Люко Дашвар - На запах м’яса

Соломія обхопила хлопцеві плечі, притислася до нього – забув, що ноги в холодній воді віднімаються.

– Нема де більше кохатися, любий… – сказала. – А тут можна… ніхто не побачить…

То – розкіш, втіха: гріти холодне море гарячими тілами, сплестися такою тугою косою – тільки розрубати вийде. Цілувати солоні Солині губи, колихати її, мов малу дитинку, кружляти навколо неї птахою, змією, рибою…

– Солю… Жити без тебе не можу. Поїхали звідси!

– А як робота твоя?

– Іншу знайду.

– А моя робота?

– А ти не працюватимеш. Чи в Україну повернемося. У мене дім великий у Прилуках. Два поверхи, усе там усередині є – меблі нові, посуд, білизна. Усе! «Мазда», моторолер, – перераховував гарячково.

– Ого! Та ти багатий!

– У Норвегії на бурових відпахав. Заробив… Поїхали! – благав і вірив: діло каже. З Козлюками розбереться якось, розлучиться, Солю на руках носитиме.

– Я до кінця травня тут маю допрацювати, – сказала Соломія. – Як я бабцю кину? Іоланта одна впаде. А на кінець травня синьйорині діти обіцяли знайти мені заміну.

– А потім?

– Навіщо нам «потім»? Зараз із тобою розлучатися не хочу й на мить. Завтра прийдеш?

– Куди покличеш, там і буду, – заприсягся Горох.

До ферми за п’ять кілометрів від містечка повернувся під ранок. Козлюки не спали. Вдягнені сиділи на розкладачках, набирали когось на мобільних.

– Що сталося? – запитав насторожено.

– Він ще питає! – розгнівався Іван.

Василь аж плюнув.

– Де ти був, падло?! Ми всю ніч не спали! Уже збиралися до містечка – тебе шукати! – почервонів від люті, штовхонув Толю. – І не підходь! Не був би ти Юльчиним чоловіком, я б тебе урив тут!

– Чого мокрий?! Що сталося? – Іван розглядав Толю з підозрою.

– Місцеві якісь… – пробелькотів Горох. – Пограбували…

Брати Козлюки перезирнулися, одночасно підхопилися з розкладачок.

– Пішли… – хижо сказав Іван Гороху.

– Куди?

– Відшукаємо… Тих відморозків…

– Де ми їх шукатимемо? Сплять уже давно.

– Та ні. Уже попросиналися! – сказав Василь. – Ходімо, родичу. Козлюки образ не прощають, за рідню горлянки перегризуть.

Толя відчув: земля провалюється під ногами.

– А робота?

– Почекає робота, – постановив Василь. Відкрив дорожню сумку, дістав із неї невеличкий мисливський ніж, впхав у кишеню. Забава обіцяла бути кривавою.

– Та ні! Стійте! Не треба… Я сам… напросився. Штовхонув одного. Обматюкав, – молов хлопець, не знав, як затятих Козлюків зупинити. – Ну, нащо нам той клопіт? Заведемося із ними – додому відправлять, і все, пропав заробіток.

Козлюки перезирнулися знову.

– Його правда! – сказав Василь Іванові.

– Щоби ти більше до того містечка ні ногою! – наказав Іван Горохові.

– Та добре, – відповів Толя з полегшенням. Допетрав, що пообіцяв, – дихати забув. Кінець… Або Козлюкам правду викладати, або Соломії…

Спасіння прийшло, звідки не чекав. По обіді на об’єкт примчав метушливий грек Катракіс, наказав братам Козлюкам збиратися.

– Темпо, темпо! На новий об’єкт. Троє хлопців тут лишаються – дах, внутрішні оздоблювальні… Василь і Іван – зі мною.

– Далеко? – спитав Василь.

– Сорок кілометрів на північ.

– І Толя з нами поїде! – виставив вимогу Іван.

Катракіс психонув: йому б ще кілька таких Толь, він би від усіх Іванів і Василів відмовився!

