оно­ва оди­нач­ка, си­ді­ла са­мотньо, в за­ду­мі на м’я­кій со­фі в пиш­нім по­кою. Во­на час від ча­су по­зи­ра­ла на го­дин­ник, що ти­кав обіч неї під криш­та­ле­вим дзво­ном на мар­му­ро­вім сто­ли­ку.

- Третя го­ди­на,- ска­за­ла во­на знуд­же­ним го­ло­сом.- Як по­во­лі той час іде! Батько по­вер­не аж по п’ятій, а ти, Фан­ні, си­ди са­ма!

Як мно­го го­дин, як мно­го днів во­на про­си­ді­ла вже отак са­ма, на тій м’якій соф­ці, по­біч мар­му­ро­во­го сто­ли­ка з го­дин­ни­ком під скля­ним дзво­ном! Як мно­го ра­зів на­рі­ка­ла во­на на той лі­ни­вий хід ча­су! Чи у неї в ру­ках бу­ла яка ро­бо­та, про кот­ру зна­ла, що во­на ні­ко­му не пот­ріб­на і ні­ко­му ні на що не здасться, чи книж­ка, кот­ра її ні­ко­ли не мог­ла за­ня­ти,- все то­та нес­тер­пи­ма ну­да, то­та са­мо­та да­ви­ли її, вси­са­лись їй усі­ми по­ра­ми в ті­ло, не­мов гризька баг­ню­ка. Її жи­ва, кро­вис­та на­ту­ра ни­ді­ла і сох­ла в тій хо­лод­ній без­дільній са­мо­ті. В жи­лах ки­пі­ла мо­ло­да кров, фан­та­зія ще до­да­ва­ла їй жа­ру, а між тим кру­гом са­мо­та, хо­лод, од­нос­тай­ність. Їй ба­жа­лось лю­бо­ві з чу­до­ви­ми, ро­ман­тич­ни­ми при­го­да­ми, па­ля­чих ус­тис­ків яко­гось ге­роя, дог­роб­ної вір­нос­ті, безг­ра­нич­но­го пос­вя­чен­ня. А між тим дро­го­бицьке то­ва­рист­во, а ще то­ва­рист­во дро­го­бицьких «па­нів еман­ци­по­ва­них», глу­пих а за­ро­зу­мі­лих жид­ків, бу­ло для неї тим, чим хо­лод­на во­да для ог­ню. Во­на не­на­ви­ді­ла їх з їх віч­ни­ми, з кни­жок вив­че­ни­ми комп­лі­мен­та­ми, з їх мал­пя­чим надс­ка­ку­ван­ням, в кот­рім ви­раз­но вид­ні­ло­ся більше уша­ну­ван­ня для батько­во­го маєтку, ніж для її прик­мет.

- Як по­во­лі той час іде! - пов­то­ри­ла во­на в за­ду­мі, ти­хі­ше, ніж­ні­ше якось і нес­мі­ло ви­зир­ну­ла крізь вік­но на ули­цю. Чи жда­ла ко­го? Так, жда­ла, жда­ла йо­го, сво­го ге­роя, то­го ди­во­виж­но­го мо­лод­ця, що від кількох тиж­нів, мов яр­кий ме­те­ор, нес­по­ді­ва­но, таємни­че по­явив­ся на її не­боск­лоні. І по­явив­ся зов­сім від­по­від­но до її ро­ман­тич­них мрій: ко­ро­ле­вич в жеб­рацькій оде­жі! Бід­ний вуг­ляр­чук, кот­ро­го чор­ні ве­ли­кі очі так і по­жи­ра­ли її, кот­рий так пе­ре­ля­кав її, вче­пив­ши­ся ген­то за брич­ку і по­ва­лив­ши­ся на ули­цю, кот­рий так різ­ко, так нам’єтно виз­нав їй свою лю­бов, кот­рий від­так не­ма­ло