Давид Гроссман - З ким би побігати

Тож, по суті, добре, що вона про це не подумала. Тобто її розум якраз допоміг їй тим, що приховав від неї цю перешкоду... Гм. Тамар трохи розпрямилася і глибоко зітхнула. Дивно, як їй вдалося подолати цей напад іпохондрії, як вона витягла себе з цієї драговини. Сталося щось незвичайне. Подих якогось незнайомого раніше спокою, майже впевненості в собі, промайнув у ній. Напевно скоро це почуття зникне, але вона запам’ятає цю точку всередині, де воно зародилося, і постарається повернутися туди, знову витягти його з себе під час наступного нападу.

А поки не можна забувати, що вона застрягла тут, сама-самісінька, без союзника, і їй треба подумати за них обох, а значить, створити таку ситуацію, за якої Шай утече з нею. Вона повинна поставити його перед доконаним фактом. Ці думки ще більше підбадьорили Тамар. Вона відчула, що після багатоденної сплячки знову повертається до життя. Де зараз Шай? У якій кімнаті? У якому темному сортирі він корчиться, готуючи собі дозу, яка дозволить йому пережити цю ніч?

Шелі підвела голову до вікна, поглянула на Тамар, широко усміхнулася, дуже широко, і покликала її вийти трохи провітритися. Веселість Шелі сьогодні відгонила якоюсь скляною штучністю. Тамар відчувала, що не в змозі бачити людей, розмовляти. Їй треба побути наодинці. У неї промайнула думка, що, якби вона була справжньою подругою, їй слід було б відвести зараз Шелі в кімнату, щоб вона так не розбещувалась і не ганьбилась. Але у неї вже ні на що не залишалося сили. Вона знаком показала Шелі, що йде спати, вичавила усмішку.

Важко заповзла на ліжко — як була, просто в одежі, не відмившись від минулого дня, навіть не погладивши Дінку, — простяглася на повний зріст.

«Що ж відбувається, — знесилено подумала Тамар, — як усе це почалося і як перетворилося на мою дійсність, на моє життя? Буває хвилина, коли ступаєш один манюсінький крок, усього на волосинку убік від звичної доріжки, і після цього ти вже зобов’язана ступити крок туди і другою ногою, і ось ти вже на невідомому шляху. І кожен крок більш-менш логічний і виходить з попереднього, але ти раптом прокидаєшся в якомусь кошмарі».

Минула година, друга. Сон не приходив. Мозок клекотів. «Ти тут, ти поруч», — бурмотіла Тамар, не маючи сил зійти з хибного кола однієї і тієї ж думки — як під час лихоманки. «Я тебе витягну, — посилала вона йому сигнали в тиші, молячись, аби він прочитав її думки. — Уявлення не маю як, але побачиш: я тебе витягну, хочеш не хочеш, витягну, й охоронятиму, й очищу, і змушу знову стати тим, ким ти був, братику мій, братику...»

Після обіду з Носорогом Дінка привела Асафа в незнайомий йому квартал, за ринком. Вони пройшли між тісними побіленими стінами. Асаф побачив крізь ґратчасту дерев’яну хвіртку величезний вогняно-червоний кущ герані, що ріс у старій бляшаній каністрі, і вирішив, що, коли вся ця історія закінчиться, він неодмінно повернеться сюди. Його досвідчене око відзначило гру плям світла і тіні, вихопило чорного кота, що розлігся серед осколків оранжевого скла, сяючих на вершині стіни, немов драконівська луска. У дворах уздовж стін стояли старі крісла, іноді попадалися навіть дивани, на підвіконнях красувалися великі скляниці з солоними огірками. Асаф з Дінкою пройшли повз синагогу, в якій люди тягнули полудневу молитву на знайомий йому від батька і діда мотив, повз потворну бетонну споруду — громадське бомбосховище, розмальоване яскравими дитячими малюнками, повз ще одну синагогу, підійшли до неймовірно вузького провулочка, над яким розкинула крону плакуча верба...

Тут Дінка зупинилася, понюхала повітря, подивилась на небо — як робить людина без годинника, коли хоче зрозуміти, котра зараз година.

Потім раптом наважилась, лягла біля лави під вербою, поклала голову на лапи. Вона когось чекала.

Асаф сів на лаву і теж став чекати. Кого? Чого? Асаф цього не знав, але вже потроху звикав до такого стану речей. Хтось та прийде. Трапиться щось нове. Хто-небудь ще, пов’язаний із Тамар, вигулькне на його шляху.

Він тільки не знав, з якою з двох Тамар — з тією, Теодориною, чи з тією, другою, цього детектива? А можливо, є ще й третя Тамар?

Час минав. Чверть години. Півгодини. Нічого не відбувалося. Сонце хилилося надвечір, усе ще палаючи останнім жаром літнього дня, але у вузенький провулочок уже забрів вітерець. Асаф раптом відчув, як він стомився. З самого ранку на ногах, і мало не весь час — бігцем. Але це була втома не тільки від метушні, фізична напруга ніколи його так не виснажувала. Тут щось іще, подібне до безперервного збудження, такого собі внутрішнього заводу, незгасаючого жару. Але Асаф не почувався хворим. Радше навпаки.

— Дінко, — сказав він тихенько, намагаючись не ворушити губами (мимо пройшли люди, і він не хотів, щоб вони подумали, ніби він розмовляє сам з собою). — Знаєш, котра година? Невдовзі шоста. А ти знаєш, що це означає?

Дінка підвела одне вухо.

— Це означає, що вже дві години тому Данох замкнув свій кабінет, і ветеринар теж пішов додому. І я тебе туди сьогодні не поверну. Виходить, що тобі доведеться ночувати у мене вдома.

І, промовивши це, Асаф зрадів.

— Тільки проблема в тому, що у моєї мами алергія на собачу шерсть, правда, зараз батьки за кордоном, але ти, будь ласка, обережніше зі своїм волоссям...

Дінка загавкала і схопилася на ноги. Молодий, дуже худий