Давид Гроссман - З ким би побігати

і трохи скособочений тип наближався до них, виринувши з тіні плакучої верби. Асаф випростався. Хлопець тоненьким голоском промовив: «Дінко!» — і кинувся до неї, підтягуючи одну ногу. Щось дивне було в посадці його голови, немовби він відтягував її назад чи бачив лише одним оком. У руці він тримав важкий поліетиленовий мішок з написом «Маца Єгуда». Помітивши Асафа, хлопець зупинився, і вони відсахнулися один від одного.

Хлопець — тому, що, вочевидь, сподівався зустріти Тамар, а дістав Асафа. Асаф — тому, що розгледів його обличчя. Весь лівий бік цього обличчя був укритий червоно-фіолетовою плямою від опіку — щока, підборіддя і ліва половина лоба. Тонкі, стягнуті, білясті губи з лівого боку теж мали неприродний вигляд. Здавалося, хтось наново зліпив їх.

— Пробач, — пробурмотів хлопець, швидко відходячи. — Я думав, що це знайомий собака.

Він розвернувся, промайнула чорна кіпа.

— Стій! — Асаф кинувся за ним, Дінка слідом.

Хлопець, не обертаючись, прискорив крок. Але Дінка обігнала його, гавкаючи від захвату і розмахуючи хвостом, і кинулася йому на груди. У нього не лишилося вибору. Вона так раділа, що довелося зупинитися, нахилитись до неї і взяти її велику голову в руки. Дінка вилизувала хлопцю обличчя, а він сміявся своїм дивним, тоненьким і деренчливим голосом.

— А де ж Тамар? — тихо спитав він чи то собаку, чи то Асафа.

І Асаф відповів, що він теж її шукає. Тоді хлопець випростався, повернувся до нього і завмер навпроти в кривій, скособоченій позі. Що це означає — шукає?

Асаф розповів йому всю історію. Не всю історію, звичайно, а тільки історію з мерією, Данохом і собачою нічліжкою. Хлопець мовчки слухав. Поки Асаф говорив, він ще трохи повернувся, майже непомітно, невловимими рухами, доки опинився до Асафа у профіль, неушкодженим боком свого обличчя. Так він і стояв, неуважно дивлячись на вербове віття, ніби хотів дійти якихось певних висновків через споглядання природи.

— Ну, це для неї удар — загубити собаку, — сказав він нарешті. — Чого вона робитиме без собаки? Як дасть собі раду?

— Авжеж, — сказав Асаф навмання, — вона, напевно, страшенно до неї прив’язана.

— Страшенно прив’язана? — Хлопець хихикнув, немов Асаф зморозив якусь особливо видатну дурницю. — Та що там — страшенно прив’язана! Вона кроку без цього собаки ступити не може!

Навмисно байдужим голосом Асаф спитав, чи немає у хлопця яких ідей, де можна знайти Тамар.

— У мене? Та звідки мені знати? Вона... вона не розповідає, тільки слухає. — Хлопець копнув носаком кам’яний бордюр. — Вона... як би тобі пояснити... ти з нею говориш, а вона слухає. Ну то що тобі залишається? Ти все й викладаєш. Отакі-то справи.

Голос у нього, подумав Асаф, тоненький, як у маленького хлопчика, трохи плаксивий.

— Ти їй розповідаєш таке, чого нікому зроду не розповідав. А все тому, що вона страх як хоче тебе слухати, врубаєшся? Їй твоє життя цікаве.

Асаф спитав, де вони познайомились.

— Тут, — хлопець показав рукою на лавку, — де мені ще знайомитись? Вона приходила із собакою, а я отут сидів, ось приблизно о цій годині. Я завжди увечері з дому виходжу. Саме те, — додав він, квапливо ковтаючи слова. — Не зношу спекоти.

Асаф мовчав.

— А тут, не так давно... Здається, три місяці тому, чи що? Приходжу я сюди, бачу — вона сидить. Зайняла моє місце... Але не навмисне, вона ж мене ще не знала. Я вже збирався розвернутися і піти, так вона мене покликала... — Він затнувся. — Спитала про щось, вона когось шукала дуже... — Він знову пом’явся. — Не має значення. Щось там її особисте. Загалом, те та се, ми розбалакались. І з того часу щотижня вона сюди приходила, іноді навіть двічі. Сидимо, балакаємо, їмо, що мама приготує, — він кивнув на великий поліетиленовий пакет, який тримав у руці. — Тут і для Дінки є. Я кожного тижня збираю. Дати їй, чи що?

Асаф подумав, що Дінка навряд чи їстиме після ресторану, але не захотів його ображати. Хлопець дістав з пакета ще один пакетик, трохи менший, і гарненьку миску і почав наливати в неї навар з картоплі та кісток. Дінка подивилася на їжу, потім на Асафа. Асаф підбадьорливо підморгнув їй, і вона нахилила голову і стала їсти. Асаф був певен, що вона зрозуміла його натяк.

— Слухай, а ти кави хочеш?

Це буде вже третя кава за день, а він зовсім не звик до неї, але Асаф понадіявся, що разом з кавою продовжиться і розповідь. Хлопець дістав термос і налив каву у два пластикових стаканчики. На лавці він розстелив квітчасту матер’яну серветку і поставив на неї блюдце з солоним печивом і вафлями, тарілку із сливами і нектаринами.

— Це я вже так звик, що вона приходить, — вибачаючись, усміхнувся він.

— А минулого тижня вона приходила?

— Ні. І два тижні тому, і три, і місяць тому. Я через те й хвилююся. Адже вона не з таких, що так от просто звалить чи кине тебе, не сказавши. Розумієш? Весь час я сушу голову, що з нею могло трапитись?

— І її адреси у тебе немає?

— Ну, насмішив! Навіть прізвища немає. Якось раз я питав її, та нє, навіть кілька разів, але у неї ці, як їх... принципи і