Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

і її,- усіх, усіх тих, що для гро­шей від­рі­ка­ються жит­тя і сум­лін­ня, та ще й дру­гих по­топ­ля­ють враз із со­бою в тій прок­ля­тій зо­ло­тій ка­лю­жі!

- Але що ж во­на вам вин­на? А впро­чім, ма­мо, ви лю­би­те ме­не, свою єди­ну ди­ти­ну?

- Чи ще мо­жеш пи­та­ти­ся?

- І ба­жаєте мой­ого щас­тя?

- Більше, ніж со­бі са­мій.

- Ну, то зро­біть то, о що вас бу­ду про­си­ти.

- Що зро­би­ти, син­ку?

Хвилевий ви­бух давньої енер­гії швид­ко по­гас в ду­ші Риф­ки, і во­на знов сі­ла, безв­лад­на і отя­жі­ла, як бу­ла пе­ред хви­лею.

- Підіть са­мі до Ле­она, по­го­во­ріть з ним, уладьте, умов­те­ся, щоб ми як­най­швид­ше за­ру­чи­ли­ся, уладьте моє щас­тя!

- Твоє щас­тя, син­ку?.. Доб­ре, доб­ре! - ска­за­ла Риф­ка, не­ба­га­то ро­зу­мі­ючи йо­го мо­ви.

- Так, ма­мо, моє щас­тя! Вста­вай­те, роз­ру­шай­тесь, хо­діть!

- Куди, син­ку?

- Адже ж ка­жу вам, до Ле­она.

- До Ле­она? Ні, ні­ко­ли!

Готліб, не по­ні­ма­ючи не­дуж­но­го ста­ну ма­те­рі, по­чав лю­ти­тись, гро­зи­ти, що со­бі смерть зро­бить,- і Риф­ка тим ду­же пе­ре­ля­ка­ла­ся.

- Але ж доб­ре, син­ку, доб­ре! Пі­ду з то­бою, ку­ди хо­чеш, лиш не ро­би со­бі ні­чо­го! Про­шу тя, будь су­по­кій­ний! Все зроб­лю для те­бе, лиш будь су­по­кій­ний.

І трем­тя­чи­ми ру­ка­ми во­на по­ча­ла вби­ра­ти­ся до ви­хо­ду, але так нез­руч­но та неск­лад­но, так дов­го при­мі­рю­ва­ла, зні­ма­ла й знов прик­ла­да­ла оде­жу, що Гот­ліб з не­терп­ляч­ки му­сив пок­ли­ка­ти служ­ни­цю, щоб по­мог­ла їй уб­ра­ти­ся. Вкін­ці вий­шли обоє.

Леон Гам­мерш­ляг в ду­же доб­рім наст­рої си­дів в своїм ка­бі­не­ті при бюр­ку. Но­ва фаб­ри­ка йшла ду­же доб­ре, і пер­ший ла­ду­нок це­ре­зи­ни най­дальше за тиж­день бу­де го­то­вий до по­сил­ки за гра­ни­цю. То­ді бу­дуть гро­ші, бу­де мож­на і да­лі вес­ти фаб­ри­ку, і взя­ти­ся до дальшо­го бу­ду­ван­ня до­му, зя­не­ха­но­го на га­ря­чий час. Щас­тя всмі­ха­ло­ся Ле­оно­ві,- він чув­ся сильним і гор­дим, як ні­ко­ли. Втім зас­ту­ка­но до две­рей, і ввій­шла Риф­ка, блі­да, з ви­гас­ли­ми, нед­виж­ни­ми очи­ма, по­вільним, май­же сон­ним хо­дом. Ле­он ні­ко­ли ще не ви­дав її та­кою. Нез­ви­чай­на її по­ява і див­ний виг­ляд ду­же зди­ву­ва­ли, а пот­ро­ху й змі­ша­ли йо­го.

- Прошу сі­да­ти,- ска­зав він у від­по­відь на її при­ві­тан­ня, вис­ка­за­не яки­мось глу­хим, без­звуч­ним го­ло­сом. Риф­ка сі­ла і дов­гу хви­лю мов­ча­ла. Мов­чав і Ле­он.

- Я до вас з од­ним ді­лом,- ска­за­ла по­вільно Риф­ка,- хоч і не своїм, але все-та­ки…

- Дуже ме­ні приємно бу­де,- від­по­вів Ле­он.

- Чи ви гні­ваєте­ся на ме­не, па­не Ле­он? - спи­та­ла во­на на­раз.

- Але ж… але ж, лас­ка­ва па­ні… Як па­ні мо­жуть…

- Ні, ні, я тілько так спи­та­ла, щоб ви, бу­ває, в гні­ві та не схо­ті­ли ме­ні від­мо­ви­ти в тім ді­лі, смію ска­за­ти, смію ска­за­ти, ду­же важ­нім, хоч і не для ме­не…

- О, про­шу, про­шу!..- бовк­нув Ле­он.