– Або збираєтеся за п’ять хвилин і їдемо на новий об’єкт, або збираєтеся до вечора, щоби я встиг купити вам квитки на батьківщину!

За десять хвилин бусик Катракіса вже мчав братів Козлюків на північ, де ті мали відпрацювати до кінця квітня.

– Ура! Ура… Ура! – шепотів Толя, як божевільний, усміхався сам собі.

Крила відросли – двоє мовчазних вінничан, що вони лишилися на фермі, хлопцеві не заважали, справами його не цікавилися: аби працював без передиху, а куди вночі та у вихідні бігає, їм до того діла мало.

Горох забув про сон. Зранку до ночі мантулив, як проклятий, потім швиденько мився, перевдягався, сідав на велосипед, який викупив у робітника-італійця, мчав до Солі. Вона чекала. Уже не пнулися одразу шукати місце для близькості, – не минулося, горіли, – та й просто бути поряд, триматися за руки, вештатися містечком чи недалекими Рагузою й Модикою, пити лимонад під пальмами, теревенити про все на світі чи просто мовчати, плескатися в прохолодному морі чи лежати поруч на піску й відчувати дихання одне одного – усе те надихало не менше.

Так минув березень. Квітень майже дві третини віддав. Відбудований із нуля склад уже мав не тільки стіни, дах, вікна й бетонне стягування для підлоги. Підбивали необрізаною дошкою стелю, штукатурили стіни, і хоч роботи ще завались, – Катракіс уже підшуковував новий об’єкт для роботящих українців.

– Тут за місяць фінішуємо. Хто зі мною далі працюватиме? – промацував настрої бригади. Йому б Толю Гороха на новий об’єкт умовити, Катракісу такі двожильні й неконфліктні вкрай потрібні. Та Толя лише знизував плечима – подивимося.

– Коли Козлюки мої повернуться? – усе питав грека.

– Двадцятого квітня привезу. Приєднаються до вас, зі складом покінчимо – і на новий об’єкт.

За день до повернення Василя з Іваном Горох вирішив: усе, час із Соломією відверто поговорити. Соля зрозуміє, повірить.

Того дня довго до дівчини збирався, хоч вихідний – усе вошкався, слова шукав: з чого почати? Як пояснити, що кохання – одне-єдине, та ти розумієш це тільки після того, як пізнаєш його… А до того блукаєш сліпий, кидаєшся на всіх інших… Кажеш їм – люблю, але жити… жити без них можеш!

Так рознервувався, не звернув уваги, що зранку дівчина не зателефонувала, як зазвичай. Бувало вже таке. Домовилися: як не зможуть зв’язатися, чекатимуть одне одного біля човнів Гільєрмо. Туди й попхався.

Сидів біля моря, усе тривожився. От із того почну, що жити без Солі не можу. Чи з того, що закінчить об’єкт, приб’ється, припустімо, до того ж Гільєрмо, що він хлопцеві золоті руки цінує, працюватиме в нього, поряд із Соломією буде, поки їй заміну не знайдуть. І додому!

На сонце глянув – у маківку світить. Давно б уже Соля мала прибігти. Де ж вона? Зателефонував: мобільний вимкнутий. Розхвилювався, пішов до дому синьйори Марії. Хтозна – може, старенька перекинулася чи ще якась халепа.

Піднімався крутою вуличкою вгору, зопрів. А що ж тут улітку робиться, коли у квітні голим ходити хочеться? Глянув здалеку на знайомі відчинені вікна – Соля?

Вона стояла біля вікна – усміхалася, весело жестикулювала, говорила щось худорлявому серйозному мужчині років сорока з чорнявою шевелюрою: стояв поряд, тримав у руці велику склянку лимонаду. Дивився на вуличку, кивав Солі, пив лимонад, знову серйозно кивав.

Толя зупинився навпроти тих вікон. Руки в джинси, щоби вже не видатися повним бовдуром. Скосив очі на вікно. Соля помітила його. Усмішка злетіла. Вказала