Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

зди­ву­вав її, по­явив­ши­ся справ­ді в її до­мі, в еле­гантській оде­жі, в пе­ре­мі­не­нім, про­яс­не­нім ви­ді. Який він пря­мий на сло­вах, який га­ря­чий, енер­гіч­ний, не зна­ю­чий за­вад, ні пе­реш­код, мов і справ­ді який все­мо­гу­чий ко­ро­ле­вич! Який він зов­сім не по­діб­ний до тих блі­дих, мі­зе­р­них, бо­яз­ли­вих і сміш­них ка­ва­ле­рів, яких во­на до­сі ба­чи­ла! Кілько си­ли в йо­го мус­ку­лах, кілько ог­ню в йо­го пог­ля­ді, кілько га­ря­чої нам’єтнос­ті в йо­го сер­ці! І як він лю­бить її! Але хто він та­кий? Що за один? Зо­веться Гот­ліб,- ска­зав,- але яко­го ро­ду? Чи мо­же він бу­ти моїм?

Такі дум­ки, мов зо­ло­то-ро­же­ві пас­ма, сну­ва­ли­ся по го­ло­ві са­мотньої Фан­ні, і во­на чим­раз не­терп­ливі­ше по­зи­ра­ла на го­дин­ник.

- По тре­тій він обі­цяв прий­ти,- про­шеп­та­ла,- чо­му ж не при­хо­дить? Ни­ні має розк­ри­тись ці­ла таємни­ця,- чо­му ж йо­го не­ма? Чи, мо­же, все те сон, при­вид моєї розд­раж­не­ної фан­та­зії? Але ні, він дер­жав мою ру­ку в своїй, він ці­лу­вав мої ус­та,- ох, як га­ря­че, як страс­но!.. Він му­сить прий­ти!

- І він прий­шов уже! - ска­зав Гот­ліб, вхо­дя­чи ти­хо і кла­ня­ючись.

- Ах, то… ти! - ска­за­ла ти­хо, рум’яні­ючись, Фан­ні. Се бу­ло пер­ше «ти», кот­ре во­на йо­му ска­за­ла.- Я, влас­не ду­ма­ла о то­бі.

- А я о то­бі й не пе­рес­та­вав ду­ма­ти, від­ко­ли те­бе по­ба­чив.

- Чи справ­ді?

Дальша роз­мо­ва ве­ла­ся без слів, але для обоїх бу­ла ду­же доб­ре зро­зу­мі­лою. Вкін­ці про­шеп­та­ла Фан­ні:

- Але ти обі­цяв ме­ні ни­ні відк­ри­ти свою тай­ну: хто ти?

- І ти не до­га­да­ла­ся до­сі? Не ви­ві­да­ла­ся о тім, що то­бі ко­т­рий-будь з твоїх слуг міг ска­за­ти?

- Ні. Я ні з ким о то­бі не го­во­ри­ла.

- Я син Гер­ма­на Гольдкре­ме­ра, знаєш йо­го?

- Що? Ти син Гер­ма­на, той сам, за кот­ро­го батько сва­тав ме­не?

- Що? Твій батько сва­тав те­бе за ме­не? Ко­ли?

- Недавно, два мі­ся­ці то­му. Як я те­бе бо­яла­ся, не ба­чив­ши!

- Але що ж ска­за­ли мої ро­ди­чі?

- Я не знаю. Ба­читься, батько твій був не від то­го, але ма­ти бу­ла про­тив­на, і я до­га­ду­юсь, що му­си­ла чи­мось ду­же об­ра­зи­ти мой­ого батька, бо той прий­шов від вас страш­но зру­ше­ний і розг­ні­ва­ний і прок­ли­нав твою ма­тір.

- Що ти го­во­риш! - скрик­нув Гот­ліб.- Моя ма­ти! І ма­ла би бу­ла про­тив­на!.. Але ні,- до­дав він по хви­лі,- се мо­же бу­ти, та­ка вже її вда­ча. Але во­на са­ма му­сить нап­ра­ви­ти зло, са­ма му­сить пе­реп­ро­си­ти твой­ого батька ще ни­ні!

Ли­це Го­т­лі­ба го­рі­ло ди­кою рі­шу­чіс­тю.

- Ко­ли вер­не твій батько?

- О п’ятій.

- Ну, то про­щай! Я йду і приш­лю сю­да свою ма­тір, щоб по­ла­го­ди­ла сю спра­ву. Во­на му­сить се зро­би­ти для на­шо­го щас­тя. Про­щай, сер­це!

І він пі­шов.

- Що за си­ла, що за рі­шу­чість, що за га­ря­че чутє! - шеп­та­ла п’яна від роз­ко­ші Фан­ні.- Ні, ні, зов­сім не те, що про­чі блі­ді, мі­зер­ні ка­ва­ле­ри. Як я йо­го люб­лю, як без­ко­неч­но я йо­го люб­лю!

