Франко І. Я. - Борислав сміється, Франко І. Я.

- Wie geht’s, Herr, wie geht’s? 10 - пи­щав Сень усе ще баб­сь­ким го­ло­сом.- Не бій­ся, не­бо­же, ми то­бі не хо­че­мо ні­чо­го зло­го зро­би­ти, ні! Ми ще не прав­ди­ві чор­ти, що ма­ють при­й­ти по твою ду­шу, ми тілько прий­шли ви­зи­чи­ти від те­бе тро­ха гро­шей!

Іцик не пру­чав­ся, не кри­чав, не стог­нав, а все ще сто­яв так, як в пер­шій хви­лі, оду­бі­лий, неп­ри­том­ний, з зат­ка­ним шма­тою ро­том, важ­ко ди­шу­чи нізд­ря­ми. То­ва­ри­ші взя­ли йо­го за пле­чі, за­ве­ли до кріс­ла і по­са­ди­ли.

- Держи ж йо­го доб­ре і не дай кри­ча­ти! - про­пи­щав Сень до Прий­де­во­лі.- А ско­ро би що-не­будь, за­ду­си! А я тим ча­сом по­об­зи­раю єго ха­ти­ну!

Але Се­не­ва пог­ро­за бу­ла да­рем­на. Іцик не ру­шав­ся, і, мов безв­лад­ний труп, дав Прий­де­во­лі зв’яза­ти со­бі хуст­кою ру­ки на пле­чах. А Сень між тим, все збо­ку зир­ка­ючи на Іц­ка, по­чав ози­ра­ти­ся по ха­ті. Оче­вид­но, Іцик ро­бив об­ра­хун­ки, бо на бюр­ку пе­ред ним ле­жа­ла ве­ли­ка книж­ка, а по­біч бюр­ка сто­яла отво­ре­на не­ве­лич­ка за­ліз­на ка­са. Сень пок­вап­но сяг­нув до неї і по­чав ви­ні­ма­ти по­ряд­но поск­ла­да­ні пач­ки банк­но­тів. В тій хви­лі з гру­дей Іц­ка пер­ший раз ви­до­був­ся який­сь глу­хий, гли­бо­кий звук, мов пос­ліднє стог­нан­ня під­рі­за­но­го во­ла.

- Мовчи, бо смерть твоя! - писк­нув Сень і по­рав­ся да­лі ко­ло ка­си. Він ро­бив се зов­сім спо­кій­но і шеп­том чис­лив куп­ки банк­но­тів, по­пе­рев’язу­ва­них вузьки­ми па­пір­ця­ми, кот­рі ви­ні­мав з ка­си і клав со­бі за па­зу­ху. Банк­но­ти бу­ли по ринсько­му, а з гру­бос­ті куп­ки Сень до­га­ду­вав­ся, що в од­ній куп­ці му­си­ло бу­ти сто штук. Він на­ра­ху­вав уже трид­цять та­ких ку­пок.

- Досить, по­ра нам іти! - шеп­нув він до Прий­де­во­лі. Оба зир­ну­ли на Іц­ка. Він усе ще ди­хав нізд­ря­ми, але йо­го гру­бе, оду­те ли­це страш­но по­чер­во­ні­ло і ви­ба­лу­ше­ні очі сто­яли на мі­рі з яки­мось глу­пим, за­пи­ту­ючим ви­ра­зом.

- Мовчи, бо смерть твоя! - шеп­нув йо­му до уха Сень, між тим ко­ли Прий­де­во­ля розв’язав йо­го ру­ки. Ру­ки бу­ли хо­лод­ні і звис­ли, мов не­жи­ві; Прий­де­во­ля під­няв їх і опер о бю­р­ко. За тим Сень шеп­нув до Прий­де­во­лі:

- Я пі­ду на­пе­ред, а ко­ли по­чуєш свист на ули­ці, то вий­ми му з ро­та шма­ту і вті­кай!

По тім Сень ос­то­рож­но вий­шов. Прий­де­во­ля ду­мав, що Іцик поч­не пру­ча­ти­ся і кри­ча­ти, і го­тов був у край­нім ра­зі за­да­ви­ти йо­го. Він сто­яв над Іц­ком блі­дий, трем­тя­чий, збу­ре­ний до дна ду­ші,- але Іцик мов і не знав, і не ро­зу­мів ні­чо­го, си­дів на своїм кріс­лі з вит­рі­ще­ни­ми очи­ма та ди­хав, пос­вис­ту­ючи но­со­ви­ми дір­ка­ми. Вже й по­ві­ка­ми не клі­пав.