- Діло та­ке. Чи ви, па­не Ле­он, уже по­ки­ну­ли свою ко­лиш­ню дум­ку - злу­чи­ти до па­ри на­ші ді­ти?

- Га, що ж ро­би­ти, му­сив по­ки­ну­ти, хоч як ме­ні жаль, але що ж, ко­ли ва­шо­го си­на десь не­ма!

- А як­би мій син був?

Леон пог­ля­дів на неї пильно і до­ба­чив не­таєну три­во­гу ви­жи­дан­ня в її ли­ці.

«Ага,- по­га­дав він со­бі,- от ку­ди во­но йде. У них му­си­ло щось кепсько пі­ти, і во­ни за­лов­ля­ють те­пер моєї лас­ки. Але пос­тій, я то­бі відп­ла­чу за ко­лишнє!» - І до­дав го­лос­но:

- Дуже ме­ні жаль, що й у та­кім ра­зі не міг би-м… Маю вже ін­ші ви­ди з моєю донькою.

- Ну, як так, то, звіс­но… Я тілько ду­ма­ла… Ро­зу­міється, не в своїм ін­те­ре­сі…

Рифка пу­та­ла­ся на сло­вах. Оче­вид­но, від­каз Ле­она гли­бо­ко вко­лов її.

- Але як­би… як­би ва­ша донька лю­би­ла мой­ого си­на?

- Моя донька ва­шо­го си­на? Се не мо­же бу­ти!

- Ну, ну, я не ка­жу, що се так є, але прий­мім, як­би так бу­ло?

- Е, бай­ки, фан­та­зії! Я маю ін­ші ви­ди і про­шу ме­ні не за­би­ра­ти ча­су по­діб­ни­ми при­да­баш­ка­ми!

Леон від­вер­нув­ся. Він рад був, що мо­же відп­ла­ти­ти Риф­ці зуб за зуб, і зов­сім не ду­мав о тій мож­ли­вос­ті, кот­ру во­на йо­му по­ка­зу­ва­ла.

В тій хви­лі дав­ся чу­ти важ­кий стук кро­ків на ко­ри­та­рі, і тут же вле­тів до ка­бі­не­ту за­ди­ха­ний, за­пи­ле­ний, спо­че­ний жид - ка­сієр Ле­онів з Бо­рис­ла­ва. Ле­он, по­ба­чив­ши йо­го, зі­р­вав­ся на рів­ні но­ги.

- А се що? Ти чо­го при­біг?

- Пане, не­щас­тя!

- Яке?

- Робітники змо­ви­ли­ся і не хо­тять ро­би­ти.

- Не хо­тять ро­би­ти? А то чо­му?

- Кажуть, що за­ма­ло їм пла­ти­мо.

- То не мо­же бу­ти. Ти хі­ба п’яний!

- Ні, па­не, так є! Я прий­шов до вас за по­ра­дою, що ді­яти.

- Чи тілько при ямах не роб­лять, чи й при фаб­ри­ці?

- І при фаб­ри­ці.

- Gott über die Welt! Отсе не­щас­тя! Що ту ді­яти? Ро­бо­та на фаб­ри­ці му­сить іти, ко­неч­но! Слу­хай, Шльомо, бі­гай на міс­то, нак­ли­кай тут­ка ро­біт­ни­ків і ве­ди до Бо­рис­ла­ва, я сам та­кож їду.

І оба ви­біг­ли, нез­ва­жа­ючи зов­сім на Риф­ку. Во­на чу­ла то­ту вість і всміх­ну­ла­ся по їх ви­хо­ді.

- Га, от­се доб­ре, отсе доб­ре! - шеп­та­ла во­на.- Так вам тре­ба! Коб ще не дур­ні бу­ли, а збун­ту­ва­ли­ся і всіх до од­но­го пов­ки­да­ли вас в ті ями! Адіть, який він! Не хо­че те­пер, від­мов­ляє! Мій бід­ний Гот­ліб! Що він на то ска­же? Він со­бі го­тов що зло­го зро­би­ти. Але так му тре­ба, не­хай би не за­хо­див со­бі з та­кою, не­хай би шу­кав со­бі бід­ної, доб­рої… Але що я йо­му ска­жу? Він та­кий пруд­кий, як іск­ра! Ні, я не ска­жу йо­му прав­ди, най бу­де, що бу­де!

І во­на вий­шла на ули­цю, де Гот­ліб не­тер­пе­ли­во до­жи­дав її.

- Ну, що? - спи­тав він, гля­дя­чи їй у очі.

- Добре, син­ку, доб­ре, все доб­ре.

- Пристав, прий­мив?

- Аякже, аяк­же! За мі­сяць за­ру­чи­ни.

- За мі­сяць? Чо­му так піз­но?

- Не мож­на, син­ку, швид­ше. Та й чо­го ква­пи­тись? Ад­же й так во­на до­сить ще ско­ро зат­рує то­бі твій вік мо­ло­дий!

І во­на по­ча­ла хли­па­ти, мов ди­ти­на.

- Мамо, не го­во­ріть так, ви її не знаєте! - скрик­нув