Між тим Гот­ліб пок­вап­но пі­шов до­до­му. Він уже уві­дом­ле­ний був о тім, що батько знає про йо­го по­бут в Дро­го­би­чі. Ма­ти роз­ка­за­ла йо­му все, ко­ли, зас­та­вив­ши по­таємно де­що з своїх строїв, до­ру­чи­ла йо­му жа­да­ні гро­ші. Гот­ліб ні­чо­го не ска­зав на то­ту вість; но­ва нам’єтна лю­бов до Фан­ні прог­на­ла йо­го гнів на батька; він те­пер да­ле­ко рад­ні­ше був би пос­лу­хав батько­во­го роз­ка­зу і вер­нув­ся жи­ти до­до­му, ко­ли б тільки Гер­ман ви­дав був та­кий роз­каз. Та ні, Гер­ман ні­чо­го не роз­ка­зу­вав, не­мов і зов­сім не дбав о си­на, оче­вид­но, ждав, аж той сам по­кається і по­вер­не до нього. Гот­ліб знов сього не хо­тів. Кілька ра­зів во­ни стрі­ча­ли­ся на ули­ці, але Гер­ман усе тво­рив­ся, не­мов не знає то­го мо­ло­до­го, вист­роєно­го па­ни­ча, а Гот­ліб знов не хо­тів пер­ший по­да­ти­ся. До­до­му до ма­те­рі за­бі­гав Гот­ліб рід­ко, і то все то­ді, ко­ли батька не бу­ло. Але те­пер ді­ло бу­ло спіш­не, і він увій­шов, хоч йо­му служ­ни­ця ска­за­ла, що па­ні є в по­кою, а пан у своїм ка­бі­не­ті. Не­хай со­бі, йо­му до па­на не­ма ні­яко­го ді­ла.

Рифка си­ді­ла в по­кою, влі­пив­ши очі в по­ва­лу. Не­щас­ли­ва руїна її ду­ха до­хо­ди­ла до кін­ця, ста­ла те­пер на тій по­рі, ко­ли по ве­ли­кім розд­раж­нен­ні нас­ту­пає омерт­він­ня, без­мис­на отя­жі­лість, ту­ма­ні­юча ме­лан­хо­лія. Во­на ці­ли­ми дня­ми си­ді­ла на од­нім міс­ці, го­во­ри­ла ма­ло і яки­мось в’ялим, роз­би­тим го­ло­сом. Ба­чи­лось, що не­дав­ня нев­ло­ви­мо­-ди­ка ене­р­гія її во­лі те­пер десь зов­сім про­па­ла, роз­пирс­ла­ся на кус­ни­ки.

В тім ста­ні оду­бін­ня мож­на бу­ло зро­би­ти з нею, що хто хо­тів. Од­но тільки ос­та­ло­ся в ній жи­ве чут­тя - лю­бов до си­на і не­на­висть до му­жа. Гер­ман ду­же тур­бу­вав­ся тою змі­ною, в кот­рій він ба­чив оз­на­ку якоїсь тяж­кої не­ду­ги, але лі­ка­рі впев­ни­ли йо­го, що се оз­на­ки над­мір­но­го розд­раж­нен­ня і ос­лаб­лен­ня нер­вів і що тре­ба тільки су­по­кою, а все бу­де доб­ре. І Риф­ка пев­но до­сить ма­ла су­по­кою - ці­лий день ніх­то до неї не тво­рив­ся, ок­рім хі­ба що слу­ги зак­ли­ка­ли її до їди або до пос­те­лі. Але знов пев­но й те, що та­кий спо­кій, мерт­вя­чий, пус­тий, вби­ва­ючий, не був для неї лі­ком!

Готліб, зай­ня­тий своєю люб­вою, зов­сім не вва­жав на її стан, але ско­ро тільки ввій­шов до по­кою, за­раз пря­мо прис­ту­пив до ді­ла.

- Мамо! - ска­зав він, під­хо­дя­чи і сі­да­ючи обіч неї. В її мут­них, по­гас­лих очах зас­ві­ти­ла­ся жи­ві­ша іс­кор­ка.

- Чого, син­ку?

- Чи Ле­он Гам­мерш­ляг хо­тів сва­та­ти за ме­не свою донь­ку?

- Леон? Ага, прав­да, той по­га­нець - хо­тів.

- І що ви ска­за­ли йо­му?

- Я? Рад­ше ум­ру са­ма, ніж маю прий­ня­ти її до се­бе!

Готліб гнів­но, май­же лю­то по­зир­нув на неї.

- Дурні ви, ма­мо!

- Чому, син­ку?

- Бо я імен­но Ле­оно­ву доньку люб­лю і рад­ше вмру, аніж во­на ма­ла б бу­ти не моя.

Рифка зір­ва­ла­ся на рів­ні но­ги. Сло­ва Гот­лі­ба бу­ли для неї не­мов сильним, про­буд­жу­ючим уда­ром.

- Се не мо­же бу­ти! - ска­за­ла во­на міц­но.

- Те му­сить бу­ти! - ска­зав Гот­ліб з при­тис­ком.

- Але як же ти мо­жеш її лю­би­ти?

- Але як ви мо­же­те її не­на­ви­ді­ти?

- О, я їх усіх не­на­вид­жу, до смер­ті не­на­вид­жу: і то­го Ле­о­на, і тво­го батька,