Аж ось дав­ся чу­ти ле­генький свист під вік­ном. Трем­тя­чою су­до­рож­но ру­кою ви­няв Прий­де­во­ля Іц­ко­ві шма­ту з ро­та, пев­ний, що в тій хви­лі роз­ля­жеться стра­шен­ний крик і роз­бу­дить ці­лий Бо­рис­лав, пев­ний, що в тій хви­лі впа­дуть тов­пи на­ро­да до сеї ти­хої ха­ти, злов­лять йо­го, і зв’яжуть, і поб’ють, і по­ве­дуть ву­ли­ця­ми, і вки­нуть бог зна в яку під­зем­ну яму, і що се пос­лід­ня хви­ля йо­го вольно­го жит­тя. Але ні. Іцик і оком не змиг­нув. Він за­чав ди­ха­ти сво­бід­ні­ше, але й чим­раз по­вільні­ше, та й тільки всього. Прий­де­во­ля сто­яв ще хви­лю над ним, не ро­зу­мі­ючи, що се та­ко­го діється, і ко­ли б не ви­раз­не, го­лос­не са­пан­ня, він був би ду­мав, що Іцик не­жи­вий. Але ко­ли по­чув дру­гий свист під вік­ном, то по­ки­нув Іц­ка і ти­хо вий­шов зо світ­ли­ці. «Та ні,- по­ду­мав со­бі,- тре­ба по­га­си­ти світ­ло!» І ще раз вер­нув­ся, за­пер ка­су, з кот­рої Сень наб­рав гро­шей, під­няв шма­ту, кот­рою був зат­ка­ний Іц­ків рот, по­га­сив світ­ло і, ви­хо­дя­чи, по­за­пи­рав две­рі, за­ще­пив ку­хон­не вік­но, крізь кот­ре ви­ліз над­вір, і свис­нув сти­ха на Се­ня.

- Ну, що? - спи­тав Сень.

- Нічо,- від­ка­зав Прий­де­во­ля.- Си­дить, не ру­шаєсь.

- Може, за­ду­сив­ся?

- Ні, ди­хає.

- Гм, му­сив так ду­же пе­ре­пу­ди­ти­ся. Ну, про ме­не, не­хай му завт­ра від­ли­ва­ють пе­ре­по­лох! А нам по­ра йти спа­ти! Три­д­цять па­чок маємо, се чень вис­та­не! А ли­це за­раз те­п­лою во­дою і ми­лом,- ані зна­ку не бу­де. Ну, що то ска­же за­вт­ра Іц­ко, як прот­ве­ре­зиться! Те­пер уже пев­но, що сам по­біг­не по шан­да­рів!

Але Іц­ко­ві бу­ло не до шан­да­рів. Чор­на пітьма за­ляг­ла йо­го ка­бі­нет і мерт­ва ти­ша. Він усе ще си­дів на кріс­лі, з ру­ка­ми, опер­ти­ми на бюрі, з очи­ма ви­ба­лу­ше­ни­ми, але дав­но вже не чу­ти бу­ло йо­го важ­ко­го са­пан­ня. Так зас­та­ло йо­го й ра­нішнє сон­це, ко­ли ви­зир­ну­ло з-по­над чор­них бо­рис­лавських да­хів і крізь вік­но заг­ля­ну­ло йо­му в мерт­ві, скля­ні очі. Так зас­та­ла йо­го й служ­ни­ця, так зас­тав йо­го й ци­ру­лик, і дру­гі зна­ко­мі, що на її крик поз­бі­га­ли­ся, і ніх­то не знав, що се та­ке з ним зро­би­ло­ся. Ци­ру­лик го­во­рив, що Іц­ка «шляк тра­фив», бо на ті­лі йо­го не бу­ло ні­яких най­мен­ших слі­дів на­сил­ля, одіж бу­ла в по­ряд­ку і ні­що не свід­чи­ло о якім-не­будь на­па­ді. Служ­ни­ця, прав­да, го­во­ри­ла про який­сь ше­лест, про якесь сту­пан­ня вно­чі і чу­ла, як пан від­ми­кав две­рі, але все те го­во­ри­ла во­на ду­же не­пев­но і не­яс­но, не зна­ючи, чи се був сон, чи дій­сна ява. Да­лі прий­шов і уряд гро­мадський, зре­ві­зо­ва­но весь дім і все до­око­ла, але ні­чо­го пі­доз­ре­но­го не най­де­но. От­во­ре­но ка­су: в ка­сі бу­ли гро­ші і цін­ні па­пе­ри. Прав­да, ко­ли зве­де­но до­ку­пи ра­хун­ки, над кот­ри­ми вчо­ра ще си­дів не­біж­чик, то по­ка­за­ло­ся, що в ка­сі не стає трьох ти­сяч ринських. Тільки ж і тут най­шли­ся суч­ки. Ра­хун­ки, оче­вид­но, бу­ли нес­кін­че­ні, пос­лід­ня циф­ра на­пи­са­на бу­ла тільки до по­ло­ви­ни: мо­же бу­ти, що не­біж­чик сам іще ку­ди-не­будь ви­дав ті гро­ші. А по-дру­ге, ко­ли б тут був ра­бу­нок, то ра­бів­ни­ки, пев­но, заб­ра­ли б бу­ли й реш­ту го­тів­ки - ще звиш дві ти­ся­чі. При­тім же го­дин­ник і пу­ля­рес з дріб­ни­ми гріш­ми - все бу­ло в ки­ше­нях не­біж­чи­ка не­ти­ка­не, так що го­ді бу­ло уві­ри­ти в прав­до­по­діб­ність ра­бівн­ицько­го за­бій­ст­ва. Тільки дві чи три пля­ми з кип’ячки на ли­ці і бі­лій со­роч­ці не­біж­чи­ка на­во­ди­ли всіх на якесь не­яс­не пі­доз­рін­ня, кот­ро­го од­на­ко ж ніх­то не міг ви­яс­ни­ти. Бу­ли го­ло­си між жи­да­ми, що, мо­же, в тім бу­ла ру­ка ріп­ни­ків, кот­рі ду­же не­на­ви­ді­ли Іц­ка, і го­ло­си ті, без­пе­реч­но, не од­но­го предп­риємця прой­ма­ли таємною дро­жею, але на­го­лос усі сьому пе­ре­чи­ли, тим більше, що су­до­ва об­дук­ція