Люко Дашвар - На запах м’яса

– А ти? – усміхнулася Соля, зазирнула хлопцеві у вічі.

Толя хотів сказати «люблю», та згадав берег Удаю, голу Юльку, невтримне жадання й пофіг, що казати. Ні, то не те. Не так. Ех, шкода, гарне слово замазав. Згодилося б…

– Не можу без тебе, – сказав тоскно. – Думаю і думаю… Тільки б побачити.

Глянув у чорні очі. Соломія не усміхалася. Дивилася дивно, ніби ворожила, вуста вікриті шепочуть щось ледь чутно. Толя простягнув руку, торкнувся Солиної щоки.

– Де ти взявся?… Нащо я рятувала тебе… – прошепотіла дівчина відчайдушно й гаряче, обвила хлопцеву шию, припала вустами.

Толя задихнувся, до очей підступили зрадливі, геть недоречні, зайві сльози.

– Сонце моє… – як ту молитву. – Де ж мені бути, коли ти тут…

Ніхто раніше не дарував хлопцеві стільки пристрасті й чуттєвої ніжності. Блакитне покривало – небеса. Пливли ними – усе навкруги завмерло, час зупинився. Тільки і є на ввесь білий світ двоє юних щасливих, що тільки в них і вистачає радості рухатися, а всі навкруги застигли-задивилися…

Толя довго не міг розімкнути обіймів. Усе цілував чорні очі, шепотів: «Моя єдина…» Підвівся на ліжку, підхопив Соломію на руки, та у вітальні раптом грюкнуло щось.

– Ой… – прошепотіла дівчина. – Тихо. Я зараз…

Злетіла з хлопцевих рук, вскочила в легку сукенку, обережно вислизнула з кімнати. «Певно… і мені вдягнутися треба», – зметикував Горох.

Ледь встиг. За хвилину у двері хтось тихо постукав.

– Хто там? – спитав Толя пошепки.

До кімнати зазирнула смаглява найманка Іоланта з Молдови.

– Ходи за мною. Я тебе виведу… – прошепотіла. – Та тільки ж тихо…

Горох сунув за дівчиною до чорного виходу у внутрішньому дворику, крутив головою: а Соломія… Соля де?

– Зателефонує, – чемно повідомила молдованка Іоланта, коли Горох уже тупцював посеред вулички. – Та йди вже звідси швидше!

Ага… Як дременув. Добіг до моря, сів на пісок біля самих хвиль. Хотілося всього й відразу: сміятися, пити вино, співати пісень і голосно волати на ввесь світ, що щастя є…

– А-а-а… Гільєрмо! Привіт! – Побачив знайомого рибалку, посунув до нього. Тиснув руку, показував на човен: мовляв, якщо проблеми – гукніть.

Гільєрмо кліпав повіками здивовано – чудні ті слов’яни! – кивав: усе окей.

– А це… бутік тут у вас якийсь є? – спитав Горох. – Бу-тік! – повторив по складах.

Того дня все тільки Соломією освячувалося: перебирав шмотки в чистенькому магазинчику біля пристані, роздивлявся жіноче взуття в крамничці поряд, усередині пломенів вулкан – Соломія, соле міо… Отака сила – любов: забув, що для дружини купував, найкраще, найкоштовніше вибирав: Соломія, соле міо… А все, що з любов’ю, хіба гріх?

Тільки коли до вагончика наближався, схаменувся – спробував загасити радість, що вона попереду хлопця мчала.

– Показуй! – Брати Козлюки обдивилися обнови для Толиної дружини, головами закивали схвально: красні речі, не шкодуєш на Юльку грошей, молодець…

– А що там ще цікавого? – спитав Іван.

– Нічого. – До стіни відвернувся, усміхається: «Соле міо…»

– Наступного разу з тобою підемо, – почув Василів голос.

Тої ночі Горох не заснув. Поряд Козлюки хропли-попереджали: «Дивись нам, Только! Зуби повибиваємо!» «І що його робити? – мордувався подумки. – Ніяк не можна, щоби Козлюки дізналися… Мені що? Аби Солі не зашкодили». До ранку таких планів набудував – наче нову нафтову платформу в Північному морі самотужки спорудив. Спершу вирішив: запропонує Соломії біля моря зустрічатися на тому місці, де вона його врятувала. Потім вирішив, що тихцем прокрадатиметься до її кімнати. Можна через вікно, бо прямо під крайнім ліворуч якась квітуча і взимку незнайома деревина гілля розкинула. Чи, приміром, Гільєрмів човен… Заплатить рибалці, візьме човен і чекатиме Соломію десь у бухті поблизу містечка. Та всі ті плани руйнувала одна проста думка. «Чом ховаємося?» – спитає Соломія. «Бо я жонатий, а поряд зі мною двоє дядьків дружининих крутяться…» Та Горох краще вдавиться, ніж Солі зізнається.

Згадав про Юльку.

– І понесло ж мене на той Удай?! – засмутився. Почав рахувати. У вересні малолітка вже вагітною була. Нині лютий. Шість місяців. Ще три, і народить.

– Де ж мені тебе виглядати, Солю? – прошепотів.

Соломія зателефонувала наступного ранку, та так несподівано – Толя саме розпаковував пластикові вікна, що їх привезли з Рагузи. Дядьки поруч горбатилися.

– Хто це? – здивувався Іван.

– Може, помилилися. – Хлопець відійшов на пару метрів, приклав до вуха мобільний. – Алло…

– Хочу бачити тебе! Сьогодні, – низьким схвильованим голосом прошепотіла Соломія. – Увечері… Біля човнів Гільєрмо.

– Вирвуся… – пообіцяв. Розхвилювався – не зміг втримати радісної усмішки.

– Хто дзвонив?! – підозріло насупився Василь.

– Не знаю… Мова в них чудна. Квесто-песто-сісто… Про що балакають?… – До вікон побіг, ухопив два одразу, попер до складу. У голові паніка: як вирватися?

Коли сонечко позіхнуло розслаблено: «Ще працює хтось? Кидайте вже, бідахи!» – зупинився посеред складу, де бригада саме закінчувала вікна вставляти, ляснув себе по лобі.

– Трясця матері! Я ж учора здачу не забрав, коли Юлі босоніжки купував! Блін, а я думаю: що мені цілий день спокою не дає. П’ятдесят євро дав, а вони сорок коштують. Десятку просрав.

– Йолопе! – вилаявся Іван. – Біжи скоріш! І черевики ті візьми! Може ж, совість мають.

– Чека вистачить.

Летів-співав, реготав – твою наліво! Обвів Козлюків навколо пальця – ще не раз зможе. Домчав до містечка, перевів дух, пішов до бухти.

Соломія сиділа на розкладеному пляжному шезлонгу біля хвиль. Дивилася в море.

– Сонечко моє…

Озирнулася. Чорні брови звела.

– Ну, що ти зі мною робиш?! – запитала з розпачем.

Горох знітився. Присів поряд, обійняв.

– Тихо, тихо… Усе добре… Сонце моє…

Вона тицьнулася лицем у його груди. Шепотіла щось тихо – не розібрати.

– Солю…

Очі підвела.

– Попливли…

– Зараз? – Горох роззирнувся безпорадно: на набережній літні люди за столиками розмовляють. Гільєрмо біля своєї майстерні вошкається, двійко дітлахів у хвилі камінці кидають.

– Попливли… – повторила Соля вперто.

– Та добре…

Жителі містечка з подивом спостерігали за двома пришелепкуватими чужинцями – певно, геть хворі чи напилися. У повітрі градусів п’ятнадцять, у морі – стільки ж. Хмари набігли, дощ збирається. Та й ніч! Куди вони лізуть? Навіть Гільєрмо сполошився, пішов до Солі й Гороха, що вони вже роздяглися, взялися за руки, ішли у хвилі.

– Стоп! Стоп! Баста! – кричав.

Соломія щось гукнула йому весело. Гільєрмо зупинився.

– Що ти сказала йому? – запитав Горох.

– Що ти – чемпіон із плавання… – розсміялася.

Чудна дівка. Вела його в чорну безодню, шепотіла щось затято.

– Не видно… Ніч. Нас уже не видно, – зуби цокотять. – Ще кілька кроків.

Горохові вже по плечі.

– Попливли? – запропонував наївно. Зиркнув на суцільну чорноту перед собою: добре, хоч хвиль